Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Постать · “Велике серце, що раз у раз боліло недолею рідного краю і народу і все віддало йому”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

ОГОНЬ ВЕЛИКОЇ ЛЮБОВІ

Слово Просвіти, №35 за 2011 рік

Микола ЦИМБАЛЮК МОЛИТВА ЗА УКРАЇНУ Виставка має назву “Боже ве" ликий, єдиний! Русь"Україну хра" ни…” Ці слова з урочистого гімну" молитви багато хто вперше почув двадцять років тому. 1885 р. її було написано для дитячого хору. Це свідчення того, що автор уже тоді глибоко усвідомлював роль вихо" вання побожного ставлення дити" ни до рідного. Нині молитву після богослужіння виконують у наших православних церквах різних кон" фесій. Але й сьогодні лиш одини" ці можуть назвати її автора — Олександра Кониського. Дивного тут мало — спопеляюча душі лан" цюгова реакція малоросійства триває. Діагноз тому не лише ставлення нинішньої влади до ук" раїнської мови, історії, поваги до власного народу. Уже в наш час, 1990 року, ви" давництво “Наукова думка” в се" рії “Бібліотека української літе" ратури” видало томик Конисько" го. Туди увійшла якась дещиця його прози й поетичних творів. Серед тих кількох десятків віршів і пісень годі шукати текст “Мо" литви” — його нема. Як нема й згадки про цей геніальний твір у вступній статті М. Є. Сиваченка. МСТИВІСТЬ ІМПЕРІЇ Чернігівська земля здавна була щедрою на подвижників україн" ського національного відроджен" ня. Тут, на хуторі Переходівці Бор" знянського повіту і народився Олександр Якович Кониський. І сталося це за кілька днів до про" голошення незалежності України — 18 серпня. Тільки 1836 року. Змалечку зрозумів, як нелегко й небезпечно бути українцем. У тринадцять років його виганяють із чернігівської гімназії лише за те, що писав вірші рідною, україн" ською мовою. Отримати вищу ос" віту в Ніжинському ліцеї йому такі не вдалося. Можливо тому впро" довж усього життя його не поли" шала непогамована жага знань. А ще — піклування про “братів своїх менших” — селян. Після державної служби під час Кримської війни Кониський, усупереч усьому, все"таки складає іспит і стає юристом. Оселяється в Полтаві, працює в суді, займа" ється адвокатською практикою. Мотив був один — захищати інте" реси покривджених і приниже" них земляків. Водночас активно поринає у громадську роботу: стає членом Полтавської громади. Вкупі з ін" шими діячами — Д. Пильчико" вим, В. Лободою, В. Куликом та іншими організовує недільні та вечірні школи для українських дітей (і дві для єврейських!), гро" мадську бібліотеку, виступає з публічними лекціями, пише під" ручники (“Українські прописі”, “Арихметика”). Як член комітету Петербурзького товариства гра" мотності, звертається до влади, обстоюючи право українців мати свою, національну школу з вик" ладанням рідною мовою. Його палка вдача, несамовитість у гро" мадській роботі навіть у друзів викликала острах. “Мусили його за руки держати, — писав Панте" леймон Куліш, — щоб з патріо" тизму не зашкодив собі, — і заш" кодив"таки”. Незважаючи на те, що, як зазначалося в одному із жандармських донесень, його ді" яльність, як і всієї громади, “зво" дилася виключно до введення в Малоросії національних малоро" сійських звичаїв, мови та поши" рення самої грамотності”, Ко" ниського з кількома іншими гро" мадівцями без слідства й суду ви" силають. Спочатку у Вологду, а згодом ще північніше — у Тотьму. Лише з причини серйозного зах" ворювання, що загрожувало пов" ною сліпотою, йому дозволили виїхати за кордон. Так він опиня" ється в тодішній Австро"Угор" щині (Львів), а згодом у Німеч" чині (Дрезден, Лейпціг). Але вже за рік Кониський повертається в Україну, де під гласним наглядом поліції живе й працює в Єлиса" ветграді, Бобринці, Катеринос" лаві, а з 1872 р. й до смерті — у Києві. СЛОВО ЯК СВІТЛО За умов заборони всього укра" їнського друковане слово набува" ло дедалі більшого значення у ца" рині просвітництва, обстоюван" ня прав народу. Ще перед ареш" том і засланням він розпочав свою літературну й журналістську діяльність. Його белетристика й кореспонденції з’являються у ви" даннях підросійської України — “Черниговских губернских ведо" мостях”, “Черниговском лис" тке”, “Искре”, “Основі” тощо і галицьких — “Галичині”, “Сло" ві”. Матеріали Кониського від" значалися гостротою і злободен" ністю, що, до речі, стало однією із причин його покарання. Але навіть повернувшись, під постій" ним наглядом недремного ока, його кипучий, волелюбний дух не зміг змиритись із царськими заборонами. Що вже казати, ко" ли він навіть із далекої Півночі не поривав зв’язків із галицькими “Словом”, “Галичиною”, “Ве" черницями”, “Метою”, “Русал" кою”. Друкує все, що фонтанує його невичерпна енергія: вірші й оповідання, замітки й кореспон" денції. За якийсь час ім’я Ко" ниського стає популярним і за кордоном. І це при тому, що пе" реважна більшість опубліковано" го йшла під псевдонімами, яких у нього, за підрахунками науков" ців, було до півтори сотні. Поселившись у Києві, Олек" сандр Якович бере найактивнішу участь у виданні “Киевского те" леграфа” — за відсутності україн" ськомовних видань у Росії це була хоча б яка"небудь, але все"таки публічна трибуна. Але думка про національну пресу ні на мить його не покидала. Навіть після введен" ня варварського Емського цар" ського указу 1876 р. про ще жорс" ткішу заборону українського дру" кованого слова, письменник не вгамувався. Мало кому відомо, що ще за два роки до виходу 1883 р. альманаху “Рада” М. Старицького побачив світ літературний збірник “Луна” Кониського. І якщо пер" ший був, за влучною характерис" тикою Івана Франка, “весняним громом по довгих місяцях моро" зів, сльоти та занепаду”, то другий — його провісником. Тому не дивно, що свого часу (1897 р.) Олександр Кониський спричинився до появи славно" звісного видавництва “Вік”, яке відіграло надзвичайно велику роль у розвитку й поширенні ук" раїнського письменства. За час свого існування воно видало по" над 400 найменувань книг загаль" ним накладом понад півмільйона примірників. Його засновниками і співробітниками офіційно зна" чаться С. Єфремов, В. Доманиць" кий, О. Лотоцький, В. Дурдуків" ський, Ф. Матушевський, В’яч. Прокопович. Виросло воно з ви" давничої комісії (гуртка) при За" гальній всеукраїнській безпартій" ній організації. Напередодні 100" ліття першого видання “Енеїди” Котляревського Кониський за" пропонував молоді скласти й ви" дати збірник української поезії за 100 років. Із великими трудноща" ми, але з небаченим успіхом його ідея втілилася в життя. Україн" ське друковане слово пішло в ма" си і стало відчутним ударом по системі “єдіной і нєдєлімой”. ЧУЖИЙ СЕРЕД СВОЇХ Не словом єдиним горіла ду" ша великого подвижника україн" ської ідеї. 1859 р., уже в Полтаві, під керівництвом одного із кири" ло"мефодіївців Дмитра Пильчи" кова молодий Кониський зану" рюється у громадську роботу. Чим усе це закінчилося — уже ві" домо. Але ні висилка, ні постій" ний нагляд поліції не відбили у нього охоти до громадсько"полі" тичної роботи. Оселившись у Ки" єві, він активно починає співпра" цювати з Київською Старою гро" мадою. Однак тільки культур" ницька робота старшого поколін" ня українофілів його не влашто" вує — палка, неспокійна натура прагне більшого. Не викликають захоплення й соціалістичні ідеї Михайла Драгоманова. Особливі надії — на молодь. Із його ініціативи при Київ" ській духовній семінарії створено нелегальну молодіжну громаду, яку потім Сергій Єфремов нази" ватиме “Ельдорадом”. За період її існування школу національної свідомості й боротьби пройшло чимало семінаристів, які згодом стануть окрасою української культури, науки, письменства: С. Єфремов з усім складом видав" ництва “Вік”, М. Павловський, О. Кошиць, К. Стеценко тощо. Багато їх буде і серед державників (після 1917 р.). Їхньою характер" ною рисою стане не лише висока культура, відданість національній справі, а й відсутність будь"яких корисливих, кар’єристських мо" тивів у їхній діяльності. На пер" шому місці у них було не власне “Я”, пустопорожні амбіції, а сус" пільна справа. Це те, чого катас" трофічно бракувало і бракує дія" чам національної ідеї. І на почат" ку ХХ ст., і на порозі ХХІ"го, в ча" си здобуття Незалежності. Предтечею кількох політич" них партій, чудовою політичною школою для багатьох майбутніх діячів України стала Загальна все" українська безпартійна організа" ція. М. Кононенко згадував: “Од" ного вечора сиділи ми у Конись" кого, дискутували на різні теми, а потім перейшли на підрахунок ві" домих нам українців, які свідомо ставилися до національних прав нашого народу і дбали про це так або інакше. Нас було тоді четверо: Кониський, Антонович, Сими" ренко (заводчик) і я. Перші троє, як люди далеко старші від мене, пригадували прізвища свідомих українців та де хто з них живе, а я олівцем записував те на аркуші паперу. Перебрали усю Україну та Московщину і нарахували всього 74 душі, які розсіялися по цілому світу і втратили між собою зв’я" зок. Довгенько говорили про це і, нарешті, вирішили порозшукува" ти тих людей…” У всі кінці розіслали гінців, знайшли решту свідомих україн" ців — аж 20 осіб! На всю тодішню Російську імперію, де наш народ становив чи не половину насе" лення! Але з’їзд усе одно відбувся. І треба сказати: діяльність органі" зації в національно"визвольній боротьбі за кілька років існуван" ня відіграла помітну роль. СВІТЛО НАУКИ Олександр Кониський мав природний дар бачити перспекти" ву. Сьогодні б це назвали страте" гічним мисленням. Це йому нале" жить ідея створення Наукового товариства ім. Тараса Шевченка — прообразу Української академії наук. А справа стояла так. В. Антонович і О. Кониський стали розпорядниками чималого спадку від Єлизавети Милорадо" вич"Скоропадської, яка заповіла його на українську справу. За по" радою Кониського вирішено бу" ло направити кошти на створен" ня свого національного науково" го закладу. Зважаючи на гоніння і переслідування всього україн" ського в Києві, товариство 1873 р. організували за кордоном, у Львові. Його роль важко перео" цінити у становленні й розвитку національної науки. І, звичайно ж, НТШ поряд з іншими чинни" ками стало наріжним каменем соборності двох розірваних поло" вин — сходу і заходу — України. За час свого існування това" риство виростило та об’єднало цілу плеяду науковців, які закла" ли фундамент української істо" ричної, філологічної, правничої наук і навіть низки точних і при" родничих. А в рамках Історич" но"філософської секції під ке" рівництвом Михайла Грушев" ського, якого кияни послали Кажуть, що Незалежність дарована українцям Богом. Хай так, але дана за ту незнищенну віру, титанічну працю і силу любові до рідного народу й землі нашої багатьох поколінь. Про одного із покоління другої половини ХІХ ст., Олександра Кониського, згадала (не держава і не політики!) київська громадськість. 175-річчя його скромно, але щиро й тепло вшанували виставкою, що відкрилася в історико-меморіальному музеї Михайла Грушевського. А перед тим священики УПЦ Київського Патріархату відслужили панахиду на Байковому кладовищі, на могилі великого українця.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин