Очевидець і літописець · “Данило вдивляється в листочки, насінини й корінці, бо від цього залежить життя його, рідні – всього людства”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
Культура, як і рослина, міцніє лише під захистом людей
Слово Просвіти, №34 за 2023 рік
Віктор ТЮТЮН, журналіст, м. Херсон
Нічого з нічого не вродиться. Перед цим одна балакуча жінка торохтіла про маму, яка напихала кукурудзяними зернятами гусака. Потому в птиці наростало на два пальці гусячого сала, що й ствердив науковим авторитетом Данило Федорович Лихвар, хоча знань набув ще Даньком, на Полтавщині. Кажуть, діти – наше майбутнє. Це твердження ковтають, не замислюючись. Пити воду, коли їси, чи не пити? Тут суперечки не вгавають. Хоча вибір не завдасть великої шкоди. Зате аксіоматичний вислів – не лише помилковий, але й дуже шкідливий. (Цитуватиму з книги Лихвар Д. Ф. Агрономічна хроніка. Додатки. (Спогади, фото, статті з сімейного архіву Т. С. Юркової). Упорядник Соломашенко Н. В. – Київ: Вид-во “Дзеркало світу”. Вид-во “Міленіум”, 2017). Окрім чудернацького, нотатки відкривалися серією боксерських хуків у журналістську голову: “...почав писати спогади для внука Сергійка, який щойно вступив до університету на факультет журналістики. Виникла загроза, що мій внук, як і чимало його братії, почне писати про все, що було і чого не було, не спираючись на факти. Виросте пустоцвіт, брехунець, тим нахабніший, чим більше він буде переводити паперу на сором собі і людям”. Правда ваша, Даниле Федоровичу! Наросло, як на покинутих господарями городах. “Тут я не зміг знайти (на березі річки Ловать. – Авт.) жодної культурної рослини. Лише поодинокі рослини жита та цибулі зустрічалися на колишніх сільських городах. Все це переконливо промовляло про те, що культурні рослини живуть лише разом з людьми, під наглядом і захистом”. Вражаюче спостереження. Рівень культури суспільства включає ставлення до рослин, обумовлює розвиток особистості в гармонії з природою. І все починається не з народження. Так, високоосвічені фахівці, справді, виростають під опікою глибоких науковців, людей високої думки та ясного світогляду. Вступне слово до “Хронік” написали відомі вчені – академік НААН В. А. Вергунов, доктор біологічних наук, професор Л. К. Тараненко, академік УААН В. В. Юрчишин, друзі й колеги – кандидат історичних наук Г. С. Щиголь та В. П. Ситник, кандидат біологічних наук, племінник автора спогадів Л. М. Шередеко. Насамперед, всі, хто знали й працювали з Данилом Федоровичем, наголошують, що головні риси цієї видатної особистості: людяність, авторитет, доброзичливість, а його спогади вважають “джерелознавчою основою” аграрної науки минулого століття. Останнє уточнення мене дещо насторожило. Однак подітися нікуди: як і життя, наука має періодизацію. Її аспекти чітко помічає сам автор книги “Агрономічна хроніка”. Початок двадцятого століття в Російській імперії позначився сплеском продуктивних сил. В Україні, де промисловість бурхливо розвивалася поряд з сільським господарством, відчувалася потреба в знаннях, сільгоспзнаряддях та нових виробничих відносинах. Справжнім народним учителем у галузі став Євген Харлампійович Чикаленко. Його ім’я не згадано. Однак у кожнім рядку нотаток про перші кроки в науку проглядаються діяння сповідника “практичних порад” селянам. Народ вже усвідомлює потребу і прагне знань. Ось як це підтверджено у спомині: “За місяць на станції було прийнято 2,5 тисячі тільки одних селян Полтавської і суміжних губерній (1925 р. – Авт.). Приїздили селяни кіньми, волами, коровами і навіть приходили пішки... Ювілей Полтавської дослідної станції сколихнув живі сили агрономічної громадськості...” Не випадково Євген Харлампійович Чикаленко наприкінці ХІХ ст. домігся дозволу видавати українською мовою власні агрономічні нотатки. Укрінформ повідомляв, що в Харкові Олександр Савчук повторив видавничий подвиг Чикаленка: “Це п’ять книжок – п’ять розмов про основи ведення сільськогосподарської діяльності і призначені українським селянам. Це були справжні бестселери, бо видавалися і розходилися десятками тисяч”. Юний Данило Лихвар знав про ці поради. Але навіть у мемуарі не все може написати комуніст – виконавець рішень партійних з’їздів та пленумів. Зате спрямувати читача на порівняння й осмислення фактів – його громадянський та науковий обов’язок. “Слід сказати, що в Україні за останні 100 років було чимало дослідних установ, які працювали по кілька або по кілька десятків років. але були з тих чи інших причин закриті. Про зберігання архівів цих установ ніхто не подбав, навіть для історії. А шкода. Тоді, коли виникне потреба в них, буде вже пізно, а може бути, що пізно вже й тепер”. На моє давнє переконання, діти – послання з вічності, що увібрала вчорашнє й завтрашнє. Чому Шопенгавер сказав: “Кожне дитя до деякої міри геній і кожен геній до деякої міри дитя”? Тому що співвідношення успадкованого малям до набутого під час дорослішання виявиться на користь рефлексів та інстинктів, материк його підсвідомого вже з ним від зачаття. Стисло: діти – наше минуле. Дуже древнє: від тваринного до засвоєння досвіду предків з найближчих поколінь – і саме цей набуток піддається зовнішнім впливам. Це роблять довкілля, родина, навчання, релігія, сучасні маніпуляції. Виховання й культура – найвразливіші ділянки особистості. Через п’ять років після опублікування спогадів, через події, котрі спіткали країну внаслідок московинської агресії, очевидно, наскільки важливі думки та застереження вченого з книги. Є такий жарт з Інтернету: “Ти завів кота, кіт собі – бліх. Має право!” Саме “право” і “права особи” в юридичному сенсі найчастіше переглядаються сьогодні і спотворюються.
Загострюється цікавість, коли читаєш сторінки, де описане навчання Данила “у Галичині”. Росія напала на Австро-Угорщину. Учні з Полтави і з Рогатина, які спілкувалися між собою рідною українською мовою, з’ясовували: хто вони і чи вороги? Підміни й маніпуляції з розвитком комунікацій обертають істини на протилежне. Гасла Французької революції (зокрема, “братерство”, що до смерті перелякало монархії), у ХІХ ст. спотворили більшовики, ще через два століття глобалістинеобільшовики обернули на беззмістовні драглі “толерастії”. Механізм такий: всі люди – брати! Тоді навіщо нам національності? Погодилися – і українців позбавили Батьківщини. (Яка ще “Україна”, коли немає українців?!). “Знання без виховання – меч в руках божевільного”, – застерігав Василь Сухомлинський. Сучасні “ліквідатори пам’яті” вдерлися в людську свідомість. Їхнє завдання – знищити особистість, яка опирається на спадок предків. Якщо колишні колонізатори та радники від “філософії майбутнього” соромляться минулого, то нам слід пишатися боротьбою народу з поневолювачами, плекати національну культуру. Нас прагнуть повернути в темні часи псевдоморальних неволі й заборон, коли уярмлене населення корилося сильнішому. А звернені в майбутнє настанови Ушинського, Грінченка, Русової не дійшли “народу, темному, безбатченку в отчизні…”, за словами Пантелеймона Куліша. Такі часи випали на долю Данилові Лихварю. Ідеології самодержавства, більшовизму-ленінізму, комуністичної тиранії з якоюсь одержимістю виловлюють людей, щоб вкоротити їм віку. То вимагають жертви. То присипляють і дурять, нишком виймаючи душу. Данило вдивляється в листочки, насінини й корінці, бо від цього залежить життя його, рідні – всього людства. Проте вчений проникає глибше. “На свою голову в цій праці (“Спадковість та її мінливість” академіка Тимофія Лисенка. – Авт.) я виявив чимало принципових недоліків. Використовуючи вільні години, я написав на неї дошкульну рецензію...” Громадянська позиція коштувала йому кар’єрного сходження, стримувала просування в наукових табелях про ранги. Данило Федорович давно мав у творчому доробку все, щоб стати доктором наук, але його адміністративно стримували. Чому це важливо зауважити сьогодні? Бо в науці завелися ділки й плагіатори. У цій сфері є національні завдання. Нещодавня розмова двох міністрів з громадськими діячами-просвітянами не лише окреслила актуальну тематику (див. “Слово Просвіти” – Авт.), але й запропонувала: “Робімо, діймо!” Ось рядки з виробничої практики студента Полтавського агрокооперативного технікуму (Данило Федорович іноді називає його “сільськогосподарським”. – Авт.): “В Лохвицькому кущі радгоспів я й провів виробничу практику з 15 квітня по 15 жовтня 1923 року... увесь цикл робіт в рільництві, городництві, тютюнництві і ремонтній справі”. Нещодавно читаю в Інтернеті, що на роботу “потрібен менеджер з агротехнологій”. Тобто є майстри на всі руки – від обробітку ґрунту, насінництва, захисту і підживлення рослин до збирання й зберігання, скажімо, зернових культур – в одному флаконі, чи пак, в одній особі. Дивлюся з вікна вагона, як по лущеній стерні йде культиватор на межі Херсонської і Миколаївської областей. Тут восени ще стирчали стабілізатори ракет і виднілися обмежувальні стрічки саперів. Кажуть, нам розміновувати всі поля, наприклад, на правому березі Дніпра в Херсонській області ще років десять. Аграрії не згодні. “Менеджери з агротехнологій” освоять ще й розмінування. Важкі сторінки спостережень про голод в Україні 1922 і 1933 років. Ще більш гірко читати епізоди воєнних буднів. Одразу після мобілізації: “Сестра Галя, яка приїхала в Гороховецький табір за моїми пожитками, там їх вже не застала. Їх встигли продати ті, хто мав їх зберігати. До святої справи підготовки солдатів у запасній частині пристали шкурники, які безсоромно і безкарно обкрадали їх на власну користь”. Супутні лиха війни. Ми переживаємо їх сьогодні з тими ж стражданнями, несправедливістю і недолугою бюрократією… Мене вразила кількість людей, котрі залишали Херсон разом із рашистами перед визволенням. Їх було багато. Вони жили 30 років за України незалежної, вважаючи, ніби ще в есесері, а дехто не бачив різниці з Московією. Внутрішня політика будувалася не на примиренні з імперським центром, а на зраді національних засад. “Організатор Ботанічного са-
Віктор Тютюн в гостях у редакції ду АН УРСР М. М. Гришко висловлював жаль, що ті, хто його будує, не зможуть побачити сад таким, яким він виглядатиме в майбутньому... Сад росте і поступово змінюється, стаючи щодалі більшою окрасою Києва”. На це сподівався соратник і другий співзасновник Ботанічного Данило Федорович Лихвар. А як ці надії справджуються? Сад обрізають територіально, занепадає унікальна багатотисячна колекція кущів та саджанців дерев, надбана особисто Лихварем, серед іншого, і в повоєнній Німеччині. Якщо послідовно, то молодому вченому довелося поборотися не лише з голодом і війною, але йна ідеологічному фронті. “Стало ясно, що пора дискусій з точкою зору академіка Т. Лисенка в питаннях біологічної науки минула і розпочалася пора диктату, в тому числі в питаннях, які не можна вважати остаточно вирішеними”. Діалектика в тому, що ніде й ніщо не вирішене. “Яровизованих мічурінців” Лисенка в біологічній науці перемогли менделізм і морганізм. Але ж вони й не страждали! То в “тюрмі народів” в одиночних камерах катували Вавилова й Ресовського, а в Україні “помилки” призначили Гришкові та Делоне. Їхнього товариша Данила Лихвара врятувало від утисків лише те, що він не обіймав командних посад, не мав нагород і високих звань. Глибока народна іронія властива стилю Данила Федоровича з юності. То критичний вірш у школі втне, то про голод невчасно згадає, то карикатури малює, то цілий самописний “журнал” видає, жартома зауважуючи, ніби той не витримав конкуренції з комсомольською стіннівкою. “Перемогу ми відзначали на світанку 8 травня. В першу чергу підняли чарки за перемогу і, випивши, покидали їх в куток залу...” Такий у людини характер – чесний! 8 травня – і не пізніше. Така в “хронікера” культура – висока, хліборобська: допитлива, сильна, розумна, уміла й щедра.
Про гусяче сало я вичитав у спогадах Дмитра Лихвара “Агрономічна хроніка”. До цього зроду не чув, що таке бу& ває. Про сало ведмеже, “циганське” довідався від різних брехунів, а тут пише сам доктор найгарніших найаграрні& ших наук – професор Української сільськогосподарської академії.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
