Nota bene · с. 16сторінка оригіналу ↗
ОТ Я І ПИТАЮ СЕБЕ…
Слово Просвіти, №35 за 2005 рік
ЗАПИСКИ РЕЗИДЕНТКИ
Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Ш е ф р е д а к т о р Павло МОВЧАН
Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА
Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА Ярема ГОЯН Павло МОВЧАН Анатолій ПОГРІБНИЙ Олександр ПОНОМАРІВ Іван ЮЩУК
Перший заступник головного редактора,
відділ політики
Олександр СОЛОНЕЦЬ 279 49 47
Заступник головного редактора,
відділ соціальної тематики
Микола СКИБА 279 49 47
Заступник головного редактора з виробничих питань
Наталія СКРИННИК 278 01 30 (тел/факс)
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК 278 63 69
Відділ мови
Олександра ТКАЧ 270 55 57
Відділ літератури
Марія КРИШТОПА 270 55 57
Черговий редактор,
спеціальний кореспондент
Радміла КОРЖ 279 39 55
Відділ коректури
Тетяна МИХАЙЛЕНКО Ірина СТЕЛЬМАХ 278 63 69
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
278 63 69
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 102Б, м. Київ, 01001
E2mail: slovo_prosvity@ukr.net
http:// slovo.prosvita.com.ua
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301235
Загальний наклад — 40000
Листування з читачами — тільки на сторінках газети.
Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів.
При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
Передплатна ціна, врахо2 вуючи поштові послуги: на місяць — 3,29 грн. на 3 місяці — 9,59 грн.
“Боже, чому я мушу жити в цій країні, у якій ніхто не знає, що таке свобода? Боже, чому я мушу жити в цій кра2 їні, де люди похмурі і мало сміються? Боже, чому я не хочу жити в іншій кра2 їні, бо ноги мені прив’язано до цієї землі, схожої на великий цвинтар?” Дзвінка Матіяш “Реквієм для листопаду” Є внутрішні питання, на які я не годна собі відповісти. Бо відповідь мала б означати якусь дію. А як поводитися в деяких ситуаціях, я просто не знаю. Наприклад, коли сусіди голосно сваряться за стіною і тобі здається, що їхні постійні сімейні чвари відбуваються ледь не у твоєму домі… або інші затівають ремонтні роботи о 12 й ночі і будять тебе, долотячи молотком “хард метал” у тебе над головою… Можна, звичайно, встати і вийти, як співає Тарас Чубай, встати і вийти… в одній ніч ній сорочці або ж напівголою, розкуйовдженою, і піти розбиратися… Навіть необов’язково налаштовуватися на лайку, — вона може виникнути просто від твого виду, навіть комічно го. Наші люди від присутності на їхній території “іншого” автоматично очікують гіршого і починають активно оборонятися… Вони навіть не задумуються, що твоя нічна “присутність” у них на порозі спричинена їхньою недоречною будівельною активністю, а не твоїм лу натизмом. Я перевіряла не раз: якщо у спірній ситуації ти починаєш говорити інтелігентно, спокійно — парадоксально, але “з нашими” це не проходить — обов’язково чекай агресії у відповідь. Бо інтелігентність у нашій країні — це переважно “інше”, “незрозуміле”, а от же, — “чуже”, яке треба знешкодити (посутнє посування у справі від сталінського “ліквідувати”)… От я і питаю себе: як жити серед усього цього безладу відсутніх правил… які ніхто не хоче встановлювати, бо, мабуть, як завжди, думає, що від нього нічого не залежить і хтось має вирішувати все за нього. І навіть якщо й виникає підозріла думка, що ніхто ці правила і не встановить, окрім тебе — тебе поймає страх… так, ні би ти, вирішуючи комунальні проблеми, насправді виходиш на герць зі всесвітнім злом. Раніше я частенько ходила до монастиря, що у Китаєві. Там таке чудове місце: пагорби з печерами, озера і дуже гарний собор у стилі українського бароко… Правиться в тому соборі, правда, російською, та чи звикати нам до таких парадоксів… Але не зачіпатимемо наших “справ церковних”, бо є загроза звести нанівець і ці несміливі спроби пошуку толерантності. Я про інше, про, так би мовити, середовище… яке може бути промовистішим за будь які проповіді. Зараз у наших монастирях багато реставрують і ремонтують. Відновлюють і в Китаєві, але чомусь, разом із ремонтом будівель, упорядкуванням території, понатягували на пагорбах навколишнього лісу паркани з колючого дроту. Погодьтеся, це має більш ніж макабричний — зловісний вигляд. Я не можу знайти
От я і питаю себе — де та межа толерантності і байдужості, коли, наприклад, постійно стикаєшся на вулицях рідного міста з відвертим варварством (не наводитиму приклади), яке чомусь тепер уважається свободою і демократією? Але ж це і твоє місто! Це і твій життєвий простір! Чому я, виходячи з дому, мушу психологічно одягати панцир, щоб не чути, не бачити і нічого не знати… Але ми вже це проходили — оце “нічого не знати”… Невже нічого не змінилося?
Кадр із фільму Степана Коваля “Йшов трамвай №9”
що своєю майже ляльковою охайністю це нагадувало якраз західноєвропейські монастирі… Чомусь згадалося, як ми колись із режисером Сергієм Проскурнею, перекладачем Мар’яною Прокопович на запрошення тоді ще не отця Бориса Гудзяка обідали в одному з римських чоловічих монастирів, у спільній трапезній, разом із монаха ми… і ніхто на нас скоса не дивився, що поруч сидять жінки, не монахині, та ще й без хусток на головах… ви розумієте, про що я… І дивлячись на цю ки таєвську ідилію, мені геть повипадали з голови ті колючі дроти і… я у радісно му піднесенні попрямувала далі. Боже, думала я, і у нас можна знайти такі оази одухотвореної краси, варто це відчуття запам’ятати, це як камертон, аби зберегти у серці, аби донести… Зробивши крок на дорогу, що вела з лісу до житлових будинків, я опинилася просто посеред смітника. Сміття вкрило густим білим ластовинням усю землю між деревами, всюди смерділо і… від мого піднесення не залишилося й сліду. Вийшовши до будинків, я знову потрапила у зону “зразкового порядку”: чистота, квіти, побілені парканчики… А той “смітник”, виходить, нічийна територія? Невже люди не можуть до жодного обґрунтування для такого “концтабірного” рішення, тим більше, що “небажані гості”, тобто туристи, таборяться не в лісі, а саме біля озер, екологічний стан яких залишає бажати ліпшого. Ні, я розумію, що треба якось захищатися від… кого?… отже, церкві треба захищатися від людей (логічний висновок: а людям від такої церкви)… Невтішний висновок. Мені від нього щось недобре стає на серці. Прости, Господи… Але якщо бути відвертим, хоч би у своїх думках… Того разу я поверталася з монастиря новою для себе дорогою, понад берегом озера, де монахи розчистили старий фонтан. З цього боку раптом відкрилася така гарна панорама на монастир, що я мимоволі зупинилася в замилуванні: зелені пагорби, золото маківок куполів, глянцеве дзеркало води, бризки фонтана… і неочікувана тиша, неймовірна тиша і спокій. Що мені це нагадувало? Ні, не “Золотий Храм” Місіми, де оповідається історія спалення буддійським ченцем храму, який зачарував його своєю красою і довершеністю. Буддисти вони такі — вважають, що ні що не повинно владарювати над їхні ми душами, навіть святині. Це така орієнтальна ремінісценція на “не сотвори собі кумира”. Я стояла і думала,
Киян і гостей столиці, які зібралися до пам’ятника Іванові Франку за рік до 150-річчя від дня народження Великого Каменяра, не безпідставно було названо нашою елітою. Адже їх привели сюди шаноба до генія і любов до його безцінного творчого скарбу, вищі за будь-які побутово-споживацькі клопоти! Слово і дух Франка є нашою повсякденною потребою, і ми ще раз маємо змогу до них долучитися разом із НСПУ, УНП, “Просвітою”, — ініціаторами акції. Саме про це, про Франків “Голос Духа” сказав, відкриваючи урочисте зібрання, голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, народний депутат України Павло Мовчан. Велич генія Івана Франка невмируща й будитиме, як і раніше, прийдешні покоління українців до дії — “Не вмирать, а здобувати Хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі”. Автор цих рядків нагадав сторінки біографії Івана Франка з книжки
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
