Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

ЧИ НЕ СТАВ МАЙДАН ПАРТІЙНИМ?

Слово Просвіти, №35 за 2005 рік

ПОСТФАКТУМ Столичний Майдан Незалежності 24 серпня 2005 року хоч і майорів помаранчевими стягами й написами “Наша Україна”, але помітно відрізнявся від “революційного Майдану”. Згадалося 22 листопада 2004 року — перший день протесту перших романтиків революції і фактично лишень киян, коли про фальсифікацію виборів заговорили щойно вночі й остаточні результати ЦВК ще не оголосила. Та ж не надто велика кількість люду — кількадесят тисяч. Утім, попри перемогу революції минулого тижня відчувалося менше тієї відчайдушної рішучості й певності у “вождях”, яка була тоді, коли ми, переступаючи через невідомість і страх, пішли назустріч автомобільному рухові Хрещатика й перекрили його, демонструючи беззастережну готовність боротися з режимом. Можливо, бракувало також витримки, інтелігентності й однодушності тих перших революційних днів, коли кияни витримали випробування стійкості й громадянської зрілості, готуючи Майдан для спраглих справедливості з усієї України… Цього разу, на жаль, постраждала й “демократичність” нової влади, адже в столиці й реґіонах людей, які прийшли на свято із “не такою” символікою (наприклад, стяги ОУН УПА), просто примушували згортати прапори й плакати або взагалі не пропускали. Можливо, нелюбов до “націоналістів” нового міністра внутрішніх справ і водночас соціаліста Луценка дійшла до крайньої межі? Чи влада напередодні парламентських виборів не хоче бачити іншої символіки, навіть прихильних до неї політичних сил, окрім НСНУ? У цьому контексті насторожує випадок із символікою Української народної партії в Рівно му, коли стрункі молодики, явно схожі на наших силовиків, пошматували символіку УНП, заявивши, що, крім НСНУ, “Батьківщини” й Литвина нікого не визнають… 24 серпня 2005 року на Майдані відчувалася просто цікавість й нарочита урочистість свята. Не давало спокою питання: що ж скаже Гарант Конституції і лідер нації після трива АКТУАЛЬНО У липні цього року хтось (на той час ще невідомий) вирішив трохи підняти настрій втомленим спекою і важкою працею киянам. На вулицях міста з’явилася велика кількість білбордів із закликами на кшталт: “Нас має бути 52 000 000! Кохаймося!”, або — “Країні не вистачає футболістів! Кохаймося”. Крім футболістів, з’ясувалося, країні не вистачає космонавтів, нобелівських лауретів та “Оскарів” (тобто, талановитих кінематографістів, акторів). Незважаючи на те, що всі мешканці міста правильно зрозуміли, що плакати на білбордах пропонують замислитися над поганою демографічною ситуацією в країні і взятися до справи, — реакція була різною. Молодь сприйняла “на ура!”, люди серед нього віку — з усмішкою, старшого віку — по різному: приблизно 3 % опитуваних респондентів у ході соціологічного дослідження, що проводилося під час такої рекламної акції, сприйняли плакати як “рекламу розбещення”. Та все ж таки іронічні білборди основній масі киян сподобалися. Навіть ідучи ввечері додому з роботи, працівники почали по доброму під’юджувати “трудоголіків”, що засиджувалися на робочих місцях: “Чого сидиш? Країні не вистачає нобелівських лауреатів!” Задоволені й автори провокативного вибрику: Всеукраїнська громадська організація “Асоціація зовнішньої реклами України”, до якої входять рекламні агентства, медіа хаузи і дослідницькі фірми, та оператори зовнішньої реклами. Завданням акції було привернути увагу державних чинів до проблеми соціальної реклами в Україні, питання якої в державі залишається досить неврегульованим. У цілому більшість киян кваліфікували акцію як соціальну рекламу. Що не співпало з думкою київ лого неспілкування з народом? Адже всі ще пам’ятають виборчі обіцянки Віктора Ющенка постійно звітуватися перед народом. Після ви сокостильної інавгураційної промови Президента з того ж Майдану ми бачили перші емоції і реакції наших громадян з усіх реґіонів на дії нової влади під час першого й поки що останнього телеспілкування народу з Президентом 12 травня 2005 р. Невдовзі громадяни спостерігали в прямому ефірі кількох телеканалів “велику зустріч” Президента з представниками центральних і реґіональних ЗМІ. Тоді вперше Президент різко негативно висловився на адресу (масово, без конкретних імен) журналістів, звинувативши їх у чорному піарі й виконанні політичних замовлень щодо міністра юстиції пана Зварича. Беручи до уваги ще деякі його негативні коментарі до питань масмедійників, а також деякі заяви й політичні рішення, дехто почав говорити, що Віктор Ющенко поступово перебирає риси авторитаризму свого попередника. Відтак 27 травня прес аташе Віктора Андрійовича Ірина Геращенко по обіцяла щомісячні телезвернення Президента України до