Шевченкіана · с. 8сторінка оригіналу ↗
Ігор ЛІХОВИЙ: «УСЯ ДІЯЛЬНІСТЬ МАЄ БУТИ ПІДПОРЯДКОВАНА МІСІЇ ТАРАСОВОЇ ГОРИ»
Слово Просвіти, №35 за 2005 рік
Ця розмова з Ігорем ЛІХОВИМ, генеральним директором Шевченківського національного заповідника у Каневі почалася не вчора, не спеціально до ювілейної дати заповідника і навіть не рік тому, проте і досі вона лише на стадії “розігріву”. Адже проблеми довкола Шевченківського меморіалу на Чернечій горі нагромаджувалися, по суті, упродовж чи не всіх вісімдесяти років існування заповідника (включно з роками української незалежності). Упродовж усього цього часу з канівських висот лунало багато ідеологічних децибелів і дуже мало чітких формулювань, що допомагають розібратися в цих самих проблемах. Хочеться сподіватися, що пропоноване вашій увазі інтерв’ю (а це, зауважу, лише фраґменти великої розмови) з Ігорем Ліховим допоможе хоч на крок наблизитися до прориву “бронзової завіси” довкола Шевченка…
ричній значимості усього Канівського Подніпров’я. 80-річна дата для нас, насамперед, — можливість привернути конструктивну увагу влади і громадськості до проблем національного заповідника, такий собі своєрідний інформаційний привід для розмови на тему “Шевченківський національний заповідник: виклики часу”. Саме так ми окреслили і тему “круглого столу”, який плануємо зібрати у Каневі в середині вересня. До цієї розмови запрошуємо практично необмежене коло шанувальників української національної культури — істориків, архітекторів, краєзнавців, спеціалістів з туризму, колег із музеїв і заповідників, і, звісно, представників влади усіх чотирьох напрямів і найширшу громадськість України і зарубіжжя. Адже 144-річна історія Шевченкової могили у Каневі показала її помітність і знаковість у європейському соціальному-культурному просторі ХІХ—ХХІ ст. Водночас нині ми вирішуємо і досить конкретні завдання, з яких одним із найактуальніших є завершення будівництва, реставрація і пристосування до вимог часу Літературно-мистецького музею на Тарасовій горі, побудованого у 1934— 1939 рр. за проектом В. Кричевського і П. Костирка. На жаль (показово, що у розмові про Шевченківський меморіал у Каневі досить часто доводить-
— Так уже влаштовано наш зір (наша умоглядність), що для бачення перспективи й адекватного сприйняття ретроспективи всякого явища потрібні мітки — хай і умовні… Ігоре Дмитровичу, а чим для Вас є ювілейна дата — 80 років від дня заснування Шевченківського національного заповідника у Каневі? Яка її доля умовності, адже відлік можна було б вести і від 1918-го, і від 1923-го?.. — Дата оголошення Шевченкової могили Державним заповідником насправді є особливим днем в історії меморіалу, оскільки саме від 20 серпня 1925 року у Каневі діє державна інституція, основне покликання якої — турбота про збереження могили національного генія й поширення знань про нього. Звісно, не без ідеологічного забарвлення, як це передбачала і Постанова РНК від 20.08.1925 р., і перше Положення про Держзаповідник 1926 року. Важливо, що, відзначаючи початок нового етапу в історії Шевченкової могили, ми не забуваємо події 1918 року й віддаємо належне С. Петлюрі, П. Скоропадському, В. Короліву-Старому, В. Науменкові — усім, хто в ті короткі періоди української державності робили перші (і, на жаль, з відомих причин малоефективні) спроби взяття під державну опіку Тарасової гори в її унікальному природно-ландшафтному довкіллі й надзвичайній істо-
Студенти і викладачі, музейники і письменники — учасники пленеру
1845 та 1859 роках Тарас Григорович Шевченко гостював у приятеля — лікаря міста Переяслава А. О. Козачковського. Саме там Кобзар 25 грудня 1845 року написав свій геніальний “Заповіт”. Переяславщина навіяла йому створення ще дванадцяти широковідомих поетичних шедеврів, серед яких — “Кавказ”, “Наймичка”, “Давидові псалми”, “І мертвим, і живим...”, і сімох малюнків акварелей. У середині п’ятдесятих років минулого століття тодішній директор Переяслав ся вживати цей зворот-оцінку подій і явищ), у ті драматичні для української культури роки цим видатним зодчим так і не вдалося втілити у життя свої плани, оскільки весь час будівництво музею супроводжувалося далеко не технологічними паузами. Трагічного 1937 року за політичними звинуваченнями було заарештовано директора заповідника М. Стретовича, інженера будівництва К. Дукальського, бухгалтера Д. Стремецького, екскурсовода С. Дерево, та й над самими архітекторами тоді нависла реальна загроза репресій, оскільки пильні чекісти розгледіли у плані музею великий хрест — ніби-то перегук із хрестом-пам’ятником, що вінчав Велику Могилу 1884—1923 років... — До свого ювілею заповідник (зокрема його керівник) підійшов не лише зі старими нерозв’язаними проблемами, але й із новими ідеями. Йдеться про концепцію Шевченківського національного центру. А чи не означає це, часом, що той формат, у якому заповідник і музей досі функціонували, вичерпав себе? — Справді, діяльність заповідника у цілому, і, зокрема музею далеко не повною мірою відповідає потребам часу, що, власне, характерно для більшості музейних закладів України, які, на мій погляд, уже давно переживають системну кризу з цілого ряду об’єктивних і суб’єктивних причин. Тому ми й розробляємо нині один із напрямів виходу з кризи, який передбачає трансформацію досить замкнутої і малоефективної, бо народженої тривалими умовами “сидіння в окопах” і впливання поодинці, діючої схеми Музей-заповідник у проект під назвою “Шевченківський національний центр” (чи “Національний центр Тараса Шевченка”), яким передбачено широке і глибоке інтегрування всіх наукових та культурно-освітніх Шевченківських інституцій, що діють в Україні та за кордоном. Це дасть можливість об’єднати зусилля поки що з різних причин роз’єднаних шевченківських музеїв, заповідників тощо з вивчення і популяризації творчості Тараса Шевченка, я сказав би навіть, своєрідного вживлення Тараса Шевченка в українське суспільство, а також у євроінтеграційні процеси України. Адже відомо, що принаймні 5— 6 поколінь українців живуть у силовому полі Шевченкового “Кобзаря”, і вся новітня історія нації невіддільна від Тараса Шевченка. Хоче хтось того чи ні, але так було, так є і так буде... Нова концепція діяльності національного заповідника виростає із минувшини Шевченківського меморіалу — певних традицій і ритуалів, закладених ще нашими попередниками у другій половині ХIХ ст. і мала свою точність упродовж всього XIX ст. Тут яскраво ві-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
