Малі міста України · с. 14сторінка оригіналу ↗
Слово Просвіти, №35 за 2005 рік
Слово Просвіти, №35 за 2005 рік
“КНЯЗІ ЗНАЛИ, ДЕ БУДУВАТИ” Колишнє місто князів розташоване у теперішньому Крилосі — селі біля Галича. Посунувши у небуття ландшафтні образки дороги, там і зупиню коника. Я вперше на цій історичній землі. Придорожній знак-орієнтир проковтнув декілька літер. Тому я довго вчитуюсь у нього перед тим як піднятися вгору. Шлях пролягає через село. Хати як хати. Особливе багатство в око не кидається, зрештою, як і вбогість... День сонячний. У передчутті осінніх метаморфоз зелене листя, мов каучук, туге і важке. Без отієї весняної зворушливої рефлексії, яку так полюбляє жіноцтво. Із закальцем мужності й волі. Однак годі про листя, хоч воно справді достойне оповіді. Воно є домінантою тла, а значить, частиною ландшафту, на котрий спокусилися галицькі князі. Але, що там лукавити? Усе, що залишилося від княж-граду — то його краєвиди. І, звичайно, руїни... Я не великий фанат ветхості і стилізованої під старовину попси. На щастя, у Крилосі подібного “кічу” не так вже й багато. Око та уяву тішать заховані у пазухи пагорбів оборонні мури, Митрополичі палати початку XIX століття, Успенська церква XIV століття та Галичина могила. Оце й усе, панове. Жодних надгризених часом палаців. Малувато для князівської столиці... Але не поспішаймо винуватити спадкоємців величного тліну. У XIII столітті сюди кинулася орда. Усе було зруйновано і спалено. Більшість споруд були дерев’яними. Тож горіли палати і тліли мертві. Хто вижив — забрали у полон... Цій маловідомій для мене минувшині тисяча років. Тому вирішила краще розпитати когось із працівників музею. Мала час, бо приїхала занадто рано. Осідлавши розташований край пагорба потемнілий зруб, гризла яблуко і віддавалася красі ландшафтів. Подумки зронила фразу, яку потім почула вдруге: “Князі знали, де будувати”. Звичайно, не варто наших давніх володарів підозрювати у надмірній прихильності до естетики. Керувалися вони перш за все стратегією. Навіть з оцього пенька видно на багато миль довкола. А якби я була вартовим, стояла на чатах і з вежі вдивлялася пильно у горизонт... Так-так... Прикінчивши двійко яблук, вирішила поспілкуватися зі стражем музею. По черзі його охороняють четверо міліціонерів. Закон такий вийшов, тож наші руїни вдень і вночі під наглядом.
ТАКА ОСЬ ТРАГІЧНА ІСТОРІЯ ГАЛИЧА Балачка зі сторожем з’їла час, прийшла Олександра Левицька — молодший науковий співробітник історичного музею у Крилосі. І дещо розповіла... — На території Музею історії національного заповідника “Давній Галич” колишні Митрополичі палати — будова кінця XVIII—початку XIX століття. Тут була літня виїзна резиденція львівських єпископів і митрополитів. Зокрема Андрея Шептицького. Музеєм Митрополичі палати стали у 1961 році. Спочатку то був філіал краєзнавчого музею Івано-Франківська, а в 1994 році було створено національний заповідник “Давній Галич”.
Звичайно, до цього часу тут траплялось дуже багато знахідок. Більшу частину вивезли ті науковці та вчені, які працювали у нас на розкопках. — І куди? — До історичних музеїв Львова, Києва, тодішнього Ленінграда й Москви... Частина наших речей досі зберігається у чужих фондах... — А вони мали на це право? — Я не можу відповісти на Ваше запитання. Все це було у радянський час. Тому тільки тепер, коли національний заповідник почав фінансувати власні розкопки, ми маємо права... В музеї є деякі знахідки навіть часів трипільської культури. Не в самому Крилосі, але поруч, десь за 10—12 кілометрів у селі Бовшеві (Більшівцях) знайшли трипільські поселення. Вони датуються IV тисячоліттям до Різдва Христового. — А за якими ознаками ідентифікували ці знахідки з трипільською культурою? — Переважно за традиційною керамікою: символічні чорні й білі знаки на червоному тлі. Крім того, на Трипілля вказують і глиняні жіночі статуетки, які символізують богиню плодючості й родовитості. — Зрозуміло... Чекаючи на Вас, милувалася чудовими краєвидами... Розкажіть щось про них. — Крилоська гора має висоту 73 метри над рівнем моря. З трьох сторін вона стрімко нависає над річкою Луквою та глибоким яром. Звичайно, уся ця краса ховає у собі, перш за все, зручний оборонний плацдарм. Ймовірно, саме тому у VII—VIII ст. східнослов’янські біло-хорватські племена створили тут центр своєї держави. Назвали його Галичем. Походження назви невідоме. Є близько одинадцяти гіпотез на цю тему. Одна з останніх — дослідження 1992—1994 років, згідно з яким Галич назвали на честь великого лицаря або князя. Нещодавно розкопали так звану Галичину могилу. Захоронення датується Х століттям і згадується у Галицько- Волинському літописі: “А зараз ми розкажемо про Галичину могилу та про Галич, звідки він повстав...” І все. На цьому оповідь літописця закінчується. Цю могилу шукали ще від кінця XVIII століття, поталанило тільки тепер. У дерев’яному ритуальному човні на глибині двох
Біля опільської хати в етнографічному музеї метрів віднайшли захоронення. Бойові сокирки, наконечники стріл, залізний ніж-кинджал та залишки тоненької золотої фольги, якою, мабуть, був покритий дерев’яний щит. Практично її зібрати було неможливо, тільки мерехтливі відблиски залишилися на ґрунті... — Буквально золотий порох... — На місці знахідки у 1998 році, коли святкували 1100 років від першої згадки про Галич, насипали курган... Крім того, літописець писав, що “галичани привели на Бенедикта Пересопницького князя Мстислава Німого. Але прийшов Мстислав у Галич, не досягнув він нічого. Тому галицький боярин Ілля Щепанович вивів його на Галичину могилу і сказав: “Княже, на Галичиній могилі ти посидів єси, це все одно немов у Галичі ти княжив...” Тобто, коли посидів на могилі, це все одно, що посидів на княжому троні. Звідси гіпотеза, що, ймовірно, Галичина могила була не просто захороненням, а святинею. І навіть місцем посвяти на галицький княжий трон. — А хто був той лицар із золотим щитом? — Можливо, цей воїн-князь був навіть засновником міста. Але існують інші гіпотези. Галич здавна торгував сіллю. Латиною сіль звучить як “гальс”... А ще існує багато легенд про чорних галок, мовляв, назва міста походить від них. Так чи
Церква Успіння у Крилосі інакше, але точного документального підтвердження не має жодна з гіпотез. У 993 році, пише літописання, князь Володимир Великий пішов війною на білих хорватів. Можливо, тоді їхня держава була роздроблена і частково зруйнована. Адміністративні центри були перейменовані і приєднані до Київської Русі. У 1050 році сюди приїхав перший князь Ростислав — онук Ярослава Мудрого. Але у XIII столітті на Галич посунула татаро-монгольська орда. Усе було зруйновано, спалено, у тому числі і знаменитий Успенський собор. Як політичний центр князівства, Галич припинив своє існування. Князь Данило переніс адміністративний центр до Холма. (Сьогодні — це місто Хєлм на території Польщі). А пізніше до Львова. Така ось трагічна історія Галича... — Скажіть, а що спонукало тут збудувати ці Митрополичі палати? Адже Ви самі казали, що Галич занепав і втратив своє значення. То чому у XIX столітті на цьому, власне, пустищі почали будівництво? — Тут треба трохи повернутись до історії. Річ у тім, що князь Ярослав Осмомисл за часів свого правління запровадив тут єпископство. Саме за його правління в середині XII століття спорудили отой грандіозний кам’яний собор Успіння, майже автентичний до Софії Київської. Був декорований кам’яним різьбленням і мав прекрасні фрескові розписи. Звичайно, ця земля була святою. У Галичі з населенням десять тисяч у XII столітті було до сорока церковних споруд... — Якось навіть не віриться... — Наразі віднайдено 18 фундаментів цих соборів. Один єдиний, який дійшов від княжих часів і зберігся — це храм св. Пантелеймона. У 1303 році нащадок львівського князя Лева заснував тут центр Галицької митрополії, тобто вищу духовну владу. Латиною це звучить: клірос. Саме тому на початку XIV століття цю княжу гору перейменовують на Крилос. Назва дійшла до наших днів. Потім митрополія декілька разів переносилася до Львова і знову поверталась до Галича. Церква Успіння довгий час була катедральним собором... — Хіба не вона була зруйнована ордою? — Так, вона була вщент зруйнована. Але збереглися освячені кам’яні брили. У XIV столітті їх і заклали в основу церкви Успіння... До речі, коли будете у Галицькому музеї, то у Семена Побуцького зможете детальніше дізнатися про митрополію...
ДЕНЬ У МЕНЕ СЬОГОДНІ ТАКИЙ — МУЗЕЙНИЙ Екскурсоводний спосіб викладу пані Олександри я трохи стилізувала. Як і погано приховану нехіть, з якою шановний гід вела розмову. Її можна зрозуміти, серпень, на городі повно роботи, а тут “ходють і ходють”. Ось і дітлахів принесло цілу зграю... Доведеться в тому ж шаблоні говорити те ж саме. Але менше з тим. Про все інше розпитаю у галицькому музеї... Спустилася з Княжої гори до гостинця і вже збиралась махнути рукою попутньому авто, коли побачила надпис: “Музей під відкритим небом”. Що ж... День у мене сьогодні такий — музейний. Дорогу перегородив здоровенний собацюра і так розбрехався, ніби я уже встигла щось поцупити. Глиняного недобитка чи якогось освяченого часом черепка. На щастя, сторож музею виявив більшу лояльність. То був гід Роман Ковальський. Він і розказав мені все, що знав. Крилоський музей —
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