народу. Однак правильні гасла й декларації потрібно було також утілювати. Різні кризи — кадрова, паливна, партійна (творення монопартійної системи у вигляді НСНУ), євроінтеграційна, цукрова тощо — віддалили спілкування першої особи держави з на родом. Не на користь Президента, очевидно, спрацював і його публічний “зрив” на журналіста Сергія Лещенка, який описав приватне життя сина Президента. Таким чином, усі чекали, що ж тепер скаже Президент народові, адже до переможців Помаранчевої революції поставлені аж надто високі вимоги, а незначне підняття зарплат і пенсій, враховуючи інфляцію цін, не гарантують консервації революційної ейфорії. Над виступом Президента справді успішно попрацювали “спічрайтери”, — він був красивим, вичерпно точним і політично грамотним, хіба окрім гарячкової тези про те, що “в нинішньої Верховної Ради вистачить патріотизму збільшити прохідний бар’єр”, маючи на увазі наступні парламентські вибори. Дивно почути таке від Президента, який тиждень тому підписав закон, прийнятий Верховною Радою, як компроміс усіх політичних сил, хоча й міг його “ветувати”… Крім цього, Президент благородно, але поки безрезультатно знову апелював до єдності ветеранів війни, натякаючи на відсутність “примирення” між бійцями Червоної армії і воїнами ОУН УПА, хоча реально все впирається в прийняття парламентом відповідного закону, бо ніколи не буде подібного тотального “братання”. Також Віктор Ющенко не забув підкреслити роль Майдану, зауваживши, що “в цьогорічних опитуваннях уперше за чотирнадцять років більшість громадян України назвали нашу державу справді незалежною”. Нагадав Президент і про передову роль України на просторі від Балтійського до Чорного морів, і про наше майбутнє в Об’єднаній Європі. Навіть більше — “успіх України здатен відкрити нові горизонти для всього нашого континенту”. Не забув і про свободу слова, “альфу і омегу демократії”, яка вже в нас стала реальністю. Приємно було почути й те, що наш бізнес уперше демонструє бажання вийти з “тіні”, і, що найголовніше, пробудилася нація… Звісно, не міг Президент забути про недоліки, заявивши, що корупція хоч ще існує нині, але “ми переходимо до жорсткого наступу на корупцію”. Дісталося від Президента й силовим структурам, за реформування яких останнім часом рвучко й жорстко взявся Петро Порошенко і які, за словами Віктора Ющенка, “кришу ють кримінал”. “Я вимагаю від Уряду, правоохоронних органів негайно встановити жорсткий контроль на митниці, у сфері земельних відносин, при видачі дозволів і ліцензій. Із наступного року буде введено єдиний порядок тестування абітурієнтів у вищі навчальні заклади. Ми піднімемо статус лікаря, забезпечимо належне фінансування медицини. Ми виб’ємо економічне підґрунтя з під корупції”, — рішуче пообіцяв Президент. Після його завершальних слів про консолідацію і “об’єднання зусиль” чомусь не по лишало враження, що Президент не сказав чогось головного. Можливо, не вистачало просто живих, нескладних слів без папірця? Щодо загального обличчя свята, то воно вперше не включало грандіозного військового параду. Ця “показуха” доблесті наших збройних сил справді всім набрид ла. З іншого боку, що ми одержали натомість? Для мас — концерт “Во славу України” за режисерства Василя Вовкуна (головний режисер постановник інавгурації Ющенка), який обійшовся державі в 1 млн. 65 тисяч грн. і який багато хто навіть із віп персон уже встиг назвати “шароварщиною”, пообіцявши наступного разу залучити “нетрадиційних режисерів” на кшталт Андрія Жолдака. А ще були феєрверки на 1 млн. 40 тисяч грн. Усе інше, як кажуть, для еліти: офіційний прийом Президента в Софії Київській, безпрецедентно масштабне нагородження державними орденами й від знаками 781 особи в Маріїнському палаці, покладання квітів до Володимира Великого, Тараса Шевченка й Михайла Грушевського. Неординарним видалося нагородження орденом княгині Ольги “активної учасниці” Помаранчевої революції з Тернопілля баби Параскеви. Хочеться спитати: де ж інші тисячі “активних” орденоносців — бабів Параскев і дідів Опанасів? Прикрістю для влади, крім того, можна назва ти відмову від звань “заслуженого журналіста” представників “помаранчевої” “України молодої” Дмитра Лиховія і Олени Зварич. Гарною традицією стала спільна молитва в День незалежності України перших осіб держави й керівників найчисленніших релігійних громад України в Святій Софії. Інша справа, що, можливо, варто було б продовжити традицію революційного Майдану, коли політичні керівники й духовні пастирі молилися разом із народом, щоб усі таки відчули, що “З нами Бог і Україна!” Тоді, дасть Бог, і консолідація українців відбудеться швидше. z Олександр СОЛОНЕЦЬ

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин