Національна еліта “Спогади — особлива форма, що просвічує людину до дна”. 11 · с. 11сторінка оригіналу ↗
«Бунт душі проти фальшивого розуму» Іван Чендей у колі сучасників. До 95-річчя від дня народження письменника. — Ужгород, 2017
Слово Просвіти, №35 за 2017 рік
Сумно споглядає з меморіальної дошки Лесь Мартович. Ні Озаркевичам, ні Іванові Франку та Василю Стефанику меморіальні дошки ще не встановлено. У ставі в Городку, де ловив рибу Іван Франко, її вже ловити не можна…Та й ставу, який був тоді, вже нема. Сплюндрований… З приходом радянської влади настали сумні часи і для костьолу, який стоїть поруч з будинком Лонгина Озаркевича. Його закрили і віддали під різні склади на свідоме руйнування. З приходом української державності за активного сприяння міської влади та Польщі він був відновлений і виявилось, що в Городку є чимало римо-католиків, яких досі майже не було. Тепер на службах Божих у костьолі повно людей. Звідки? Невже знову черговий прояв нашої меншовартості? І на костьол любо глянути. І чуються його священослужителі в місті цілком комфортно. Правда, можуть нарікати, що їм громадськість не дозволила встановити пам’ятного знака біля Францисканського костьолу королю Ягайлу, який поклав початок колонізації краю та планомірної денаціоналізації українців, у вигляді великого знака і з написом польською, українською та литовськими мовами. Зате це велике серце встановили на території костьолу. В самому центрі. Але ніхто не збирався відновлювати знищений будинок Лонгина Озаркевича, який білили ще у війну. Без цього дому уявити собі центральну площу Городка просто неможливо. Правда, стоїть він дещо збоку неї, навпроти парадного входу в колишню Городоцьку середню школу № 2, а тепер Городоцьку гімназію, учні якої мають можливість порівнювати, як ставиться міська влада до своєї історії і культури, і як ставиться Польща, де знищено і нищаться наші пам’ятки, до залишків своєї колоніальної культури на наших землях. Зрештою, мають можливість порівнювати не тільки учні цієї гімназії. Перед костьолом часто зупиняються туристи з Польщі, які мандрують у “наш Львув”. Вони мають можливість порівнювати також. І мають можливість посміятись з нас у кулак. Так і стоїть будинок Озаркевича з обдертими стінами, поламаними ринвами, зруйнованою покрівлею, від якої замокають стіни і валяться на землю. Колишня розкішна металічна огорожа щезла, щезли і стовпці, до яких кріпилась. Всюди спустошення, запустіння і неувага до того, чим насамперед мав би гордитись Городок… Кожен претендент на посаду голови міста у своїх передвиборних програмах клянеться привести цей дім до належного стану, розмістити тут краєзнавчий музей, в якому буде й історія Озаркевичів, і їхні ролі в історії міста. Тепер такий краєзнавчий музей тулиться в двох малесеньких кімнатах міської ратуші, в яких і розвернутись немає де і з яких його постійно намагаються виселити, бо ніде помістити потрібних для влади чиновників. Та й нема чим гордитись Городку з такою історією таким музеєм… І стоїть ганьбою дім Лонгина Озаркевича над річкою, яка колись звалась Верешицею з наголосом на другому складі, а тепер Верещицею з наголосом на третьому складі, і вчаться на ставленні до нього, а заразом й до нашої культури та історії, учні гімназії, що навпроти…
Петро СОРОКА
Іван Чендей був не просто професійним письменником, добротним майстром, йому судилося стати знаковою фігурою доби з Божим познаком на чолі. Ми іноді зловживаємо отим означенням “знаковий”, воно знівельоване і спрофановане у наш час, але замінник підшукати йому важко. І. Чендей великий не тільки стилем письма, ай стилем життя. До характеристики “майстер пера” тулиться високе слово “господар”. Про будинок, який він звів власноруч, ходять легенди, як і про його книжки. “Орлиним гніздом” назвав його П. Перебийніс, наголосивши: “Цей дім не можна змалювати. Бо цей дім — картина. І найкраще відтворення буде тільки репродукцією. А спільний твір Марії та Івана Чендеїв так і зостанеться у світі унікальним… Якщо справді є на світі рай земний — то він отут, на цій Горі, на вулиці Високій!”. Колись я виношував ідею написати книжку (та й досі не полишаю її) “Письменник і його дім”. Збудувати гарне житло, обжити і перетворити на своєрідний творчий храм — це таке ж велике мистецтво, як написати безсмертну книгу. Поет-безхатько став ніби позитивним символом за роки радянського режиму. Це якщо не заохочувалося, то особливо не осуджувалося. Вважалося ледь не нормою і неминучістю. Поет мав бути не від світу цього в усьому, перекотиполем і кураєм. Чимало до цього спричинявся й КДБ, який не випускав зі свого вовчого зору жодного талановитого митця. Один чудовий поет зізнавався мені: “Я запиваю, щоб мене не чіпали. Це у нас ніби своєрідна домовленість: доки питиму, доти не тероризуватимуть. А візьмуся до праці, творчості — задушать!”. Ось такою була добре продумана єзуїтська тактика! А мені звучать у пам’яті слова великого Вольтера: “Я бачив надто багато убогих письменників, щоб примножувати їхнє число”. Якби українські поети (а між ними є чимало з геніальним надихом) не культивували босяцтво і пияцтво, а суспільство їх до цього не підштовхувало, ми давно б уже вийшли на європейські і світові обшири, мали б нобелівських лауреатів. Будинок І. Чендея оповито хвилюючими міфами, як будинки Горація, Лопе де Вега, Хемінгуея, Гюго, Гете, Гессе, Джека Лондона, Шолохова… “Гості моєї хати” — так назвав свої мемуари
Ольга ОСИПЕНКО, провідний науковий співробітник музею С. С. Гулака-Артемовського, м. Городище Черкаської обл.
День Незалежності, Національний прапор, Гімн, Герб — державні символи України. У зв’язку з цим цікавим є факт, що 1991 року, на зорі проголошення Незалежності нашої держави, арія Андрія у фінальній частині безсмертної опери “Запорожець за Дунаєм” Семена Гулака-Артемовського розглядалася як один із варіантів майбутнього гімну України. Принаймні на це вказують деякі дослідники. Так, саме піднесені слова: Блаженний день, блаженний час, Є знов нам вольна воля,
В очах великої людини кожен бачить себе, яку дзеркалі. Така таїна Господнього таланту. Тому нас так вабить, магнетично притягує обдарована людина. Оцінити талант іншого — це також означає визнати його близькість до Бога.
чудовий український драматург і прозаїк Василь Минко. Усі, хто написав спогади про Івана Чендея — це гості його дивовижної оселі. Серед них Юрій Бача і Василь Габорець, Микола Жулинський і Дмитро Кишеля, Дмитро Кремінь і Василь Марко, Іван Мешко і Петро Мідянка, Микола Мушинка і Дмитро Павличко, Іван Ребрик і Петро Скунць, Михайло Стрельбицький і Дмитро Федака… Назагал ця книга винятково цільна, містка і вагома. Вона не тільки дозволяє зазирнути в душу великого майстра, тут є що зачерпнути допитливому розумові, є чого навчитися, особливо молодим літераторам, бо найважливіше, як на мене, це уроки, які дає закарпатський любомудр, які він залишив нам як великий і мудрий стиліст-новатор. Вважаю, що в цій книзі кожен відкриє щось своє, адже І. Чендей невичерпний. І кожен відчує живу присутність письменника-горянина. Книга складається з двох частин: “Іван Чендей про сучасників” і “Сучасники про Івана Чендея”. У першій частині вміщені есеї, статті та етюди про тих, чию творчість високо шанував автор “Івана”. Тут прозаіки і поети, художники і вчені. В іменах це відбито так: М. Кречко, П. Тичина, Й. Бокшай, П. Лінтура, Ф. Манайло, Р. Делі, М. Томчаній, Ю. Шкробинець, О. Маркуш, В. Микита, П. Чучка та інші. Читаються ці відгуки з особливою цікавістю, бо в них відчувається любов, захоплення, а також глибина і світло небуденних душ, що так щасливо перетнулися у творчості. А ще Чендей — чудовий стиліст, у нього добірна мова. “Головне — мова! — як наголошує М. Жулинський. — Кожен справжній твір має відповідний настрій, температуру, колір і пульс. Це живий організм. І вічний”. Це сказано про художні твори письменника, але їх можна сміливо спроектувати і на його публіцистику. Публіцистичний талант — велика рідкість. Найчастіше він іде в парі з обдарованням художнім. І справді великі письменники часто були добрими публіцистами, запальними трибунами. І радісно відчувати, що І. Чендей залишив тут теж непроминальний слід, умів сказати добре слово про своїх колег і однодумців. У літературі, де так багато протистояння, недоброзичливості й заздрості, це неабияка рідкість. На думку спадають тільки Ю. Мушкетик і Л. Різник. На першому місці в І. Чендея завжди думка, її пригода і, як уже мовилося, мова. Він ніколи не забував про її невичерпність і завжди намагався вжити таке рідкісне слово, щоб читач не тільки зачепився за нього, подивований, а зупинився, перечитав, захотів запам’ятати і ввести у свій лексичний обіг. Багато роздумує письменник про роль слова, працю митця, відповідальність перед читачем і суспільством. Хоча писалося це упереваж за тоталітарного режиму, тут усе дихає Україною, любов’ю до її мови. Читати І. Чендея — неабияка втіха для серця і користь для розуму. Це так, як поговорити з живим письменником віч-на-віч. На високій полонині при палаючій ватрі… Це відчуття підсилюють також спогади про письменника. На жаль, жанр спогадів у нас дещо спрофанований і знівельований, часто перетворений на якусь панегіричну марницю. Сумне безчасся відбилося у всьому. Але книга “Іван Чендей у колі сучасників” — щасливий виняток. Вона асоціюється у мене з такими видатними спогадами як “Маршал Вінграновський”,
“Наш Дімаров” і “Вертепи долі” (про Р. Гром’яка). Зі сторінок цього видання Іван Чендей постає величною, світлою, винятково чистою особистістю. Книга має світлу і чисту ауру, читати її легко і вона не відпускає зі свого силового поля, доки не перегорнеш останню сторінку. Принаймні так було зі мною. Читаючи спогади письменників і науковців, легко помітити, що вони, як це найчастіше буває, діляться на кілька категорій: перші написані за покликом серця, часто крізь призму сльози і непроминальної любові (Марія Чендей-Трещак, Ольга Данко, М. Мушинка, Д. Кремінь, М. Стрельбицький), другі — те, що називається “на рівні” (П. Перебийніс, В. Фединишинець, Д. Кишеля, М. Носа), треті — професійні, з академічними акцентами (М. Бабидорич, В. Габорець, М. Жулинський). Є тут також бесіди з Марією Чендей, дружиною і добрим янголом-охоронцем письменника, Олександра Гавроша з І. Чендеєм і ґрунтовна, академічна стаття Сидора Кіраля “Ніс у своїй душі сонце любові до людей та України: штрихи до епістолярного портрета Івана Чендея”. Особливого настрою і, сказати б, тональності надають книзі вірші Д. Павличка. Спогади — особлива форма, що просвічує людину до дна. Стоять вони поряд із такими сповідальними жанрами як щоденники та епістолярій. Тут одразу видно, що за словом і за душею: бажання висвітлити незникомий силует дорогої людини, чи показати себе, повправлятися у стилістиці. Зі сторінок цієї книги постає дуже цільний, яскравий образ великого майстра слова, громадсько-політичного діяча, відкритого до людей і світу, образ, що западає в душу і залишає в ній тривкий, глибокий і неперебутній слід. Закінчити цей невеликий відгук хотілося б такими словами поета Петра Скунця, адресованими І. Чендею: “Вся його творчість — це бунт душі проти фальшивого розуму. Вся його творчість — проти перетворення карпатського селянина на люмпен-пролетаріат. Вся його творчість — небесні світила замість свічок, які ставлять Україні її чи не її олігархи”.
Петриківський Ліс
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
