Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Простір діалогу · с. 10сторінка оригіналу ↗

МАКСИМ РОЗУМНИЙ: ЧИТАТИ ОДИН ОДНОГО І ОПРИЛЮДНЮВАТИ СВОЇ МІРКУВАННЯ

Слово Просвіти, №35 за 2005 рік

Відзначення Дня Незалежності (а разом із ним — наближення осені і нового сезону політичного і культурного життя), стало закономірною, але банальною спонукою до того, щоб знову переорієнтувати проект “Синергія поступу” на дискусійний формат. Зрештою, він і замислювався як майданчик для оприявнення ідей, смислів, інтенцій, сукупність і взаємодія яких визначає стан культурного простору України. Поки наші дискусії переважно мають заочний, дистанційований характер, її учасники “розведені” по кутках (точніше, кожен із них поки залишається у своєму “кутку”). Але, як на Тож коли придивитися уважніше до тієї точки “Х” того серпня 1991, то тут можна використати аналогію з поняттєвим апаратом астрології. Є таке поняття, як “планида”, тобто розташування планету момент народження людини. Ось це розташування — у даному випадку таких важливих чинників: еліт, геополітичних вісей, суспільних настроїв й ідей — воно надалі залишається визначальним для новонародженого суспільного організму. Якщо говорити про молодіжну патріотичну генерацію, студентський рух, що яскраво проявив себе у переддень проголошення незалежності, то він значною мірою леґі тимізував цей перехід. По гарячих слідах подій можна було почути такі сміливі заяви, що без студентського голодування 1990 року не було б і проголошення Акту про незалежність України 24 серпня 1991 року. Так само кажуть, що не було би Помаранчевої революції без акції “Україна без Кучми”. Ця закономірність далеко не однозначна і далеко не така категорична, але вона все ж простежується. Факт підняття молодою генерацією 1990 го незалежницьких гасел, символів і цінностей був важливим чинником, може й не менш значущим, ніж шлях, яким пройшли шістдесятники чи інші патріотичні й активні генерації — тодішня Спілка письменників з їхнім розумінням патріотизму, і західна діаспора зі своїми набутками. Усю українську інтелектуальну традицію значною мірою було зосереджено в двох напрямках (чи двох векторах). Перший — прагматичний — про те, як нам здобути незалежність. Починаючи з Миколи Міхновського, з перший років ХХ століття відбувалося юридичне обґрунтування цієї мети, були різноманітні технологічні пропозиції і версії. Серед найцікавіших можна згадати Івана Багряного, який в еміграції прийшов до висновку, що незалежну Україну будуватимуть комсомольці і партійці. Другий напрямок можна назвати мрійливим — сюди належать писання Чижевського про кордоцентризм, про українську душу. Власне, найзагальніші орієнтири, але доволі розмиті і надзвичайно позаісторичні. А от інтелектуальної традиції, яка б поєднала і ціль, і засоби, українству як раз бракувало. І коли ми здобули незалежність, то виявилося, що питання про те, як її розвивати, з якою метою і з якими орієнтирами, залишилося відкритим. А це все одно, що зводити будинок, не маючи попереднього плану, розрахунків і всього іншого. От там, де стояли, там і почали класти фундамент, а потім — і стіни. Поклали одну стіну, другу: націонал демократи зі свого боку почали фраґменти цієї державності закладати, посткомуністична номенклатура (яка скористалася моментом, щоби конвертувати владу в гроші, а потім — навпаки) зі свого боку щось почала будувати, але на тій же основі. Скоро різні осередки цілого будівництва почали накладатися одне на друге, і тоді прийшло розуміння, що в підсумку виходить щось незрозуміле, кострубате, без єдиного плану і єдиної “архітектурної” задумки. — Протягом останніх 5—7 років в українському інтелектуальному просторі крім двох згаданих напрямків — прагматичного і мрійливого — розвивалася й до волі ретельно і послідовно обґрунтовувалася лібералістична теза про те, що “розбудова держави” має корелюватися з “роз будовою суспільства”. Згадати хоча б низку політологічних праць Миколи Рябчука (зокрема — “Дилеми українського “Фавста”). Щоправда, висловлені в них ідеї у “допомаранчеву” епоху перебували на марґінесі інформаційних потоків, академічного дослідницького дискурсу, актуальної політики. Наскільки нині тези про розбудову суспільства мають шанс? лектуальному співтоваристві передовсім, було й лишається дуже не багато. Були ідеї “правовірного” націоналізму, що передбачав утвердження інституцій, символіки, атрибутики, пантеону визначних постатей, пам’ятних дат і способів їхнього відзначення, відповідної естетики — усього, що було успадковано від різних етапів національно визвольної боротьби. Але після здобуття незалежності виникла спокуса влити це все в готову структуру радянської пропаганди, совкового способу мислення. Сьогодні лише можна говорити про те, для кого такий підхід виявився виправданим, для кого — ні. Відповідно, одні кажуть, що слід було б наполегливіше і тотальніше “виховувати” національну свідомість. Прихильники ліберальних підходів стверджують, що не слід було вливати “нове вино” ідей, програм у старий соціальний контекст. До перших виникає питання: а для чого ж узагалі було домагатися змін, а до других — на чому ж тоді будувати нові взаємини? Адже одночасно будувати цілком нову систему комунікацій і виробляти новий зміст комунікування є практично непідйомним завданням як з огляду на масштаби України, так і в контексті загальної кризи старих форм суспільної організації. Отже, оптимальним, з моєї точки зору, був (можливо, і наразі є) шлях формування оаз, острівців здорової суспільної комунікації, де гармонізовані між собою структур на основа, спосіб організації життя, і його зміст — тобто суспільні ідеї. Але суспільний процес найчастіше розвивається незалежно від нас і постійно ставить нас перед вибором, до якого ми не готові. Так було 1991 року — фактично-то був виклик, до якого п’ятдесяти мільйонна спільнота не була готова, тому державу доводилося будувати з того, що потрапило під руку. Але подібна ситуація повторилася 1994 року, коли утворилася непримиренна національна опозиція до пануючого політичного режиму і традиційне національне угодовство, так би мовити. Між цими двома позиціями практично десять років точилася тактична боротьба. Але і Помаранчева революція, і нові виклики, що виникли разом із нею, знову захопили українське суспільство ніби зненацька. Це мені нагадує письменницьку спільноту. Поки існувала цензура, багато хто бідкався: та нам же не дають, та ми ж у шухляду працюємо. Але в якийсь момент усі заборони впали, і суспільство — до письменників: ну, давайте, тепер же можна. Вони до “шухляд”, а там практично порожньо. Тож і після великих революційних сподівань і поривань ми знову змушені задовольнятися тим, що маємо. Ми в черговий раз отримали свободу від зовнішнього тиску, але свободи внутрішньої, свободи робити те, що вважаємо за потрібне і до чого ми покликані, ніяк не здобудемо, адже весь час відгукуємося на зовнішню потребу. Вона вже не така грізна, як за часів великих ідеологій, вона стала дрібнішою, всюдисущою, вона часто густо зводиться до прикрих матеріальних потреб повсякдення, але так складається, що межі цієї несвободи внутрішньої ми долаємо все рідше і все менш продуктивно. Тому той спалах відчуття свободи, який ми мали трохи менше року тому, може викликати навіть певне побоювання. Цей потенціал прагнення свободи є доволі вичерпним, і якщо ним не скористатися, то його подальше нагромадження може стати болісним і тривалим. — Я хочу повернутися до проблеми побудови комунікацій — і як ідеї, і як механізму. Що таке система інтелектуальної комунікації у сучасному суспільстві — це, передусім, засоби інформації, зокрема часописи як дискусійні майданчики. Після 1991 року з’явилося чимало нових видань. Окремим із них вдалося сягнути високого рівня аналітичності й концептуальності. Проте весь цей креативний потенціал залишається замкненим у маленьких середовищах, таких, як спільнота “Критики” чи коло авторів “Сучасності”. Простір між цими інтелектуальними капсулами залишається невпорядкованим, неорганізованим і незрідка малопридатним для налогодження комунікацій. Чому так, чому не спостерігається бажання подолати межі своїх маленьких капсул? — Як на мене, то тут, знову таки, присутні кілька взаємопов’язаних причин. З одного боку — не значна інтенсивність самого інтелектуального життя України (тут ми значно поступаємося не лише Заходу, але й Росії, де продукування ідей, інтенсивність їхнього обговорення, щільність взаємодії різних груп, дискурсів, явищ є доволі потужним). Чому так відбувалося? Для цього є об’єктивні умови. Ще Довженко казав, що українці — як той тютюн, його постійно пасинкують. Справді, упродовж кількох попередніх століть ситуація складалася таким чином, що на початок 1990 х років інтенсивність інтелектуального життя в Україні була досить низькою. Надолужити вже “на марші” було дуже непросто. Потрібно було мати високий рівень солідарності інтелектуалів, попри всі дискусії, незгоди, протистояння між ними і бажання будувати спільний комунікативний простір. Такого спільного розуміння, спільного проекту не виникло. Більше того — перешкоджали цьому масштаб і мотивація самих суб’єктів, які в цей час щось в Україні творили, щось пропонували суспільству і довкола цього організовували свої осередки комунікації. Можливо, тут спрацьовує і певна риса характеру (на яку натякають багато анекдотів про українців), яка проявляється в тому, що винахідливість цих суб’єктів переважно йде на те, аби протиставляти себе іншим і поборювати іншу сторону. Виявилося також, що найефективнішим методом конкуренції по нашому є просте замовчування. Які можуть бути альтернативи? На жаль, придумати щось інше, окрім як читати один одного, цікавитися один одним і оприлюднювати свої міркування з цього приводу, навряд чи вдасться. z Максим РОЗУМНИЙ народився 1969 року у Києві, кандидат філософських наук. Закінчив Київський національний університет ім. Т. Шевченка (факультет журналістики, 1992), аспірантура Інституту філософії НАН України (1992—1995). Нині — докторант Київського національного університету ім. Т. Шевченка, голова Секретаріату Української Всесвітньої Координаційної Ради. Автор книг “Справа честі. Алгоритми національного самоопанування” (К.: Смолоскип, 1995), “Стратегії замість ідеологій” (К.: Інститут посткомуністичного суспільства, 1998), “Політичний вибір України” (К.: Смолоскип, 1999), “Українська ідея на тлі цивілізації” (К.: Либідь, 2001).

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин