“Вона стала однією з тих героїнь людства, якою не перестають захоплюватися ось уже стільки поколінь”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
ТРАГЕДІЯ І ТРІУМФ ЮНОЇ ХУДОЖНИЦІ
Слово Просвіти, №35 за 2008 рік
Світлана СОБОЛЕВСЬКА Поява цієї книжки, без будь-якого перебільшення, була справді тріумфальною. Знаний тоді критик Михайло Слабошпицький одразу став відомим українським прозаїком. Книжка утвердила за ним репутацію майстра біографічного жанру. Окрім відкриття імені та образу Марії Башкирцевої для українського читача, що вже обіцяло творові успіх та популярність, сталося й відкриття автора з високою літературною культурою. Чимало тих, хто писав про роман-есе Михайла Слабошпицького (а з-поміж них Павло Загребельний, Анатолій Дімаров, Дмитро Затонський, Віталій Дончик, Микола Руденко, Іван Кошелівець, Анатолій Шевченко), наголошували: автор володіє оригінальним стилем. Він жадібний до фактів, інформаційно “вибуховий”, афористичний та пластичний у фразі. Після “Марії Башкирцевої” один за одним вийшли біографічні романи й повісті “Поет із пекла (Тодось Осьмачка)”, “Никифор Дровняк із Криниці”, “Веньямін літературної сім”і (Олекса Влизько та інші)”, “Українець, який відмовився бути бідним” , написані темпераментно, розкуто, з полемічним загостренням. Без цього тяжко уявити прозу М. Слабошпицького — інтелектуально насичену, позначену яскравою стилістикою. У “Марії Башкирцевої” виявилася щаслива літературна доля не лише тим, що вона ознаменувала яскравий етап творчості М. Слабошпицького. Роман кілька разів перевидавали, він виходив у перекладах французькою, російською й естонською. Про цей твір написано багато схвальних слів. Нове видання означене як ґрунтовно перероблене й доповнене. З’явилося й уточнення до його назви, яка тепер звучить так: “Марія Башкирцева (Життя за гороскопом)”. Дуже добре було проілюстровано російське видання (переклад Наталі Кублановської), де видрукувано багато фотознімків та кольорових репродукцій. Але ця книжка значно його перевершує — це яскраве подарункове видання, яке вмістило до півтори сотні фотографій та репродукцій. Оригінальний дизайн книжки зробила талановита художниця Ніна Танченко. Як розповідає автор у післямові, мільйони шанувальників Башкирцевої та читачів її знаменитого “Щоденника” ввели в оману — ще й досі в авторитетних енциклопедіях та інших довідкових виданнях зазначено, що Марія Башкирцева народилася в селі Гавронці на Полтавщині 1860 року. Місце народження вказано правильно, а ось рік неточний. І внесла цю плутанину мати художниці, якій хотілося, щоб донька лишилася в пам’яті людей на два роки молодшою. Вже тоді у всіх некрологах французької та російської преси було написано, що смерть забрала цю винятково талановиту дівчину двадцятичотирирічною. Насправді ж тоді, 1884-го, коли її проводжали в останню путь і поховали на паризькому цвинтарі Пассі, Марії було двадцять шість. Але на цьому фальсифікації, до яких вдалася Башкирцева-мати, не вичерпуються. Мати суворо цензурувала доньчин щоденник, який та вела чи не від дванадцяти
3 вересня о 17 годині у Великій студії концертно*студійного ком* плексу Національної радіокомпанії України (станція метро Кловська, вулиця Леоніда Первомайського, 5*а) у рамках прямоефірної переда* чі “Радіо “Культура” представляє” відбудеться творча зустріч із видат* ним українським письменником, ла* уреатом Національної премії імені Тараса Шевченка Романом Іваничу* ком. До участі у вечорі запрошено голову Національної спілки пись* менників України Володимира Яво* рівського, братів Михайла й Богдана Горинів, народного артиста України Анатолія Паламаренка, письменни* цю Ніну Бічую. Ведучий — лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка пись* менник Михайло Слабошпицький. Телефони для довідок: 279*37* 83, 278*59*56.
років. Повикидала з нього багато важливих подій, думок Марії й “дійових осіб”. У неї були свої погляди на те, що треба пускати на очі читача, а що ні. До того ж, родина Башкирцевих була замішана в грандіозному скандалі. Упродовж цілого десятиліття тривала спричинена цим судова тяганина. Тітку художниці звинувачували в тяжкому злочині. Про ці події Марія писала в щоденнику, і це також зазнало суворих вівісекцій. Не випадково, коли через кілька літ після смерті Башкирцевої з’явився її щоденник, то один із приятелів художниці сербський князь Божидар Карагеоргієвич узявся захищати Марію від… її щоденника. Чи не першим він сказав, що тут щось не так. Цікаво, що перше видання “Щоденика” М. Башкирцевої за редакцією відомого французького романіста Андре Тер’є з’явилося одного року зі “Щоденником” братів Гонкурів. Обидві книжки стали сенсаціями. Чимало письменників напали на Гонкурів, бо вважали, що їхня книжка аж надто відверта й суб’єктивна. А з приводу “Щоденника” Башкирцевої реакція була найнесподіваніша. Наприклад,
прем’єр-міністр і відомий на той час інтелектуал Вільям Галадстон назвав “Щоденник” найвидатнішою книжкою XIX століття. Він ставив його поряд зі “Сповіддю” Ж.-Ж. Руссо. Безмежно захоплений був “Щоденником” і самою Башкирцевою Велемир Хлебников. Високі слова про неї належать Анатолеві Франсу й Морісові Баррелю. У романі цікаво розповідається про тогочасне мистецьке середовище Парижа, що в нього потрапила народжена в Україні дівчина, в якої раптом виявилися найрізноманітніші таланти. Її чекала кар’єра видатної співачки. Вона навіть уже концертувала, але через хворобу горла Марія втратила голос, у неї почала прогресувати глухота. Вона добре знала сім мов і була дивовижно начитана. Потім зайнялася живописом і почала відвідувати студію Жюльєна — єдиний у Франції навчальний заклад, у якому могли брати уроки жінки. Як пише автор роману, студія Жюльєна, хоч самого Рудольфа Жюльєна немає на світі вже з сотню літ, існує в Парижі досі. Перші виставки імпресіоністів. Поява Мане й Моне, Дега й Ренуара, Піссаро й Сіньяка, Сіслея й Морізо — усе це пора входження в мистецтво юної Башкирцевої, яка швидко стала незаперечним лідером у студії Жюльєна і почала одержувати медалі в Салоні — щорічній мистецькій виставці в Парижі, в якій брали участь не лише французькі художники. До слова, Салон — це тисячі картин. Про нього цікаво писали Шарль Бодлер та Еміль Золя, які були ще й видатними мистецькими критиками. Автор пише про надзвичайне творче піднесення Башкирцевої, про її бонапартистські плани на майбутнє, про її флірти, про секрети й сенсації з біографій видатних художників, про скандали в родині Башкирцевих-Бабаніних, про тогочасні моди й французьку кухню. Одне слово, принагідно читач дізнається масу цікавих речей. Це прикметна особливість прози Михайла Слабошпицького, який, оповідаючи людську історію, не відмовляє собі в задоволенні розповісти якісь сенсації. Подекуди ці відступи в романі читаєш як завершені сюжетно самодостатні твори. Вони нібито безпосередньо не пов’язані з сюжетом, однак твір без них відчутно програв би, оскільки вони дають інтелектуальний чи мистецький контекст для конкретної біографії, з несподіваного боку проливають світло на людей та події, про які йдеться в романі. У новому виданні значно посилено іронічний струмінь, який у першому варіанті був заявлений на рівні майже ембріональному. Тепер же автор іронічно, а подекуди й сатиричними барвами виписує любовні інтереси юної Башкирцевої, часто інспіровані намірами родини якнайвигідніше видати її заміж. Це мало неминуче призвести до конфлікту: приписи манірного бомонду, до якого належали Башкирцеви-Бабаніни, й невситима жадоба молодої художниці до мистецького самоствердження. Шлюб і кар’єра мистецька ніяк не хотіли примиритися між собою. Між ними спалахнув антагонізм і, врешті, переважило мистецтво, що цілковито поглинуло Марію в останні кілька років життя. Психологічно виразно описує М. Слабошпицький поведінку й відчуття смертельно хворої Башкирцевої. Адже тоді, в XIX сторіччі, діагноз туберкульоз звучав як смертний вирок. Сторінки Маріїного щоденника, який часто цитує автор роману, сповнені запитаннями до самої долі: скільки часу ще в запасі художниці? Скільки картин вона встигне написати? Надзвичайно активно працюючи над творами, збираючи цілу колекцію захоплених відгуків і нагород, вона водночас подумки прощається зі світом, бо добре знає, що свічка, запалена з обох кінців, догорає дуже швидко. Це особливо пронизливі сторінки в романі. Про їхню емоційну силу й виразність пише в передмові до книжки Павло Загребельний. Окрема сюжетна лінія — кохання Башкирцевої і Бастьєна-Лепажа, найавторитетнішого митця. Кохання приречених людей (Бастьєн-Лепаж помре за кілька тижнів після Башкирцевої — у нього був рак шлунка). Вони зустрічаються у Маріїній майстерні. Немічного Лепажа, домежно висохлого, легкого, як дитина, приносить у майстерню на руках брат Еміль і лишає їх наодинці. Вони втішають одне одного, розмовляють про мистецтво, у них ще є творчі амбіції й плани на мабутнє… Марія розповідає Лепажу про Гавронці, про українських селян, намагається розвеселити його українськими анекдотами. А годинник невблаганно відлічує їхній час. Зрозпачена Марія волає до Бога: чим вона його прогнівила? Чому на такому високому творчому злеті, у передчутті такого великого мистецького майбутнього має померти? Адже це така незбагненна несправедливість. …Останні дні її життя восени 1884 року. Марія марить. Прийшовши до тями, каже: “Мені так хочеться гавронських вишень…” Але Гавронці далеко, і їх Марія вже ніколи не побачить. Вона пише заповіт. Докладно викладає сценарій похорону. Вимагає від рідних заснувати мистецьку премію імені Марії Башкирцевої, щоб нагороджувати найталановитіших молодих художників і скульпторів (їхня націо-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
