Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

ГРАЮЧИСЬ ІЗ ЯБЛУКОМ В РАЮ...

Слово Просвіти, №35 за 2005 рік

ТОНКОБАРВНА Жінки і квіти — те, що об’єднує дві виставки, експоновані у Палаці мистецтв “Український Дім”. Перша — “Чарівність жіночності” — презентує скульптуру І. Гречаника та живописну серію В. Сидоренка, метра в царині образотворчості. Про нього знають, певне, навіть ті, хто далекий від захоплення малярством. Адже він — учасник мистецької акції, що набула світового значення та відповідного роз голосу: Венеційської бієнале. До того ж — автор помітного і поміченого минулого року у Венеції проекту “Жорна часу”. Цього разу художник вирішив представити серію... початку 90 х років минулого століття. Відомий митець повертає глядачеві тему, століттями незникому до решти, отже, вічну як саме життя. Жінки на його картинах із тих, що приходять із античних часів, давнього Єгипту, Візантії, Сходу, середини ХХ століття. Художник через акт творення зруйнував невидиму і міцну (а для нього, може, й не надто) стіну десяти та тисячоліть. Немов прозора павутинка про тягнулась крізь час і вивела до нас ту чи іншу представницю від народів і часів. Жінка як така. Примхливіша і мудріша, кмітливіша за Хронос. І його (чоловічої статі) перемагає теж. Суть Жінки. У всі часи іза всіх народів. У ролі анти Харона чи Харона навпаки — В. Сидоренко. Метр може й не помітив: не він обрав тему, це Жінка вибрала його. Час не лише перемелює й трощить. Коли за справу береться Вона, час здатен допомогти у таких витівках! Отож і з’являються у неймовірних, як марево, прозорих, мов серпанок, світлих, наче... найстаріші світлини (фотокадри з часу, коли ще не існувало фотографії) просторах картин образи жінки. І все ж найточніше і найправди ПОМАРАНЧЕВА Нещодавно в Музеї архіві українського самвидаву при українському незалежному видавництві “Смолоскип” було презентовано документальну виставку “Помаранчева революція. Один рік потому”. Звісно, таку подію я не змогла оминути увагою, і не тому, що її контекстуальність і приуроченість були загадкою для мене. Буду відвертою: роль меду, на який зазвичай злітаються, відіграло звичайнісіньке питання: “А чим же хочуть здивувати?” Забіжу наперед — не здивували. Та й на щастя, мети такої в організаторів проекту не було. Але вони дали змогу покопирсатись у власній пам’яті і переглянути особисте ставлення до речей, які здавалися такими очевидними. Отож укотре переконалася — будь яка стала величина не така вже й стала. Та про все по черзі. Кілька останніх років процес витіснення природних для нашої свідомості понять набутими досяг таких розмірів, що й до ворожки не ходи. І це глобальне спотворення настільки щільно приросло до життєвих процесів, що сміливо пере містилось із площини суто мовної у побутову та навіть, беру більше, у загальносуспільну. Ми намагаємося підлаштувати під оте гарне поняття БРЕНД усе, що у суті своїй має хоч якусь ідею. Брендизація перетворилась у відверту ідеологію, яка допомагає певній спільно ті ідентифікувати й зафіксувати себе у суспільному просторі. Отож фіксуємо, клеїмо ярлики й відносно комфортно почуваємося, маючи у кишені кілька вагомих фактів, які повністю відповідають загальноприйнятим уявленням про зміни, що почали відбуватись у нашій з вами Україні. Тож ніби й віше їх покаже Художник. Лише художник через інтуїцію того, хто творить, є ініційованим; бодай трішки, бо до кінця — ніхто! — посвяченим у таємницю Універсуму — Жінки. У цій ініціації переконуєшся, помічаючи, що всі постаті... напів НЮ. Не трішки роздягнені і не напівоголені. На них легко накинуто, ніби зронено, невеликий фраґмент тканини чи надягнуто білу спідничку. А якась так, мимохіть, загорнулася у щось білосніжне і ніжне. Граційність пози, її мова: нахил, поворот, манера присідати чи лежати, коли рух стрункої ніжки чи прекрасної руки — певний знак... А спробуйте ж збагнути... Для увиразнення поза та понадчасової таїни — пластичності тіла і пластики руху чи жесту, щойно зробленого, — світловий акцент. Зблисне на тілі однієї тут, і вже замерехтів у іншої зовсім інакше. А то раптом залишить постать у прозорій півтіні таїни і заливає сяєвом тканину чи фраґмент інтер’єру. Щодо останнього, — завше фраґмент. Предметність — не головне. Проте дуже важливе. Не лише як делікатна вказівка на приналежність певній історичній епосі. Той чи інший предмет із жіночого помешкання, не обтяжуючи поетичності художньої оповіді, дещо відкриває завісу, даючи можливість зазирнути до Світу Жінки. Чіткий малюнок; пластичність і динамічність ліній, що утворює форму, віртуозне володіння світловим акцентуванням, вишуканий і витриманий колорит сприяють у сукупності передачі ефекту загадковості жінки, граційної в русі, принадної в жесті. Прекрасної. Сильної сонячним тілом і незбагненним духом, успадкованим від Праматерів. Не слабкої, а недорозгаданої. Ця завше недорозгаданість як суть очима митця — своєрідний метафізичний код, антидистанціювання крізь тисячоліття. Вона була, є і буде. А обличчям її немає числа. Краса проминальна, як життя і цвіт, краса віч на. “Лілії Тінторетто”, “Іриси Караваджо” — образи жінок, яких бачили ці художники. Краса, збережена творчістю. В. Сидоренко подає красу як мить і красу миті. Відчуваєте легку печаль і світлий сум? Від краси і усвідомлення її проминальності раптом захочеться плакати. Катарсис. Вічний, як жінка. Незникомою її робить мистецтво, що розсуває невидимі стіни часу і у просторі полотна, піймавши мить, фіксує й береже вічність. Ця ж, як жінка, не має віку. Бо завжди є. Другу частину виставки складають пластичні витвори І. Гречаника. Його Жінка — струнка, витка і висока, міцна (бронзова!). Видається, — трішечки забавка. Вона грається з яблуком у раю, вона вдає Єву. Насправді вона грається зі скульптором. Бо вдає з себе здебільшого легковажну, жартівливу прикрасу. Єва збила на манівці бідного Адама? Вона збила з пантелику і скульптора... Бо дозволила побачити лише якусь (поки що?) частину своєї суті. Граючись. Жінка з кожним різна. Навіть із мистцем. Навіть у межах одного виставкового залу. У залі навпроти — квіти, намальовані жінкою. Сильною і духовно красивою. Марії Буряк цього року... А втім, це не має значення — скільки. Важливо, що багато років, буду чи людиною з функціональними обмеженнями з дитинства, вона є Берегинею ознак національного світовідчування. Вони буяють квітами та кетягами у її розписах; роботах, що межують з народною картин кою; наближених до “розсипаного” на папері візерунка. Представлені твори, їх близько 20, — з колекції Палацу мистецтв “Український Дім”. Вони виконані впродовж 1987—1992 рр. А почалося все, коли 13 річна мала майстриня взялася до вишивання і малювання. Технічна майстерність не стала єдиним досягненням, не зупинила дівчину цьованими гаслами, а людям, особистостям, які виявилися вищими за свої страхи й зневіру — незаперечний факт. Це спроба, через майже півроку передати настрої, такі собі картинки з тих 17 днів не лише Майдану, а цілої країни. Не знаю, кому дякувати за експонат, з якого, власне, й розпочалася виставка (чи то пану Олесю Обертасу, директору Музею архіву, чи то його співробітникам), але стенд став приємною несподіванкою і навіть відкриттям для багатьох відвідувачів. На ньому розташовано фотопортрети й відомості про людей, які ціною власного добробуту, життя витягували русифіковану, кволу Україну з повного забуття. Українська Гельсінська група. Вона була створена у листопаді 1976 року й нараховувала десять членів основоположників, очолив її письменник Микола Руденко. В одній із основних засад декларації Української Громадської Групи Сприяння виконанню Гельсінських Угод зазначалося, що кожна людина має право на свободу переконань і на їхнє вільне виявлення; це право включає свободу безборонно дотримуватися своїх переконань, а також свободу шукати, отримувати й поширювати інформацію та ідеї будь якими засобами і незалежно від державних кордонів. Олекса Тихий, Петро Вінс, Лев ко Лук’яненко, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Оксана Мешко — саме ці люди, на думку авторів виставки, заклали політичну бомбу 1976 року, вибух якої, певною мірою, спричинив і нещодавні події. Наступними експонатами, які викличуть ще не одну усмішку, стали плакати з передвиборчими програмами обох тодішніх кандидатів у президенти. У наступному залі розташовані бокси із тематична рівні ремісництва. Забуяла творчість. Як дерево життя розквітла гілка долі, складена з пишних красунь квіток. На одному з аркушів така розкішна гілка — на темному тлі, а в нижній його частині — зображення дівчини з рушником. Доля людини. Доля жінки. Доля дівчини. Доля конкретної життєвої історії іскринки — до узагальнення. “Про що кувала зозуля”. Філософічність твору сполучена з ноткою інтимності, адже “читає” її мисткиня ніби через власну долю, долю ж власну — через загальнонародний контекст. Тому й не замкнена на своїх болях, творить, зберігаючи архетип свого народу як найчистішу краплю води, на рівні первня. Дещо приглушена кольорова гама поєднується з локальними дзвінкими кольорами у всій їхній відкритості і повнокров’ї, що є характерною прикметою творчості, особливого мислення кольором, власне, чергуванням кольорів. Її дерева, квіти, птахи захоплюють щирістю і невимушеністю, а сюжетні роботи асоціюються із піснею, яка щойно відлунала. Є якесь особливе відчуття музикальності цих творів. Кольоромузика. Власне, спів кольору і, можливо, відповідність кожної барви певному варіантові звуку. Спадає на думку хорове виконання. А, може, — то виспівана пісня української землі, її долі, її природи, її людей, які стільки століть так по особливому дивляться на світ і відчувають його. І то не просто аркуші картинки, аркуші симетричні композиції, аркуші орнаменти. В них — прикмети українського космосу, що бринить, відкриваючись чутливій до справжнього жінці. z Тетяна ЧУЙКО ною публіцистикою. До речі, я на рахувала аж 14 доробків, присвячених Помаранчевій революції, кілька з них претендують на її хронологію. Але як підведеш голову, то які там хронології. Ось вони, справжні хрестоматії, розташовані на стінах. І написані вони не після якихось усвідомлень та наведення різкості, а вихоплені фотоапарата ми із самого виру подій у Києві, Харкові, Львові. Дивлячись на світлини, несвідомо повертаєшся у той емоційний стан, коли надія, хвилювання, піднесеність і гордість просто загусали в повітрі, переповнюючи тебе якоюсь метафізикою почуттів. Бабуся, яка стала певним символом української нації, дівчина з волоссям помаранчевого кольору, і обличчя, обличчя... На жаль, обсяги виставкової зали досить невеликі, але, як кажуть, головне не кількість експонатів, а їхня історична цінність. Дарма, що цінності у грошовому еквіваленті вони поки що не мають, але кожна річ, кожна фоторобота виведена у ступінь чогось вищого. До речі, як на мене, досить дивно називати майданівські валянки, помаранчеву шахтарську каску чи старі ватні штани експонатами, але-то вже історія. Наша з вами історія, яку доведеться писати не один рік. І дуже добре, що виставка не дає оцінки революційним подіям і їхнім учасникам. Адже найкраще це зробить час — єдиний об’єктивний суддя. І той сенс, який стоїть за будь яким із експонатів, доводить одну просту річ: чи жеврітиме наше почуття національної свідомості, чи горітиме — залежить від нас усіх і від кожного окремо. Якщо ми як нація, як повноцінна свідома одиниця будемо гідними, то хіба ж Господь не дасть нам гідного завтра? z Оксана СТЕПАНЮК

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин