“Хто хоче мати право, мусить уміти його добути”. Борис Грінченко · с. 4сторінка оригіналу ↗
ПИЛИП КАПЕЛЬГОРОДСЬКИЙ: ПОГЛЯД ЧЕРЕЗ СТОЛІТТЯ
Слово Просвіти, №35 за 2008 рік
ду, коли знайдете вільну хвилину. Один добродій (“буржуй” за термінологією “товаришів”) надумав видати мої вірші, друковані й недруковані. Хоч у його й “дурні гроші”, як то кажуть, але негарно було б, коли б вони витрачені були дарма. Отож я прошу Вас, коли Ваша ласка, дати деякі вказівки: 1. Як приступить до видання, щоб поминути цензуру? 2. Що коштуватиме видання 2-х або 3-х тисяч примірників по 70—80 сторінок (формат Вашого “На розпутті”, здається “in oсta- vo”), приблизно 16 000 рядків. 3. Чи варто взагалі видавати цю книжку? Себто, чи не досить уже “кустарних” віршів на літературнім базарі? Дуже був би вдячний за це. А разом напишіть також (коли хоч приблизно) вийдуть “Українці на Кубані” (якщо вони справді вийдуть). Маю надію, що тоді Київська “Просвіта” не відмовиться прийняти мене в члени хоч авансом, бо коли й не заробив того, то, певно, зароблю хоч дрібницями. Вклоняюся вельмишановній пані Загірній. Щиро прихильний П. Капельгородський”. На той час Борис Грінченко вже добре знав (щоправда, заочно) Пилипа Капельгородського як автора численних віршів, гострих публіцистичних статей, нарисів, оповідань в українських газетах, журналах та колективних збірниках початку ХХ сторіччя; знав, що “героями” його публіцистичних та сатиричних творів були, за висловом самого письменника, “…бюрократи, плутократи, фабриканти, комерсанти, генерали, адмірали, ті, що драли, ті, що крали, попи, ченці та владики, та поміщики великі, та маленькі живоглоти, та продажні всі істоти — що нагору з кожі пнулись тим по спинах, що зігнулись…” І не загально, а поіменно, з титулами. Влітку 1907 року автор рукопису приїжджає з Кубані до Києва, прагнучи віч-на-віч зустрітися з Борисом Грінченком, познайомитися з ним, власноруч внести правки й передати до надісланої в листопаді 1906 року книжечки “Українці на Кубані” обіцяну карту. На жаль, у цей час події на Кубані й зокрема в селі Успенському розвивалися так стрімко й тривожно, а часом і трагічно, що ледве письменник устиг познайомитися з Борисом Дмитровичем, дещо додати до рукопису, а вже змушений був поспіхом залишити Київ і повернутися назад в село Успенське, до школи й родини — дружини з двома дітьми, яким загрожувала небезпека: поетові й публіцистові могли помститися за гострі критичні статті, памфлети, відкриті листи у кубанській пресі, в яких дошкульно критикував місцевих можновладців. А повернувшись на Кубань, в Успенку, й відчуваючи певний дискомфорт ситуації, в якій мимоволі опинився, П. Капельгородський поспішає пояснити це Борисові Грінченку: “Вельмишановний Борисе Дмитровичу! Несподіваний від’їзд із Києва не дав мені змоги додати до “Українців” карту. Коли не пізно, посилаю її з Кубані. Становище не дуже приємне. Селяни хвилюються. Щодня активні вибрики. Поміщики уступають-
Майбутній письменник серед побратимів — слухачів Полтавської духовної семінарії. 1902 р.
ся, але тим не задовольняються безробітні. Навіть в козачу станицю Безскарбну виїжджав каральний загін. Ждемо репресій, а там, де вони починаються, кара падає на винного і невинного. Зі справжньою повагою, П. Капельгородський. 1907 р. 3/VІІ. Коли є якась робота (для “Просвіти”), можу взяти на себе — аби лише по руці було, а то на селі нелегко добувати матеріали”. Першим помітив вихід у світ книжечки П. Капельгородського і публічно зреагував на неї колишній колега Симон Петлюра, з яким вони разом навчалися в Полтавській духовній семінарії та звідки їх виключили за вчинений бунт. С. Петлюра писав у відгуку на книжечку П. Капельгородського, надрукованому в газеті “Слово”, яку він видавав (1907 р., №23, с. 16): “Київська “Просвіта” добре зробила, що почала видавати популярні книжки про життя українців по різних місцях нашого краю. Такі книжки дуже потрібні для освідомлювання нашого народу, для знайомства його з тими місцями, де він живе, де йому доводиться горювати. Коли б слідом за книжкою П. Капельгородського Київська “Просвіта” видала книжечку такого самого змісту ще й про українців Правобережної та Лівобережної України, про українців, що живуть в Слобожанщині та Херсонщині, то такі видання треба було б тільки привітати. Та тільки, коли вже Київська “Просвіта” захотіла прислужитись освідомлюванню нашого народу книжечками, подібними до книжечки д. Капельгородського, ми б побажали, щоб ці видання були більш систематичними, аніж книжка “Українці на Кубані.” Д. Капельгородський добре знає тему, на яку він пише, але писанням його бракує власне отієї систематичности, суспільности, без яких кожна книжка, особливо призначена для народу, багато втрачає. Малюнка повного життя “Українців на Кубані” в книжці Капельгородського ми не знайдемо. Од популярної книжки не можна, звичайно, й вимагати цього. Але головне, найбільш важливе, повинно там бути”. Симон Петлюра вельми шкодував, що в історичній частині, де автор оповідає про сьогочасне життя українців на Кубані, “ми зустрічаємо великі прогалини”. Рецензент зауважив письменникові за те, що він нібито “не звернув уваги на боротьбу козацтва Чорноморського за козачі права, які їм дала Катерина II, і які потім було одібрано назад, а козаків повернено у звичайних москалів. Мало місця присвятив автор у своїй книжці й історії переселення на Кубань так званих іногородніх, тоді як “іногородні” відіграли велику роль в історії Кубані, в її культурному та економічному житті. Хотілося б побачити в книжці більше відомостей про умови життя робітників на Кубані, про форми робітничої праці та ремісничої продукції і т. ін. Коли б таких відомостей у книжці було більше — вона тільки виграла б і стала б більш корисною при знайомстві наших робітників з країною, куди вони ходять на заробітки”. Та попри всі зауваження, С. Петлюра дійшов висновку, що, “не дивлячись на це, книжка д. Капельгородського може й тепер стати в пригоді читачам “з народу”. Написана вона живо, зрозумілою живою мовою, а до того ще йна таку тему, яка має великий інтерес, особливо в наші часи, коли прокидається національна свідомість нашого народу, а разом з нею зростає й інтерес до тієї країни, в якій доводиться йому горювати та боротись за краще життя”. Гостро публіцистичні статті й памфлети П. Капельгородського в пресі помітила Леся Українка, висловивши жаль, що останнім часом ім’я молодого обдарованого публіциста чомусь зникло зі сторінок близького їй журналу “Рідний край”. Уболіваючи за долю української періодики, Леся Українка в листі до матері — Олени Пчілки як одного зі співвидавців часопису звернулася з порадою-пропозицією: “Щодо постійних співробітників, то чи не попробувала ти списатися з Капельгородським (адреса є на “Просвіті”) — з нього виробляється нічого собі публіцист, і, може б, він навіть міг в Київ переїхати, якби мав там постійну роботу, щось він наче натякав про се в листах до земляків”. Достеменно не відомо, чи зважила Олена Пчілка на пропозицію Лесі Українки, але відтоді П. Капельгородський став бажаним автором журналу “Рідний край” , хоч через обставини залишився на Полтавщині. У серпні 1906 року газета “Громадська думка” №182 надрукувала статтю П. Капельгородського “З приводу питання про національно-шкільну справу”, яка викликала гостру полеміку й резонанс у пресі. 28 вересня того самого року в газеті “Рада” №12 з’явилася стаття, підписана псевдонімом “Дід Михайло”, “Чому і чого?” Хто ховався за цим псевдонімом, тяжко сказати, бо його не згадано навіть у “Словнику українських псевдонімів та криптонімів XVI—XX ст.”, (вид-во “Наукова думка”, 1969). “Дід Михайло” суб’єктивно, упереджено, тому й непереконливо покритикував П. Капельгородського, безпідставно звинувативши його в песимізмі та інших вигаданих гріхах. Пилип Капельгородський негайно зреагував на ті закиди й дав гідну відповідь загадковому “Дідові Михайлу” та його безпідставним закидам у газеті “Рада” №37 за 27 жовтня 1906 року. Письменник зробив це гідно й переконливо, як і завжди, коли брався за перо. Можливо, до такої відповіді Пилипа Капельгородського підштовхнула стаття Бориса Грінченка “Не хвались, а до діла берись”, який одразу виступив на захист П. Капельгородського, назвавши його статтю “гарною і розумною”, а критику “Діда Михайла”, якому “дуже не сподобалась стаття Капельгородського” за те, що вона нібито “навіває безнадійність”, заперечив. Навпаки, на переконання Бориса Дмитровича, П. Капельгородський “не до безнадійності нахиляє, а до надії та енергійної праці задля кращої будущини”, він “каже вчителеві: не гай часу, берись та роби зараз, а Дід Михайло дозволяє вчителеві киснути аж доти, доки хтось зніме з нього обов’язок “катування народної душі”. Та хто ж буде сей “хтось”? — полемічно запитує Б. Грінченко і відповідає, що цим “кимось” насамперед має бути сам учитель, бо “хто хоче мати право, мусить уміти його добути. Хай сам учитель скине з себе ганебний обов’язок “катування народної душі”, а коли сам не зможе, то нехай подбає про це, щоб інші сили, побачивши те дбання, прийшли йому на допомогу”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
