Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Виховання дітей у повазі до нового ладу в Україні, до нашого відродженого краю”. · Постать 7 · с. 7сторінка оригіналу ↗

«Українська оаза серед похмурої пустелі» (Гімназія імені Івана Стешенка)

Слово Просвіти, №35 за 2017 рік

Анатолій ЧЕРНОВ, Полтава Рух за українську школу в загальнонаціональному масштабі очолив полтавець Іван Матвійович Стешенко. Генеральний секретар освіти першого уряду УНР Іван Стешенко здійснював широку програму розвитку національної школи. Він поставив одним із головних завдань “виховання дітей у повазі до нового ладу в Україні, до нашого відродженого краю”. Проводилася активна робота з дерусифікації шкіл, запроваджувалися курси української мови та українознавства. За короткий час ЦР було засновано 53 українські гімназії, а наприкінці врядування Гетьмана в Україні діяло 150 українських гімназій. У 1917 році в Полтаві діяло п’ять українських гімназій: імені І. Котляревського, імені Панаса Мирного, імені І. Стешенка, імені Полтавського земства та в приміщенні колишньої Грубешівської школи. Відкривалися гімназії і в повітах Полтавської губернії. Першою українською гімназією в Полтаві стала гімназія імені І. Котляревського. Газета “Биржевые Ведомости” від 9 червня 1917 року писала: “Надзвичайні збори полтавського повітового земства, у відповідь на домагання населення, ухвалили поробити заходи про передачу українській гімназії будинку “Інституту для благородних панянок” та асигнувати на перший рік для тої ж гімназії 10000 рублів”. 22 серпня 1917 року загальні збори Павленківської “Просвіти” вирішили заснувати українську гімназію імені Івана Стешенка. Губернське і повітове земство виділило для утворення гімназії 10000 карбованців до добровільного пожертвування мешканців Павленок. Гімназія відкрилася в грудні 1917 року. В ній навчалося 78 хлопчиків та дівчат, поділених на три класи, два з них були підготовчі. Директором гімназії було призначено Павла Голобородька — педагога-ентузіаста, який мав університетську освіту та закінчив педагогічні курси в Петербурзі для учителів кадетських корпусів. На цих курсах Голобородько ознайомився з новими педагогічними течіями і особливо захопився ідеями німецьких педагогів Шарельмана і Гансберга — представників педагогічного естетизму. “Всі ці ідеї він переробив відповідно до національних властивостей українського народу і до історичних завдань”, — писав в спогадах Г. Ващенко. Незабаром гімназія стала одним з найкращих навчальних закладів в Україні. Навчально-виховна робота в ній мала характер справжнього високого мистецтва. Вона захоплювала і учнів, і учителів. Учні виховувались у дусі високого християнського гуманізму на українських національних засадах. Всі викладачі гімназії мали університетську освіту. Майже всі вони були палкими українськими патріотами… Вони вірили, що панування більшовиків скороминуче, що український народ здобуде волю і заживе вільним щасливим життям. До цього світлого майбутнього і готували вони молодь, прагнучи всебічно розвинути її творчі сили. Математику викладав Іван Марченко, 1892 року народження, випускник Петербурзького університету, учасник Першої світової війни, штабс-капітан, 1918 року — секретар Української Учительської Спілки. У 1920 роках проходив по справі Спілки Визволення України (СВУ). Працював на Кубані в українському педагогічному технікумі разом з М. Міхновським, склав підручник математики для технікумів українською мовою. Під час Другої світової війни емігрував в Німеччину, з 1951 року проживав в Англії. Доктор математичних наук, професор, засновник Спілки Українських Учителів і Вихователів. Помер 1968 року в Англії. Хореографію і пластику викладала в гімназії Ада Рікторіон. З 1918 року викладачем української мови та літератури в гімназії працював Григорій Ващенко, в майбутньому видатний український педагог, психолог, письменник, громадський діяч, який залишив свої спогади про діяльність гімназії імені І. Стешенка. Ось як він згадує про свій перший урок в гімназії: “Перш за все вразив вигляд шкільного класу. Це була привітна кімната, чиста, з добре пофарбованою підлогою, прикрашена квітами в гарних горнятках з українськими орнаментами. На стінах висіло декілька образів у гарних рамках, оздоблених українськими рушниками… Приємне враження справляли й учні. Незважаючи на те, що це були діти приміського міщанства, вони були чисто одягнені: видно, що їх призвичаювали до чистоти й акуратності… Діти виявляли велику активність: уважно слухали пояснення вчителя, з охотою відповідали на його запитання, самі ставили питання вчителеві”. Дуже сильне враження на Г. Ващенка справила шкільна вечірка, і не так виконання дітьми пісень та декламацій, як їхній загальний настрій. Він писав: “Саме повітря було насичене піднесеною радістю і щирою любов’ю до школи. В дитячих голосах, у виразах облич видно було, що школа відкрила для дітей незнані їм досі джерела світлої радості, і вони упиваються нею… Школа здавалась оазою серед похмурої пустелі, де панували злоба, насильство й безоглядна жорстокість…” Північна частина Полтави — Павленки, де розмістилася гімназія, була “диким” передмістям. Там жили в більшості ремісники, дрібні крамарі й урядники. Пияцтво й бійки були там звичайним явищем. Мешканці центральних частин міста боялися вечорами ходити на Павленки. За два-три роки існування гімназії імені Стешенка Павленки зовсім змінилися. Припинилося хуліганство, на вулицях вечорами замість диких вигуків і горлання лунали стрункі і мелодійні звуки української пісні, широко розгорнула роботу “Просвіта”. Велику роль в цьому переродженні відіграла гімназія. Вона стала культурним осередком Павленок. Діти приносили з гімназії цікавість до знання, чемність, навички культурної поведінки, любов до свого народу, до його традицій, до українських письменників і культурних діячів. Населення зацікавилося гімназією і потягнулося до неї. Воно пишалося своєю гімназією, що стала для нього дійсно рідною, всіма засобами підтримувало її й училося. Григорій Ващенко порівнює гімназію імені І. Стешенка з Першою гімназією в Києві на чолі з директором Дурдуківським: “Між ними було багато спільного. Одна й друга школа виховувала дітей в дусі українського патріотизму, одна й друга школа приділяли багато уваги естетичному вихованню дітей. В Київській школі прекрасно поставлено викладання історії і літератури, малювання і співів… В Полтавській школі дуже високо стояло викладання історії, співів і пластики. Школа часто влаштовувала літературні ранки і вечори, а також дитячі вистави. Декламації дітей, співи солові й хорові, танці та ритмічні рухи, гра на сцені — все це було сильне й високомистецьке… Полтавська школа була оздоблена з дивним смаком. В орнаментиці, картинах, у вишивках на рушниках було суворо витримано український національний стиль… Але найбільше вражав в обидвох згаданих школах дух творчості й ентузіазму…” З весни 1919 року радянською владою розпочато курс на створення єдиної трудової школи з семи-та дев’ятирічним терміном навчання. 28 квітня — 5 травня в Полтаві проходив Перший губернський з’їзд представників народної освіти, який проголосив: “Стара школа мусить бути знищена дощенту. На її руїнах буде утворено нову єдину трудову світську школу!”. У серпні 1920 року було ухвалено постанову уряду “Про запровадження у життя єдиної трудової школи”, згідно якої усі початкові, середні загальноосвітні школи (гімназії, ліцеї, земські, приватні) підпорядковувалися державі. По суті, було скасовано середню школу, що вплинуло на загальноосвітню підготовку молоді, бо 7-річня освіта давала лише мінімальні знання. По закінченню школи молодь продовжувала навчання в різних училищах, технікумах. робфаках при вузах, а потім уже поступала в інститут. 9 листопада 1920 року була розпущена Учительська Спілка. Згодом в Полтаві було утворено 16 трудових шкіл. Гімназію імені І. Стешенка було реорганізовано в 6-ту трудову школу. Про методику навчання в трудових школах згадував у своїх творах відомий педагог і державник С. Сірополко. Характеризуючи найбільш поширений бригадно-лабораторний метод в шкільній програмі, він писав: “При запровадженні лабораторно-бригадної методи зовсім Відразу після повалення самодержавства в Україні почався стихійний процес українізації школи, насамперед початкової, де навчалися переважно діти селян і робітників, а вчителями були такі ж вихідці з народу, як і учні. Необхідність українізації шкільної освіти полягало в тому, що стара школа була засобом русифікації українського народу, а питома вага в ній українців не відповідала національному складу населення. Отримавши за часів Центральної Ради можливість вільного державного розвитку, українська національна еліта з натхненною рішучістю розбудовувала нову українську демократичну школу.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин