Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Арт-калейдоскоп · “Кожен художник має свій стиль, його впізнаєш серед інших. За кордоном таких художників нема”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

«НАЗВЕМО РАФАЕЛЕМ, БУДЕ ХУДОЖНИКОМ»

Слово Просвіти, №35 за 2011 рік

Надія КИР’ЯН — Рафаелю Махмудовичу, у Вас чудовий настрій, це пов’язано з новою виставкою? — Так, для художника важливо вистав" ляти картини, бачити реакцію відвідувачів. Нещодавно відбулася моя виставка в Та" тарському домі, для цього дому придбали 35 моїх робіт. На нинішній виставці є картини давні й нові. Серед нових — серія пейзажів Бота" нічного саду. Це моє нове захоплення, там чудові краєвиди. Завдяки виставкам маю ще й замовлення, зокрема на портрети. — Розкрийте секрет, як з’являються творчі задуми? — Ідеї приходять несподівано. Коли за" мислюю картину, думаю про те, як її напи" сати, працюю по 10—13 годин, навіть за" раз. Коли робота нарешті вдається, це ве" лике щастя. Розповідають, що Пушкін, ко" ли раптом знаходив гарні рядки, стрибав на одній нозі й кричав: “Ай да Пушкин, айда молодец!” І я роблю так само. Тільки кричу: “Раф — молодець!” — Які художники Вам подобаються? — Французькі класики, зокрема Рену" ар. Мені здається, що в основі світового мистецтва лежить французький імпресіо" нізм. Французи дали напрям усьому світо" ві. Тоді в мистецтві був “вибух”. Гладеньке нудненьке письмо пішло в архіви. Раннє голландське, італійське мистецтво було також своєрідне, національне. Неоцінен" ний здобуток стародавніх греків, римлян, епохи Відродження. Там і малюнок доско" налий, а скульптура до цього часу непере" вершена. А які імена: Рафаель, Леонардо да Вінчі… — А Вас назвали на честь Рафаеля? — Так, мій батько, розстріляний 1937 року невідомо за що, був секретарем обко" му комсомолу в Казані. Дуже любив музи" ку, здобував освіту музиканта. Грав на роя" лі, скрипці, мандоліні та інших інструмен" тах. І непогано малював. Коли я народив" ся, він сказав: “Назвемо його Рафаелем, буде художником”. Коли батька розстріляли, мені було п’ять років. Ми з братом опинилися в ко" лонії. Якось вихователька побачила ма" люнки мого брата, похвалила. А брат ме" Тетяна ЧЕРЕП Олександр Саєнко народився 1899 року на Чернігівщині у м. Борзна в родині директора школи садівництва. У дворічному віці перехворівши на скарлатину, втратив слух. Коли підріс, хвороба стала на заваді спілкуванню з ровесниками, тож шукав відраду в творчості, зокрема різьбленні, малюванні. Якось хлопчик приклеїв дьогтем солому до кори в’яза. Її ясно-золоті відтінки на чорному блискучому тлі зачарували, викликали у малого Сашка неймовірну радість. Відтоді він почав приділяти більше уваги цьому заняттю, вигадуючи різноманітні комбінації. Хлопчика помітив за роботою син відомого художника Петро Миколайович Ге. Згодом, разом із Ганною Барвінок, дружиною Пантелеймона Куліша і приятелькою родини Саєнків, він приїхав, щоб познайомитися з обдарованою дитиною ближче. Побачивши його роботи, запропонував батькам відправити сина на навчання до Петербурзького імператорського училища для глухонімих. Так і зробили. Навчання збагатило здібного сільського хлопчину. Додому він повернувся освіченим юнаком зі сподіваннями на майбутнє. Однак матеріальні труднощі в сім’ї не дали Олександру закінчити Київське художнє училище. 1918 року він вступає до Миргородського художньо-промислового інституту, який очолював Василь Кричевський. “Я був улюбленим учнем цього талановитого майстра, — згодом напише у своїх спогадах Олександр Саєнко, — а він був чудовим педагогом. Саме В. Кричевський відкрив для мене науку про українське мистецтво”. Голод, холод і розруха знову стали на заваді здобуттю освіти. За сприяння свого наставника продовжує навчання трохи пізніше вже в Українській академії мистецтва на малярському факультеті. Умови навчання тут були надзвичайно тяжкими — багато хто не витримував і залишав академію. Талановитий юнак прагнув збагатити себе потрібними знаннями. “Одного разу, уні сказав: “І ти, мабуть, умієш малювати, в тебе й ім’я таке”. Я змалював грузин" ську гравюру. Братові сподобалося. Після цього я й почав малювати. Було мені тоді 13. Через рік мене забрали до Києва, у ху" дожню школу. Потім закінчив Казанське художнє училище, Київський художній інститут. — Так і залишилися в Україні? — Українці сподобалися з самого по" чатку. Коли мені було десять років, під час війни, ми з колонією відступали дорогами України. Хоч би у якому селі зупинялися, нас жінки розбирали, годували, приказува" ли: “Ой, діточки, діточки…” Потім такого ніде не було. А села бідні, землянки, дима" Фото Олеся Дмитренка рі стирчать. Такою в пам’яті залишилася Україна. — Як оцінюєте сучасне українське мистецтво? — Я був у Німеччині, Франції, Америці, знайомився з тамтешніми виставками, гале" реями, сучасним мистецтвом. У мене з’яви" лася думка, що наших художників треба ак" тивніше пропагувати, їх недооцінюють у світі. Нещодавно вийшло розкішне видання “Київські художники”. Рівень художніх ро" біт, представлених навіть у цій книжці, дуже високий. У нас хороша школа, малюнок, грамотний колорит. Кожен художник має свій стиль, його впізнаєш серед інших. За кордоном таких художників нема. — А як змінити ситуацію? — Треба, щоб держава підтримувала, щоб було багато виставкових залів, гале" рей. Потрібна добре організована реклама. — Ваш життєвий шлях непростий. А творчий? Чи “діставалося” Вам від радянської влади і за що? — Я працював у різних жанрах, як ху" дожник"графік оформив багато книжок у видавництвах “Дніпро” і “Радянський письменник”. Зокрема “Собор” Олеся Гончара. Через цю книжку мав неприєм" ності. А ще додалася історія з братом Ре" мом, художником, який поїхав за кордон і там залишився. Тоді мене заборонили дру" кувати. Але видавці ілюстрації замовляли, хоч підписували іншим прізвищем. Таким чином заробляв на життя. Малював портрети людей, які постраж" дали від влади: Марини Цвєтаєвої, Анни Ахматової, Михайла Булгакова та інших. — Залюбки пишете портрети тих, у кого були якісь негаразди в житті. Ви їм співчуваєте? — Співчуваю, звичайно. Але окрім цьо" го хочу нагадати про їхнє життя, їхню до" лю. Серед них багато видатних людей. Їх вважали ворогами народу. А тепер вони — гордість України й не тільки України. Наприклад, Івана Дзюбу я писав, коли він щойно відбув покарання. В Україні йо" го твори в той час не друкували. Я ще не був із ним знайомий. Якось на моїй першій виставці привернув увагу відвідувач, який зі сльозами на очах розглядав портрет Шевченка. Я поцікавився, хто це. Мені по" яснили, що це Іван Дзюба. А я чув по “Сво" боді” про нього й про його роботу “Інтер" націоналізм чи русифікація”. Я підійшов, познайомився, запропонував написати йо" го портрет, який згодом подарував Інститу" ту літератури. А портрет Кобзаря тепер у Національ" ному музеї Тараса Шевченка. Картини в музеї — це найбільша честь для художника: адже вони там зберігатимуться, їх бачити" муть люди. До речі, твори Рафаеля Багаутдінова є в музеях і приватних колекціях України, Росії, Латвії, Німеччини, Франції, США, Ізраїлю, Канади, Татарстану. Творчих Вам успіхів, Рафаелю Махмудовичу! ків тому було створено Художньо-меморіальний музей “Садиба народного художника України О. Саєнка”. Гідно продовжує мистецьку лінію роду Леся Майданець-Саєнко. Перші уроки вона брала у дідуся, а коли його не стало, досвідом ділилася мама. Сьогодні Леся — самостійна, професійна художниця з неповторним філософським баченням світу. Улюблена техніка — вертикальне ручне ткання (гобелени, килими) та розпис на тканині (батик). Її композиції впізнаєш одразу. Начебто волею самої долі їм судилося у новому часовому вимірі, нових матеріалах і новій технології здійснити мрію свого геніального діда про власний стиль і оригінальні засоби формування. 1987 року Леся закінчила Львівський інститут ужиткового і декоративного мистецтва. З 1992 р. — член Спілки художників України. Її роботи мандрують по виставках близького і далекого зарубіжжя, мають шанувальників. Своїми знаннями вона нині радо ділиться зі студентами Київського інституту декоративно-ужиткового мистецтва. У їхній із мамою майстерні стоїть верстат, за який часто сідають удвох. У співах матері й доньки народжуються нові шедеври. Сюди часто заходить Лесин дванадцятирічний син Олександр. Уважно слідкуючи за тим, що роблять його рідні, намагається сам щось творити, особливо захоплюється керамікою. На хлопчика та його молодшу сестричку Софійку в сім’ї покладають великі надії на майбутнє, адже такому роду не може бути переводу. Дуже влучно про рід Саєнків сказав поет, заслужений діяч мистецтв Олекса Ющенко: “Це символ незнищенності нашої нації. Гербом родини має бути сонячний, золотавий сніп жита-пшениці і блакить неба, або соловейко за стрічкою Дніпра-Борисфена. До герба мусить бути гімн, яким є вся творчість незабутнього Саєнка, його доньки Ніни та онуки Лесі — гімн, що переходить у могутню симфонію на славу рідної України”. Рафаель БАГАУТДІНОВ, із творчістю якого була знайома давно, але не мала нагоди поспілкуватися, одразу вразив лагідністю, теплотою, добротою, що так і струмували від нього. Пейзажі художника напрочуд гармонійні, а з портретів дивляться красиві люди і віриш, зі світлою душею. Ця його виставка ювілейна, до 80-річчя, хоч сам художник має значно молодший вигляд.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин