“Усміхнеться заплакана мати у Господній освячений день”. · 9 З роси й води! · с. 9сторінка оригіналу ↗
Адлер КОРОЛІВ Адлер КОРОЛІВ Відлуння тривоги
Слово Просвіти, №35 за 2017 рік
Матерям Росії Я питаю з болем вас про те, чи спокійно ви вночі спите і в цей час вам не тривожать сни ваші вбиті дочки і сини?
Бо ж не вірю — стукають у сни й по ночах з’являються вони, всі іще живі, ще не убиті, що не нажилися в цьому світі.
І у снах запитують вони: чи родили нас ви для війни? Й чи не за кривавим повелінням злобного лихого сатани згинули ми в полум’ї війни?..
“Братня любов” Невтішно на душі, коли згадаєш: ти в світі не один, ти брата маєш. Так любить він “по-братньому” ще зранку до тебе в гості їздити… на танку.
Крім того, для обіду та вечері ще вперто приїздить на БТРі і всіх лякає вовчим апетитом: жере, хапає, рве — і все не ситий…
Відлуння тривоги Знов і знов — біль та кров та відлуння тривоги над краєм, де палає війна і навіки вона наших кращих синів забирає.
Ця пекельна війна — лицемірна, хмурна, нам вона уже поперек горла. Вже не дні, а роки. Й найсвітліші думки після неї — у попелі чорнім.
Та в годину не сліз, а пісень, коли стихнуть всі “гради” й гармати й будуть діти для миру зростати — усміхнеться заплакана мати у Господній освячений день.
Старі верби Немов старе знайоме полотно, ледь полиняле, пожовтіле з часом, — вони стоять отут і так давно, ще, може, від часів Тараса.
Недолею їх доля відгула. Ввижається, що то не верби — вдови зійшлись собі отут, в кінці села для тихої сердечної розмови.
Та одна в одної усе питають: а що то там над путівцем курним? Поглянь, чи наші хлопці не вертають із цеї ненаситної війни?
Північні хмари Країв студених приблудні діти. Їх образ — хмурість та холоди. Їх мати — північ, їх батько — вітер, їх сестри — хуги, сніги — брати.
Настирно сунуть — чужі, далекі, нерідний обшир для них, мов кін, пливуть, немовби “з варяг у греки”, понад міжгір’їв, ясних долин.
Лишає присмерк і недовіру їх нескінченний студений путь. Грузькі, холодні — вони без міри у наше небо повзуть… Повзуть.
У дні народної жалоби Звільняється душа від тіней страху, вінки на камені, немов сама печаль. Замріть поети, погамуйте пафос — наповніть строфи тугою мовчань.
Погляньте: в вишині, де незворотньо нам світить пресвята голубизна, там ангелів-синів небесна сотня. Леліє пам’ять їхні імена.
Вони вернулися… Крім тих, які уже в раю, вони вернулися і думи несхололі нам принесли. …А з ними і свої пекучі болі — незатихаючі. І скільки ще, хтозна, вони болітимуть, проступлять звідкись.
Подумать страх — як довго ця війна за нами слідом буде волочитись?!.
У ночі різдвяні Ревуть очманілі авто, і, вуха заткнувши, столиця вже прагне шампанським залиться. І знати не хоче ніхто, як десь там у ночі різдвяні хлопці, щодень нездоланні, ламаючи хліба шматок, не в моднім нічнім ресторані — в холоднім зимовім тумані не сплять у так званім АТО. 6.01.2016 р.
*** І знову, знов жалобна пісня лине, ніяк не уривається вона. Своїх синів ховає Україна — найкращих одбирає в нас війна.
Ви мовчите, та голос ваш нам чути, не стихнув він і не пішов на дно. Ми не забудем вас — ви наші Крути, серця гарячі — ваше знамено.
…Оплакуєм, ховаємо найкращих, синівської вчимося простоти. Своїх дітей… ховати їх так важко. За це, Великий Боже, нас прости.
Наше слово Чи то втратили десь, чи й не мали ми щастя підкови? І нещастям прийшлося нам коней козацьких кувать. Понад триста років, як до нашого рідного Слова з батогами прийшла знавісніла Петрова печать.
Та воно, ще живе, оминаючи панські палати, оповите журбою, пізнавши знущання і сміх, зігрівалось у стінах простої селянської хати, припадало душею до теплих солом’яних стріх.
Й оживало між них, воскресало згорьоване Слово і над нами зійшло, ніби вранішня світла зоря. Набирається сил — і росте, пломенить веселково на пророчім лиці Кобзаря.
Нема лиш місця для війни Мала дитина на асфальті малює літо, сонце, квіти. Вже ніби все намалювала — і що їй пташка наспівала, й те, що придумала сама. Та ще ось буде квітка щастя, яку леліє світ увесь, — злетить голубкою Пікассо до намальованих небес. І палахтить, і розквітає у спокої голубизни… Є й пісні місце в ріднім краї — нема лиш місця для війни.
Нещодавно студійці літературного об’єднання “Радосинь” вітали з 80-літтям одного з ветеранів свого творчого осередку — поета і художника Адлера Короліва. Він за освітою — художник-графік, тривалий час працював викладачем у дитячій художній школі. Удвох із дружиною-художницею Людмилою Лисенко створили низку чудових гобеленів. Серед них — монументальний триптих “Леся Українка, Тарас Шевченко, Іван Франко”, який нині зберігається у фондах Національного літературного музею України. Адлер Королів — член НСПУ з 1999 року. Автор збірок “Страчені храми”, “Княжі лови”, “Міжсезоння”, “Застуджений вітер”. Його перу належить добре знаний поетичний цикл “Шевченкові автопортрети” — відтворення у слові практично всіх відомих автопортретів Кобзаря. На вірші Короліва камерні й хорові твори писали відомі композитори Юрій Іщенко й Леся Дичко. Кілька пісень народились у радосинському колі.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
