Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
10 “Яка доля чекає на будинок Лонгина Озаркевича в Городку?” Національна еліта · с. 10сторінка оригіналу ↗

Дім над річкою

Слово Просвіти, №35 за 2017 рік

Роман ГОРАК Закінчення. Початок у ч. 32, 33 за 2017 р. Дім у Городку став своєрідним центром для великої родини Озаркевичів та Окуневських, які з’їжджались тут найчастіше на іменини Лесі Бажанської. 1900 року Лонгин Озаркевич взяв у свою адвокатську контору на посаду конципіїста, знайомого Лесі Бажанської по Львову, в обов’язки якого входило готувати документи до судового розгляду, Леся Мартовича. Тут Лесь Мартович прожив до початку 1903 року, і саме тоді вийшла його перша збірка оповідань “Не-читальник” (1900), в антології “Вік” у 1902 р. з ініціативи М. Коцюбинського надруковано найбільш відоме оповідання Леся Мартовича “Мужицька смерть”. Тут йшло формування другої збірки “Хитрий Панько і інші оповідання”, яка вийшла 1903 року. Тут, завдяки Лесю Мартовичу, народилось відоме слово про галицьких перекинчиків “хрунь” та відомий нарис “Іван Рило” про чоловіка, який перший там, де дають, і зникає, коли треба дати. У 1900—1902 роках Леся Мартовича навідував Василь Стефаник і по декілька тижнів затримувався біля нього. На адресу Озаркевичів йшли листи з усієї України. 1902 року з далеких морських мандрів повернувся Ярослав Окуневський. Якраз тоді вийшла друга книга його “Листів з чужини”. Він обіцяв приїхати в Городок, і з тієї нагоди сюди з’їхалось дуже багато інтелігенції зі Львова та з інших місць. Прибув й Іван Франко, якого до себе в село Вовчухи запросив його товариш і письменник Василь Загаєвич. Це було на Зелені Свята, Іван Франко в тамтешній церкві та в церкві сусіднього села Долиняни через хворобу дяка, читав “Апостола”, про що сьогодні нагадують меморіальні дошки у цих селах. Вже 1900 року Леся Бажанська припинила концертні виступи. Вона серйозно захворіла. Туберкульоз на той час був невиліковною хворобою. Не допомагало лікування. 15 липня 1906 року Олеся Бажанська померла на гірському курорті Закопане. Вона була похована на 59-му полі Личаківського цвинтаря в могилу матері. 1920 року тут був похований і Порфирій Бажанський. 1921 року Лонгин Озаркевич збудував надгробний пам’ятник родині, який у сплюндрованому вигляді дійшов до нас. 1959 року в цю могилу буде поховано й дочку Олесі Бажанської Оксану (в заміжжі Бірецьку). Лонгину Озаркевичу так і не вдалось лягти поруч з коханою дружиною. Всю свою любов і сили звернув на дітей Оксану та Івана. Оксана стала відомою піаністкою. Навчалась у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка, вийшла заміж за адвоката Костянтина Бірецького, який працював в адвокатській конторі її батька. Займалась великою концертною діяльністю. У 1912—1914 рр. брала активну участь в Шевченківських концертах і з самостійним виконанням творів, і як акомпаніатор львівського “Бояна” та “Бандуриста”. Перед відомим Брусиловським проривом і захопленням Галичини російськими військами 1914 року, разом з чоловіком та батьком виїхала у Відень, а 1918 року переїхала у Городок до рідної хати. Мусила заопікуватись хворим батьком і дідусем Порфирієм Бажанським. 1934 року відкрила у своєму домі музичну школу, яку провадила до подій вересня 1939 року. Контроль над школою вів професор Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові Станіслав Людкевич. З приходом радянської влади почались її справжні моральні митарства. П’яна офіцерня вимагала грати їм на фортепіано при їхніх оргіях. 13 квітня 1940 року була заарештована разом з батьком і відправлена в с. Вєденка Кустанайської області, де 12 грудня 1940 року помер батько і був там похованим… 1947 року повернулась після виправних робіт додому. Будинок у Городку був націоналізований, а до того повністю розграбований та сплюндрований. Лише деякі з експонатів потрапили у Національний музей у Львові. Книжки з бібліотеки були викинуті на подвір’я і спалені. Серед них були видання з дарчими підписами багатьох українських письменників. Така ж доля чекала і весь архів родини Озаркевичів. Загинули у вогні листи Івана Франка, Леся, Мартовича, Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського та багатьох інших відомих діячів української культури, які листувалися з родиною Озаркевичів. Чоловіку Оксани Бірецької вдалось виїхати за кордон перед приходом радянської влади. Він повернувся у війну і намагався поправити справи сімейного архіву. Був одним з тих, хто формував добровольців в український батальйон “Галичина”. Виїхав з Городка перед повторним приходом радянських військ. Сподівання на повернення будинку Оксані Бірецькій були даремними. Якою ганьбою до сьогоднішнього дня пече той факт, що після повернення вона прийшла до батьківського дому, зірвала галузку бузку — і тут же ж була схоплена городоцькою міліцією і посаджена в тюрму за “посяганіє” на “государственную собственность”. Потрібно було втручання Станіслава Людкевича, щоб після тижневого арешту її відпустили і заборонили показуватись в Городку.… Після довгих митарств, дя- Церква Благовіщення в Городку куючи Василю Барвінському, їй вдалось знайти роботу у Львові. Померла 1959 року, її поховано в могилу до дідуся та матері… Не менш трагічна доля випала й брату Оксани Бажанської- Бірецької Івану. В молоді роки став активним діячем молодого тоді українського спорту, а також був одним із організаторів “Пласту” та одним із організаторів Січового з’їзду у Львові 1912 року. Одним з перших зголосився до так званого легіону Українських січових стрільців і пройшов з ним важкий шлях до самого кінця. Брав участь в боях на легендарній Маківці, за що дістав ступінь хорунжого. Був делегований Січовим стрілецтвом на організацію “Захисту Українських січових стрільців”, де лікувались поранені бійці цього уславленого військвого формування. Став також фотохронікером Січового стрілецтва. Мав фотоапарат і на фотоплівку фіксував весь шлях стрільців. Цю ж роботу продовжив і в “Захисті”, виконуючи при цьому свої основні функції із забезпечення діяльності закладу. На той час у тому захисті був Іван Франко — Іванові Озаркевичу судилось зробити його останні фотографії. Під час листопадового зриву здобував Львів. Був активним помічником Дмитра Вітовського при створенні Української галицької армії. Бився з бійцями армії Й. Галлера. З армією пішов на Велику Україну після здачі Львова полякам. Брав участь у встановленні української державності у Києві. По- Францисканський монастир у Городку трапив у відомий чотирикутник смерті, з якого вибрався живим і добрався додому. Мусив бути на нелегальному становищі аж до оголошення амністії колишнім воїнам УГА. Переховувався в Бориславі, де працював робітником на озокеритних шахтах. Не маючи можливості навчатись у вищих навчальних закладах в окупованій поляками Галичині, виїхав у Подєбради, де вступив у Гірничу академію і з дипломом інженера гірництва та високопрофесійного спеціаліста у нафтовій справі повернувся в 1932 року в Галицьку Каліфорнію та працював там за фахом аж до 1939 року, а перед приходом радянської армії разом з дружиною Марією Терлецькою (з відомого роду бориславських Терлецьких) виїхав у Відень, де перебув аж до відступу радянських військ в глибину Росії. Повернувся в Бориславі працював начальником гірничого відділу. 1944 року знову емігрував у Відень, а перед зайняттям його радянськими військами виїхав в Торонто. Мусив працювати на різних роботах різноробочим, часто на нічних змінах, що суттєво підірвало його здоров’я. Маючи в собі гостре відчуття національного обов’язку, навіть у ці дуже скрутні для нього хвилини Іван Озаркевич не переставав працювати на українську справу. Став активним членом Братства Українського січового стрілецтва та активним членом Наукового Товариства ім. Т. Шевченка. Останньому віддавав всі зароблені гроші на видання Енциклопедії Українознавства, видання якої було розпочато в Сарселі у Франції. Для цієї енциклопедії збирав матеріали, писав статті, робив світлини. Плідною була його праця з часописом “Вільне слово”, поміщуючи там свої статті та спогади. 25 квітня 1959 року його не стало. З батьківського дому майже нічого не залишилось. Будинок Озаркевичів з приходом радянської влади був націоналізований, його господарів було вивезено першими ешелонами в Казахстан, а сам він був пограбований. Розкрадали все, що можна було розкрадати. Ікони просто спалювали, як “опіум для народу”. Після війни в цьому домі було організовано дитячі ясла для

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин