Погляд · с. 4сторінка оригіналу ↗
ВОЛОДИМИР ПОЛОХАЛО: «ДЕСЯТИРІЧНА ВІДСУТНІСТЬ ОПОЗИЦІЇ ПРИЗВЕЛА ДО КАТАСТРОФІЧНИХ НАСЛІДКІВ»
Слово Просвіти, №35 за 2005 рік
Фото Г. Оборської
— Пане Володимире, Ви робили політичний аналіз того, що відбулося 14 років тому, а також того, що відбувалося згодом? — У мене вже в ті дні були коментарі й виступи. Пізніше я написав низку статей, які увійшли в книги, видані і в Україні, і за кордоном. Принципова оцінка в мене залишається такою ж, як і 14 років тому. Це була політтехнологія, інстинкт політичного самозбереження колишньої комуністичної номенклатури, яка вимушена була проголосити акт незалежності, бажаючи пристосуватися до швидко змінених реалій, які склалися після не вдалого путчу в Москві під назвою ГКЧП. Я був не лише спостерігачем, але й одним із організаторів Демократичної платформи КПРС. Це був якраз незначний період моєї політичної діяльності, яку я залишив у 1991 році. — Чому Ви полишили політичну діяльність? — Вибрав науку. До того ж, у Демплатформу КПУ поряд із чесними комуністами, які хотіли ре формування КПУ в соціал демократичну партію світових стандартів (як це сталося в Литві), — прийшло чимало кар’єристів і політичних спритників, які використали Демплатформу в особистих інтересах. — Хто, наприклад? — Із сьогоднішніх політиків це Філенко, Турчинов, Кушнарьов. Хтось із них залишився на демократичних принципах в опозиції, а хтось еволюціонував у бік авторитарних практик урядування чи великого олігархічного бізнесу. При наявності таких різнорідних елементів КПУ не мала перспектив. Тому я полишив цей політичний проект. До речі, Рух пережив те саме, бо прийшло чимало людей, які були під наглядом КДБ. Спецслужби контролювали процеси, здійснювалися агентурні заходи з метою компрометації лідерів в очах однодумців. Якби сьогодні відбулася люстрація, то багато людей з тих, хто себе іменує демократами, були б розвінчані як ті, хто співпрацював із тодішніми силовими структурами. У 1988—1991 роках існувала широко розгалужена система інформаторів у кожній клітині радянського суспільства. Багато хто з політиків досі перебуває на гачку тих, хто знає про це.
ДЕМПЛАТФОРМА БУЛА ПЕРШОЮ ОПОЗИЦІЄЮ
— Як відбувалося становлення й розвиток демократичної опозиції в Україні? — Демплатформа була першою опозицією до влади. Потім її не стало із катастрофічними для України наслідками. Інколи виявлялася опозиційність інтелектуалів, інтелігенції, яка існувала в публіцистиці, політологічних розвідках. Журнал “Політична думка”, який я створив у 1992—1993 роках, був критично політологічний. Тоді не модна була опозиція, бо всі займалися так званою “розбудовою держави” й опозиції при Кравчукові не існувало. Ніхто не думав про громадянське суспільство, про реальну демократію. У політологічному вимірі проголошення незалежності стало своєрідним актом братання антикомуністичної опозиції, рухівської зокрема, зі своїми ідейними ворогами, тобто з комуністичною номенклатурою. Це братання мало довгий період і практично звело нанівець істинну громадянську демократичну опозиційність в українському суспільстві. Вона стала з’являтися наприкінці минулого століття із початком “касетного скандалу”. Те, що в Україні близько десяти років не було системної опозиції, згубно вплинуло на всі суспільні процеси. Акт проголошення незалежності став пактом компромісу. Якби це був пакт одно денного компромісу, то він був би виправданий історично, а цей пакт відбувся за спиною тверезо налаштованих громадян і став протиприродним з точки зору демократичних принципів і норм. Держава “розбудовувалася” для невеликої купки людей. Після ГКЧП номенклатура пристосувалася до реалій і використала свого союзника, колишню антикомуністичну опозицію, в своїх цілях.
— Ви як політолог можете стверджувати, що суспільство сьогодні сприйняло уроки 90-х років? — Я говорив про генезу становлення пострадянського тоталітаризму в Україні. Після Помаранчевої революції спостерігаємо подібну адаптацію колишніх адептів режиму Кучми. Сьогодні практично всі виявилися в таборі “помаранчевих”. У 90 х ми бачили певну політтехнологію — перехоплення гасел абощо. Навіть на перші президентські вибори Кравчук ішов з тими тезами, які були ключовими в ідеології Руху. Зрощення комуністів із націонал демократа ми в протиприродний симбіоз негативно позначилося на суспільно політичному розвитку. Комуністична номенклатура 24 серпня свою владу нікому добровільно не віддала. Ця комуністично авторитарна система не щезла, вона трансформувалася в олігархічно бюрократичний авторитарний політичний режим.
З 1991 РОКУ ПОЧАВСЯ ЗАНЕПАД ДЕМОКРАТІЇ
— Ви тоді про це говорили? Не можна було ніяк вплинути на політичні процеси? — Ні. Було гасло не “побудова демократії”, а “розбудова держави”. Мої виступи сприймалися як виступи проти держави, тобто я не патріот, злочинець. Усі проголошували об’єднання і консолідацію, але об’єднувалися люди з абсолютно різною політичною культурою, і не заради розвитку демократичної, громадянської України, а задля збереження зовнішнього спокою. Фактично з 1991 року почався занепад демократії в Україні. Демократичний етап припадав на 1988— 1991 рр. Потім ішлося про будь яку державу заради держави. Націонал демократи й діаспора вороже сприймали тезу, що треба будувати не тільки державу, а й громадянське суспільство. Усі політичні партії створювалися авторитарно, лідер усе диктував. Ніхто аж до Помаранчевої революції не говорив про громадянське суспільство.
Є НЕБЕЗПЕКА, ЩО РЕЖИМ КУЧМИ НЕ БУДЕ ПОДОЛАНИЙ
— Після Помаранчевої революції основні політичні тенденції змінилися? — Є паралель. Знову Кравчук висунув гасло консолідації: “Об’єднаймо Україну!” Насправді все повторюється. Йдеться про об’єднання номенклатури, політикуму, великого бізнесу, тобто панівних верств суспільства (1—2 %), а не всього суспільства. Гасла Помаранчевої революції були спрямовані проти авторитаризму, проти порушення прав людини. Вони залишилися лише гаслами. Є небезпека, що режим Кучми також не буде подоланий, як не був подоланий комуністичний режим у 1991 р., тому що позірна заборона компартії була рішенням самої компартії. Є небезпека, що знову буде зведено нанівець демократичний потенціал українського суспільства. Бачимо багато симптомів, що влада й опозиція позірно помінялася ролями, але за кулісами говорять про єднання. Адептів колишнього режиму призначили бюрократами, главами адміністрацій тощо. У колишні опозиційні фракції вступило багато тих, хто ще півроку тому слово “помаранчевий” вимовляв із лютою класовою ненавистю. Звісно, нинішній акт братання складніший, ніж 24 серпня 1991 року, бо він відбувається в умовах перерозподілу власності, але ознаки братання є на рівні вступу до фракцій, на рівні політичних союзів з огляду на Помаранчеву революцію. Політичний паразитизм набуває тотальних масштабів. Основна вимога революції — верховенство права, правова й соціальна справедливість, коли всі рівні перед законом. Цей демократичний постулат сьогодні зводиться на манівці, а політична боротьба стає боротьбою чорних політичних технологій. — Пане Володимире, що влада, опозиція і громадські організації мають робити, аби змінити цю негативну тенденцію? — Перепрошую за нескромність, але я з 1987 року вношу свій вклад у демократизацію суспільства. Ми провели десятки різного роду конференцій, опублікували десятки всесвітньо відомих закордонних авторів у “Політичній думці”. Власне кажучи, ми ввели в обіг велику частину тих понять, які торкаються політологічного дискурсу й стали звичними сьогодні для мас медіа. Те коло людей, яке гуртувалося навколо “Політичної думки”, може бути задоволене своєю діяльністю, адже значною мірою вона відобразилася в Помаранчевій революції. Гасла Помаранчевої революції ми обґрунтовували, починаючи з 1991 року, тоді, коли про це майже ніхто не говорив. Ми створювали умови для інтелектуального, політологічного прориву. Сьогодні в цьому менше потреби, бо суспільство крок за кроком уже здатне саме більш менш адекватно оцінювати політичні процеси. — Пане Володимире, які б оптимальні кроки Ви визначили новій владі? — Я не бачу сенсу щось рекомендувати владі. Я не став би радником якоїсь державної структури, тому що мої поради не потрібні владі. Я заанґажований громадянським суспільством, і мої поради не вписуються в логіку й приховані цілі більшості з тих, хто сьогодні на владному Олімпі. — Тобто Ви не претендуєте на те, щоб впливати на політичні процеси згори? — Я впливаю своєю аналітичною, політологічною, науковою діяльністю тим, що мої висновки й оцінки присутні в широкому масме дійному дискурсі. Я мав ілюзії стосовно того, щоб впливати безпосередньо через посаду. У 1998 р. я спробував це на державній посаді, але мені достатньо було півроку, аби переконатися, що це лише ілюзія.
ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО ПІСЛЯ ПОМАРАНЧЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ НЕ РЕАЛІЗУВАЛОСЯ
— Можете запропонувати реалістичний прогноз розвитку політичних процесів?
— Так. Громадянське суспільство, яке виявило себе під час Помаранчевої революції, не встигло інституалізуватися й знайти своїх реальних репрезентантів. Воно не встигне навіть узяти участь у парламентських виборах 2006 року, оскільки є абсолютно антидемократична, реакційна норма закону про те, що у виборах мають право брати участь тільки політичні суб’єкти, які зареєстровані не менше ніж за рік до виборів. Ця ні чим не виправдана норма не дала змоги розвинути ініціативу, енергію і ті настрої громадянського суспільства, які панували ще в січ ні й лютому. Влада зараз діє не в контексті Помаранчевої революції. Люди колишньої опозиції, отримавши владу, змінилися не в кращий бік. Демократична сутність почала вихолощуватися. Як шагренева шкіра зменшуються елементи демократичної культури. Так трапилося, що всіх основних провідників я знаю персонально — упродовж 20 років багато разів перетиналися. Я бачу, що цей диявольський інстинкт влади зіпсував багатьох колишніх опозиціонерів навіть у людському, світоглядному вимірі. Крім того, половина посадовців у владі — це ті люди, які не мають жодного стосунку до демократії. Вони просто адаптувалися до нових реалій, здійснивши чудесні метаморфози. Перефарбувалися так, як це сталося з колишньою партноменклатурою у 1991 році. Насправді їхні інтенції не мають жодного стосунку до європейських цінностей, до національних інтересів. Узагалі національний інтерес сьогодні абсолютно віртуальний для більшості людей, які ухвалюють політичні рішення. Сам факт, що один із головних адептів старого режиму, який, по суті, витворював цей авторитарний режим, Володимир Литвин є “найбільш бажаним союзником” для Президента — це нонсенс. По його Народній партії і фракції у парламенті ми бачимо, що це спроба старого режиму адаптуватися і з’єднатися з новим політичним режимом, як це було в 1991 р. Історія повторюється. Я думаю, що суспільство знову поставлене перед вибором меншого зла: або голосувати за НСНУ (Безсмертного, Порошенка та інших, які не викликають захоплення у громадян), або за Януковича чи Симоненка. Демократична цінність зводиться до звичайної політичної технології. Я думаю, що реально суспільство заявить про себе на наступних парламентських виборах 2011 року. Це буде завершення політичного циклу. 20 років — той мінімальний термін, який потрібен для демократичного поступу й оновлення еліт. Сьогодні при владі старі еліти, які виявляють більше недемократичної практики. Абсолютно незмінною залишилася правова система. Судова влада була найбільш корумпованою і такою залишається. Не може бути верховенства права й демократії, коли корумповане право регулює владні відносини.
z
Олександр СОЛОНЕЦЬ
З відомим політологом Володимиром ПОЛОХА- ЛОМ ми обговорюємо політичні процеси в Україні впродовж останніх десятиліть, етапи становлення й зникнення опозиції, а також нинішні владні тенденції напередодні парламентських виборів, які, на думку політолога, повторюють політтехнології комуністичної партноменклатури у 1991—1992 роках.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
