“Щоб люди не забували, що у них є душа, і вона вічна”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
НЕЗБАГНЕННИЙ КОСМОС УКРАЇНСЬКОЇ ПІСНІ
Слово Просвіти, №35 за 2008 рік
Олександр ЄВТУШЕНКО
Хтось із вчених-етнографів зауважив, що в нас лише зафіксованих народних пісень — майже 600 тисяч. Жодна з країн не може похвалитися такою статистикою. У більшості вже давно нема живих носіїв народної культури, у нас цей прошарок літніх людей, на жаль, стрімко зменшується. Віднедавна в Україні спостерігаємо справжній ренесанс народної пісні серед… професіоналів. Про позитивне і глобальне повернення суспільства до власних коренів свідчить чудовий графічний серіал Миколи Кочубея “Українська пісня”. Серед безлічі жанрів художник невипадково обрав колядки, козацькі, чумацькі пісні, веснянки-гаївки. Усі разом вони створюють справжній архетип нації. Колись людина народжувалася, жила, працювала й помирала з
Тиміш ЛЯЩУК, м. Київ
Святий Павло, доводячи потребу молитися рідною мовою, повчав: “Коли я молюся незнайомою мовою, то хоч і дух мій молиться, але розум мій лишається безплідний”. Коли ж у мистецтві домінує розум, а духу нема — твір неповноцінний. А коли він наповнюється духом — емоційна сила твору виростає, і ми споглядаємо картину, навіть не вникаючи в зміст, переповнюємося настроєм і проникаємось духовною енергією. Ця ознака притаманна картинам Валерія Франчука — вщерть! З часом зміст творів призабувається, але дух, енергія, яку випромінювали картини, живе. Знакові й вражаючі персональні виставки були у В. Зарецького, Ф. Гуменюка, В. Задорожного, А. Антонюка, Т. Яблонської. До них за силою враження і захоплення приєдную виставку Валерія Франчука “Дзвони пам’яті”. До цієї виставки я наче не помічав, не виділяв Валерія Франчука із маси художників, може, лише трохи довше споглядав його картини. “Дзвони пам’яті” починалися удвох невеликих залах. Проходиш ними, наче серед благодатного вогню, який випромінювали картини, а в більшій залі картини вибухали протуберанцями. Трагічну тему сприймаєш, як оптимістичну трапіснею на вустах. Пісня виконувала магічно-обрядову функцію, була своєрідним життєвим компасом і камертоном. Це зовсім не той нинішній попсовий мотлох, від якого нема де дітися. Пісня гармонізувала життя людей, була колективною душею і, зрештою, створила націю. Кожен аркуш Кочубея — як монументальний розпис, як багатошарова фреска сторіч. Величні образи Спасителя й Богородиці ніби згуртовують навколо себе життя й долі простих людей. Зокрема долі творців героїчного епосу — запорозьких козаків, яких бачимо на човнах-чайках, символи православної віри, за яку вони проливали кров у битвах із бусурманами. Те, що чумацька пісня існувала як окремий жанр, свідчить про величезну повагу народу до цього ремесла. Чумака з його подорожнім життям романтизували, підносили. Чумацькі артілі зі своїми цеховими гедію, бо вона сповнена сонячними барвами, якими багата наша земля. Здається, таке диво міг створити лише український художник, переповнений по вінця Українським духом. Згадаю картину, де зображено жінок. Голод зробив їх однаковими за віком. Вони змарнілі й виснажені. Життя в них ледве жевріє, а вони співають! І лише в очах — вогники. Співають, бо тіло смертне, а дух невмирущий. З давніх-давен у мені живе переконання про велич українського мистецтва і всієї культури — від витоків до сьогодення. Правда, в одній зі статей про соцреалізм (в ньому вбачаю чимало здобутків) пройнявся думкою, що в сучасному живописі якщо не занепад, то застій. Творчість Франчука подолала мій скептицизм і вселила надію, що український живопис розвивається і висуває на чільні місця талановитих творців попри той сурогат, який нині прославляють борзописці від “мистецтва”. Якщо під час духовної тиранії український живопис збагатився шедеврами, то й “жовтий диявол” не подолає справжнього художника, переповненого любов’ю до рідної землі та спраглого бажання оспівати її красу. Франчук навчався на графічному факультеті. Але не всі ті, хто вчився на живописному, — живо-правилами, неписаними кодексами честі та своєрідним способом життя вирізнялися тим, що створили власну субкультуру, унікальні традиції, свої пісні. Найкращий коментар до аркуша “Чумацькі пісні” — вислів музиканта Романа Кріля з гурту “Очеретяний кіт”, що виконує чумацьку автентику: “Ми відкрили для себе новий світ — світ пронизливого і водночас спокійного мелосу, досить зневажливого ставлення чумаків до себе і, навпаки, крайньої поваги до трудяг-воликів”. Немов на підтвердження цього бачимо шанобливо сакралізований художником образ вола у центрі композиції. Українська пісня — це найвищий вияв національної душі з її глибиною, сакральністю й красою. Це до кінця не збагнений Космос. Чотири візії Всесвіту української пісні — на графічних аркушах Миколи Кочубея.
писці. Живопис — від Бога. Дав Бог талант — працюй, і воздасться. Художник сповнений енергії й жаги до праці. Його девіз — жодного дня без мазка. Після зимової він організував ще дві виставки з нових творів (пейзажі), де яскраво виявилася ще одна грань його таланту — щирий ліризм. Писати про живопис — те саме, що й про музику. Музику треба слухати, а живопис — бачити, і ніякі слова не замінять тієї енергетики, яку випромінюють фарби чи звуки. Живопис Франчука неможливо оцінити однією чи кількома картинами, потрібно дивитися його виставки, і якщо у вас є хист до прекрасного, ви будете зачаровані. Це художник не лише невгамовної енергії, а й сильної волі, тому його не можуть здолати ні несправедливий осуд, ні щира похвальба. Вірю, що сяйво Шевченкової медалі на грудях не засліпить його.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
