Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Я збагнув суть і велич Шевченка, його подвигу”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

СВЯТИЙ ЧОЛОВІК, або ЗАХОПЛЕННЯ ПРОФЕСОРА АНАТОЛІЯ ФОМЕНКА

Слово Просвіти, №35 за 2008 рік

Леся СТЕПОВИЧКА Анатолій Фоменко — продовжувач шляхетної справи таких катеринославських меценатів, як О. М. Поль, Д. І. Яворницький, Я. П. Новицький, М. В. Родзянко, М. А. Іваненко та інших, які зробили значний внесок у створення і розвій нашого історичного музею. І не лише Дніпропетровського. Так, 1989 року професор-колекціонер Фоменко подарував Національному музею Т. Г. Шевченка у Києві колекційну підбірку з дореволюційних листівок, значків і філателістичних експонатів, присвячених Кобзарю. Коли в місті Палермо (Канада) згорів будинок-музей Т. Г. Шевченка і постало питання його відновлення, Анатолій Кузьмич переслав туди велику підбірку дореволюційних і радянських листівок, значків і маркованих конвертів, присвячених Т. Шевченку. Про цю акцію повідомляв часопис “Пам’ятки України” (№1, 1990). Але по-справжньому “князівський дар”, що складався з 1600 експонатів, Анатолій Кузьмич зробив 1999 року музею “Літературне Придніпров’я” (відділення Дніпропетровського історичного музею ім. Д. І. Яворницького). Варто згадати й подарунок 1990-го року “Будинку-музею Д. І. Яворницького” (відділення того самого історичного музею) власного примірника книжки історика-академіка “Запорожжя в залишках старовини й переказах народу”, яку з багатьма доповненнями Д. І. Яворницький підготував до друку. Нещодавно вона побачила світ у Дніпропетровську. — Коли і чому Ви почали збирати Шевченкіану? — запи* тую у професора. — Творчістю Т. Шевченка захоплювався ще з дитячих років. У нашій сім’ї завдяки батькам панувала атмосфера великої поваги до поета: ми мали в хаті “Кобзаря”, співали пісень на його слова, декламували вірші. Потім я навчався в українській школі-семирічці в селищі при солеруднику ім. Тараса Шевченка (це на Донбасі). І сама школа також називалася іменем Великого Кобзаря. У найбільшому класному приміщенні та в актовій залі висів великий портрет Т. Шевченка, в коридорі школи була постійно діюча виставка, присвячена його життю й діяльності; щорічно активно відзначали дні народження поета, у підготовці й проведенні яких брали найактивнішу участь під керівництвом учителів учні всіх класів. Особливо запам’яталося мені святкування 125-річчя з дня народження Т. Шевченка (я тоді був у шостому класі). З яким ентузіазмом ми готувалися до нього! Робили для виставки малюнки із зображенням Тараса Григоровича та на теми його творів. Шкільний хор (я співав у ньому) розучував пісні на його вірші: “Як умру, то поховайте”, “Реве та стогне Дніпр широкий”, “Думи мої, думи мої” та інші. А як урочисто відбувалося вшанування Тараса! Як натхненно ми співали й декламували його вірші! Хіба таке забувається?! З великою вдячністю згадую нашого вчителя української мови й літератури Володимира Івановича Шапрана, який на уроках і засіданнях літературного гуртка розкривав нам виняткове значення Тараса Шевченка для України. Слухаю Анатолія Кузьмича, таку споріднену душу, і згадую своє дитинство. Другу і майже всю третю чверть навчального 1963—1964 років наша українська школа-інтернат № 5, що у Дніпропетровську, ходором ходила. Щодня після обіду третина школи — учасники хору (сто учнів від першого до восьмого класів) — збиралася в актовій залі, влаштовувалися на сцені, і розпочиналася репетиція літературно-художньої вистави. Ревли тромбони і труби — то шкільний духовий оркестр готував ювілейну сюїту. Йшла підготовка до міжшкільної олімпіади, присвяченої 150-річчю з дня народження Тараса Шевченка. Ми співали “Думи мої”, “Реве та стогне Дніпр широкий” та “Заповіт”. Директор школи, фронтовик Андрій Миколайович Павлов сам опікувався перебігом подій, бував на більшості репетицій, і горе було тому школяреві, хто без поважної причини пропускав це відповідальне дійство. На обласній олімпіаді ми отримали призове місце і увесь наш 5-А нагородили поїздкою до міста Севастополя. Так Кобзар посприяв мандрам дітлахів до Чорного моря, де ми теж виступали зі своїм шкільним репертуаром. Ніколи не забуду тієї кримської шевченківської весни… Пам’ятаю, у першому класі нам задали вивчити вірш Тараса Шевченка. Я йшла коридором і бурмотіла собі під ніс рядки, які легко, ніби самі лягали на душу. Я насолоджувалася словами, їхньою мелодією, наче це була пісня: …світає, Край неба палає, Соловейко в темнім гаї Сонце зустрічає. Тихесенько вітер віє, Степи, лани мріють, Меж ярами, над ставами Верби зеленіють. знають, що таке “степи, лани”, — думала я й літала. І вперше ті крила дав мені уривок із поеми Шевченка “Сон”. Перший доторк Тараса — а з ним і самого Бога — до моєї дитячої душі. За вікном дощ, а наша з професором розмова неспішно плине далі. — У ті далекі довоєнні роки я збагнув суть і велич Шевченка, його подвигу, здійсненого для нашого народу, для його духовного розвитку, — говорить професор Фоменко. — Саме тому, 1943 року ставши солдатом діючої Червоної армії, я взяв із собою з домівки найкращу реліквію — “Маленький Кобзар”, надрукований 1917 року в московському видавництві “Відродження” і придбаний мною в окупації на ринку міста Артемівська. Я його зберіг попри те, що “пройшов” зі мною через фронтові випробування (тяжке поранення, госпіталі тощо). А після війни я навчався в Київському університеті, який, як і дорога мені школа-семирічка, носить ім’я Т. Г. Шевченка. Ось тоді я почав, попри обмежені студентські фінансові можливості, збирати Шевченкіану. — Ви передали Історичному музеєві ім. Д. Яворницького вертів), бандуру, на деці якої є зображення поета, портрети та інші речі. — Анатолію Кузьмичу, які з переданих Вами експонатів — особливо цінні раритети? — До таких належать прижиттєвий Шевченковий “Кобзар” 1860 року, виданий завдяки меценатству відомого українського садівника Платона Симиренка, ще “Кобзар” празького видання 1876 року, “Поезії” Т. Г. Шевченка. Заборонені в Росії”, видрукувані в Женеві 1890 року, прекрасно видані 1886 року в Петербурзі (в подарунковому варіанті), “Гайдамаки” з гравюрами відомого художника О. Г. Сластіона з його особистою посвятою книжки Спіцину. А передмову до поеми написав Д. І. Яворницький. Із пізніших видань — “Кобзар” 1931 року з ілюстраціями Василя Седляра, репресованого радянськими органами, “Кобзар” в трьох книжечках, видрукуваний 1947 року українцями в Західній Німеччині в таборі для переміщених осіб зі словами на обкладинці “На чужині”. Серед інших експонатів можна виокремити радянську бронзову медаль 1939 року, французькі та польські бронзові медалі, таборові марки переміщених українців у В Україні нікого так не ша* нують, як Тараса Шевченка. Та серед його шанувальників гідні уваги й захоплення ті, хто не обмежуються пасивною любов’ю, а роблять усе, щоб спадщина славетного Кобза* ря стала надбанням тисяч і ти* сяч людей. До таких у Дніпро* петровську*Січеславі нале* жить Анатолій Кузьмич ФО* МЕНКО. Я не вперше в гостях у цієї людини. І яка б не була негода за вікном, який би не був при* гнічений настрій, у затишному академічному кабінеті профе* сора неодмінно зігріється ду* ша і перехопить подих, коли зустрінешся поглядом із Та* расом Григоровичем. Його портретів на стінах чимало. Хвилюючись, гортаємо сторінки раритету — виданої 1886 року в Петербурзі книжки “Гай* дамаки”, розглядаємо старовинні гравюри художника О. Г. Сластіона, профіль Кобзаря у домовині, читаємо передмову до поеми, написану Д. І. Яворницьким. Більшу частину свого життя Анатолій Кузьмич збирає все, що має стосунок до Тараса: його твори й те, що написа* не про нього, листівки, медалі, значки, поштові марки й марковані конверти, екслібриси то* що. Усе це колекційне багатство він накопичував не лише для власного інтелектуального збагачення, не для пихи і самозадоволення, а більше задля поширення Шевченкових дум, для популяризації Тарасового слова серед широкого загалу.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин