Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Наша незалежність · с. 5сторінка оригіналу ↗

Євген СВЕРСТЮК: «НЕЗАЛЕЖНІСТЬ — ЦЕ СИЛА УТВЕРДЖУВАТИ ПОЗИТИВНІ НАЧАЛА»

Слово Просвіти, №35 за 2005 рік

Певний суспільний прошарок в Україні досі не ідентифікує себе й нашу державу з поняттями "незалежність" і "свобода" в геополітичному й світоглядному сенсі. Редакція "СП" започатковує рубрику "Наша незалежність", і, впродовж року, до 15 річниці незалежності України друкуватиме свідчення й рефлексії тих, хто виховав незалежність і свободу в собі. Фото Г. Оборської — Євгене Олександровичу, яким запам’яталося Вам 24 серпня 1991 року? — Я був за кордоном, виступав перед українською аудиторією — чи в Філадельфії, чи у Вашинґтоні, не пригадую. Це була досить численна аудиторія, і я намагався животворити свято, але помітив пасивність, індиферентність людей, які не переживали цього свята, не було вибуху ентузіазму. Хоча я теж відчував якусь формальність цієї події. Бачив совковий світ, нові обіцянки кардинально змінити життя (це нам обіцяли ще з 1950-х років). Черговий секретар КПСС з пропаганди став президентом України й переключився на нову фразеологію. Я намагався живо- — Пане Михайле, Ви пам’ятаєте той день — 24 серпня 1991 року? — Я в серпні був на лікуванні в Любіні Великому на Львівщині. Мені зателефонував Левко Лук’яненко й каже: “Михайле, ми хочемо підготувати документ, який проголошує незалежність України”. Я був у захопленні від цієї новини. По телефону ми обговорювали текст цього акта. А на другий день я виходжу з будинку, де мешкав, і бачу велику групу людей, яких досі не знав. Вони чекали саме мене. Кажу: “Що сталося, шановні?” Вони ж стурбовано: “Пане Михайле, хочемо почути Вашу думку про те страхіття, яке в Москві відбувається. Треба щось робити!” Відказую їм, щоб не впадали у відчай: якщо путч почався в Москві, а в нас в Україні не заарештували щонайменше 500 осіб, — це найкращий доказ того, що путч провалиться. Багато людей, зокрема члени Руху, говорили, що треба захищати такі міста, як Київ, Львів. Я виступив перед громадою, заспокоїв їх, сказав, що якщо ми, ті, хто може чинити опір путчу, на волі, отже, путч провалився. У місцевій газеті відразу зацитували мене, а потім ми дізналися, що путч справді провалився. Попри все я змушений був пере рвати лікування й приїхати до Києва. А тут ми вже проголошували незалежність України 24 серпня 1991 року. Сповнилася моя мрія, яка мене оберігала й гартувала мій дух. Ми до цієї події готувалися. Власне, я на лежу до числа тих політв’язнів, які напередодні проголошення незалежності перебували в концтаборах, у тому числі й у концтаборі смерті. Я був переконаний, що Росія завершує свій імперський похід. Десь 1985 року до нашого концтабору в Пермській області приїхав начальник оперативного відділу КГБ СССР. І цей молодий чоловік, кандидат історичних наук, мав розмови з політв’язнями, де переконував усіх підняти руки й сказати, що каємося. Запевняв, що коли ми відмовимося від опору, то він має повноваження нас випустити із зони. Усі заявили, що ми не злодії, ми політв’язні, і вимагаємо реабілітації, а не помилування. А я кажу цьому молодику: “Я надіюся, що буде другий Нюрнберг, і ми вас судитимемо”. Він засміявся: “Ми этого не допустим. Мы вас поставим под стенку”. Це було сказано в жартівливій, невимушеній формі. Це була зовсім нова генерація кагебістів, у яких уже не було тієї люті, й вони відкрито й спокійно говорили про свої злочини. Завершуючи розмову з кагебіс том, я кинув йому: “Я впевнений у тому, що XXI століття — це наше століття, століття України. Ми утверджуватимемо в світі пріоритети, ми будемо одними з тих, хто визначатиме політику в Європі”. Він сміявся. Потім цю фразу я часто повторював. Та впевненість у тому, що ми не всі помремо в концтаборах і доживемо до часу, коли XXI століття буде нашим, — це був великий виклик тоді. 1984—85 рр. були дуже важкими для нас, було таке враження, що кагебісти вирішили пустити творити свято, але глибокої віри в якісно новий етап України не відчував. — Ви, врешті, відчули цей якісно новий етап? — Мені, людині близько знайомій з репресіями за національну свідомість, цей новий етап був очевидним. Припинилися депортації до Сибіру, арешти за переконання, але це мало місце ще до проголошення незалежності в результаті падіння імперії. Стосовно реалізації незалежності України, то я не відчув її в жодній галузі. Життя дійшло до глухого кута. Була політична імітація Кучми, байдужість до національних інтересів і залагодження своїх власних справ. Фото Г. Оборської нас “під укіс”. Без серйозних захворювань політв’язні почали дуже швидко вмирати. Померли талановиті поети Василь Стус і Юрко Литвин, філософ Олекса Тихий, партизан Іван Курочка, азербайджанець Кірімов. А нас було тоді 25 політв’язнів рецидивістів на всю імперію. Одні звільнилися, відбувши термін ув’язнення, а залишилися ті, що потрапили в Кучино в кінці 70 х—на початку 80 х років. І нас почали знищувати. Василя Стуса провокували. Йдемо на прогулянку чи на роботу — роздягають догола, обшукують. Ідемо з роботи чи з прогулянки — знову роздягають і обшукують. Стус не витримав: “Фашисти, що ви нас щупаєте, як курок?!” На третій день карцеру він помер. Перед тим десь о 24 й годині Стус звертався до наглядача: “Дай валідол, серце болить”. — “Ничего, обой дешся”, — відповів той. Не обійшовся!.. Пригадую, як у грудні 1971 р. до мене у Львів приїхав Василь Стус і каже, що “ви, галичани, славитеся гарними традиціями святкування Різдва, тому знайди мені сім’ю, де б я відчув різдвяну атмосферу”. Відправив його до друзів у Моршин. А через 2 тижні він повернувся захопленим. 10 січня ми ще прогулювалися Львовом із ним і Калинець Іриною, яка сказала, що відчуває, що за нею слідкують. 11 січня Стус поїхав до Києва, а 12 го його зняли з потяга й посадили у в’язницю, звідки він уже не повернувся. Ірину Калинець теж заарештували… Вдарили по наддніпрянцях, жоден галичанин не вмер. Була найбільша злість на наддніпрянську молодь, яка активно включилася в рух опору. Це був період, коли Москва відчувала, що людей активних, які можуть опинитися на волі й боротися з режимом, треба знищити. Але я — Після Помаранчевої революції з’явилися нові тенденції? — Глибокі переживання, які нам дала ця революція, залишаться назавжди. Це зміна напрямку розвитку країни. Відчуваю, що Майдан Незалежності став справді Майданом Незалежності. — Минуло 14 років. Які головні політичні, культурологічні висновки для суспільства Ви б назвали? — Суспільство мало розпочати боротьбу за нову якість життя, мобілізувати свої сили, щоби реалізуватися. Воно не мобілізувалося, не було кому його сконсолідувати. Все пішло по лінії імітації. Думаю, що після Помаранчевої революції з’являються реальні форми впливу на владу. Розвивається громадянське суспільство. Поки що немає нічого, що мене особливо окрилює, окрім певних Указів Президента, які, мені здається, не виконуються. — Якщо розглядати День незалежності як точку консолідації суспільства, чи працює влада над національною ідеєю, яка об’єднала б громадян? — Узагалі я б не хотів уживати цього темного виразу “національна ідея”, який настільки вже зужитий, що невідомо хто що мислить. Безперечно, влада має позитивний напрямок у цьому розумінні й може мати певні ідеї, які утвердять основи національної незалежності й гідності нашого народу. Немає перешкод, які глухо стояли при президенті Кучмі. — Як би Ви окреслили ідеї, які консолідували б націю? — Це має бути передусім очищення і утвердження законності, твердих начал, які виключатимуть можливість словесної імітації. Тобто, коли приймається якийсь Указ, це послідовно виконується, і люди починають серйозно ставитися одне до одного. Без твердих правил гри не може бути гри. — Євгене Олександровичу, що б Ви сказали народові сьогодні? — Люди, не падайте духом! Ми вийшли з рабства, де не було поваги й самоповаги, лише постійне нарікання на свою долю. Це постійне нарікання виробило певний тип рабської психології, негативної реакції на явища життя. Життя змінюється тоді, коли людина виробляє в собі силу утверджувати позитивні начала, відчувати радість від чесної праці й відчувати незалежність у самій собі. Без незалежних громадян не може бути незалежності країни. Своє бачення події, яка мала місце 14 років тому, а також її реалізації в сьогоденні висловлює колишній політв’язень, професор, головний редактор видання “Наша віра” Євген СВЕРСТЮК.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин