Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Українська школа майбутнього твориться уже сьогодні: виклики й загрози реформування

Слово Просвіти, №35 за 2017 рік

Говорячи про важливість змін у середній освіті, потрібно розуміти, що одне із завдань школи — допомогти дитині підготуватися до сучасного життя. А що може забезпечити реалізацію принципу “життя — як навчання упродовж життя”? Мені здається, що передусім потреба у читанні, здатність захоплюватися текстами, мати літературний смак, виявляти свою аргументовану критичну думку з приводу літератури. Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАНУ Із червня 2016 року розпочався процес розробки і створення нового Стандарту загальної середньої освіти. У версії проекту, що одержав назву “Нова українська школа: основи Стандарту освіти”, група експертів, що працювала над розробкою документа, виокремила такі основні вектори розвитку “Нової української школи” (далі — НУШ): інтегрованість змісту освіти на основі ключових компетентностей, потрібних для успішної самореалізації в суспільстві; упровадження інноваційних методик навчання; вмотивований учитель, який має свободу творчості й розвивається професійно; педагогіка партнерства учня і вчителя; наскрізний процес виховання, який формує цінності; децентралізація як ефективне управління, що надасть школі реальну автономію; сучасне освітнє середовище, що базується на ІКТ. В основі Концепції НУШ — перехід від школи знань до школи компетентностей. Мовно-літературну освітню галузь формує перелік дисциплін, до яких входять українська мова, українська й зарубіжна літератури. Весь минулий рік в Україні у професійних, наукових і громадських колах точилися дискусії стосовно злиття або не злиття в один предмет української та зарубіжної літератур. У червні 2017 р. Міністр Л. Гриневич з огляду на гостроту цього питання доручила департаменту загальної середньої освіти зупинити ідеї, пов’язані з можливою інтеграцією. У концепції НУШ прописано, що результати навчання мовно-літературної освітньої галузі передбачають формування таких умінь і навичок “в учня/учениці, завдяки яким він/вона • використовує українську мову як державну для духовного, культурного й національного самовияву; • обирає й застосовує доцільні комунікативні стратегії для досягнення життєвих цілей; • сприймає, розуміє, систематизує, перетворює та використовує інформацію з різних джерел; • висловлює думки, почуття та погляди в різних комунікативних ситуаціях, дотримуючись норм української мови; • аналізує, інтерпретує, критично оцінює тексти різних видів, генерує і впорядковує інформацію для створення текстів різного призначення; • сприймає літературний твір як засіб збагачення особистого емоційночуттєвого досвіду, як вияв національної ідентичності та міжкультурної комунікації, отримує задоволення від процесу читання; • застосовує різні стратегії для вдосконалення майстерності щодо володіння державною і рідною мовами” [1, 25]. Отже, першою з компетентностей, якими учень має оволодіти впродовж життя, є спілкування державною мовою. У результаті опанування цією компетентністю формується таке ставлення (під поняттям “ставлення” розуміємо певний світоглядний імператив, переконання дитини): “поцінування української мови як державної — чинника національної ідентичності. Готовність активно послуговуватися українською мовою в усіх царинах життя” [1, 25]. Зауважу, що, на мою думку, сьогодні школа переживає кризу читання. Читання, передусім, як важливої соціокультурної практики. Чимало експертів і в нашій країні, і за кордоном наголошують на тому, що сьогодні завдання школи № 1 — навчити дітей читати. Довгий час у школі домінувала “текстоцентрична парадигма” викладання літератури. А в чому ж полягає відмінність між текстоцентричною і читацькоцентричною школою? Текстоцентрична парадигма важлива тоді, коли ми ставимо перед собою завдання сформувати учня/ученицю, які в майбутньому прагнуть обрати філологічний фах. Увага до текстів, ретельне вивчення джерельної бази — важливий компонент дослідницького мислення. Мушу сказати, що за час моєї роботи в Інституті літератури ім. Т. Шевченка Національної академії наук України на вчених радах не раз було порушено питання про занепад джерелознавства в Україні. Сучасні молоді дослідники не часто обирають для себе фах текстолога. Зрештою, в основі літературознавства — робота з текстами. Проте чи аж так усі наші учні й учениці оберуть для себе фах літературознавців? Напевно, ні. І це природно. Для чого ж тоді потрібні уроки літератури? Що дають тим, хто хоче надалі бути програмістами, правниками, лікарями тощо? Для чого дітям потрібне занурення у текст і поради учителя, як мандрувати світом книжки? Закінчення на стор. 4 МАГІЧНЕ ДЗЕРКАЛО СЛОВА НАЦІОНАЛЬНА ЕЛІТА 10-11 АБЕТКА ВІДОМИХ ІМЕН 14-15

с. 4 · сторінка оригіналу ↗

Закінчення. Початок на стор. 1 Урок літератури — це урокмандрівка, урок пізнання іншого досвіду, розуміння іншої соціокультурної реальності, поведінки однолітків і не-однолітків... Одне слово, на уроці літератури важливо допомогти дитині мандрувати текстом, аби узяти в ньому щось для себе, а також виявити своє ставлення з приводу певних моральних колізій, світогляду, позицій героїв. Важливо, щоб учні мали можливість візуалізувати для себе той художній світ, у якому перебувають, сторінка за сторінкою, позаяк лише так можливе “глибоке занурення” у текст, позаяк лише так сконструйовані художньою свідомістю герої перетворяться на реальних, із плоті і крові, які зможуть бути порадниками або подразниками для дитячого сприйняття. У сучасному інформаційному світі є таке поняття, як браузер для “глибокого занурення”, наприклад, Tor. Ми звикли до Google Chrome, Mozilla, Opera, Explorer.., але є й інші браузери, які допомагають фаховому пошукачеві знайти в мережі те, що розташоване геть не на поверхні. Для цього користувач має володіти певною сукупністю умінь, аби скористатися перевагами “глибокого браузера”, а не сказати, що там усе незрозуміло, заскладно й він чи вона надалі користуватиметься звичним браузером. Мені здається, щось подібне відбувається і з текстом, який ми можемо відкрити для себе за допомогою Op- era, а можемо за допомогою чогось “глибшого”. Урок літератури, який “занурює” дитину до читацькоцентричної парадигми, передбачає те, що діти розуміють літературний твір як психологічно живий об’єкт, як те, що містить певний потенціал для їхнього подальшого розуміння життя. Читання “Ромео і Джульєтти”, “Гамлета”, “Божественної комедії”, “Фауста” тощо — це пропрацювання певних сюжетів, які визначають притаманні більшості моделі поведінки. У такому разі перше правило (або ж стратегія) “читацькоцентричного уроку”: світ літератури живий. Дітям часом здається, що, читаючи, вони, можливо, витрачають час. Замість цього вони могли б пограти у футбол або комп’ютерні ігри. Проте насправді література готує їх до можливих непростих ситуацій у майбутньому житті, яке аж ніяк не досконале. У житті є поразки, непорозуміння, конфлікти, образи, злочини... І досвід літератури дає можливість зараз, на уроці, поміркувати з приводу таких серйозних проблем, як зрада, відчуження, убивство, самогубство тощо. Щоб знати, що у дроті струм, не обов’язково доторкатися до нього. Так само і з літературою: вона дає можливість збагатити царину пізнавальних можливостей молодої людини, пропрацьовуючи імаґінативно певні життєві колізії або ж розвиваючи уяву, важливий чинник нестандартного розв’язання життєвих проблем. Сьогодні у кількох країнах на нашій планеті вже друкують людські органи на 3D принтерах. Ми ж часом і не здогадуємося, що відбувається в зовнішньому світі. Читацькоцентрична парадигма має ще одну важливу перевагу: вона розширяє наші межі бачення світу, закладає принцип відкритості до “Іншого”, а отже, готує до зустрічі з дивом, висловлюючись метафорично. Щоби зустрітися з дивом, потрібно бути готовим до цього. Ця антична мудрість важлива й сьогодні. В аспекті ідей “Нової української школи” одним із ключових понять постає “дитиноцентризм”. І хоча цей термін не новий для вітчизняної педагогіки, зауважу, що розробники НУШ, до яких належить і автор цих рядків, зокрема, програм із літератури, прагнули, аби у школі змінилося ставлення до учнів, які мають сприйматися як суб’єкти навчально-освітньої діяльності, а не об’єкти. І хоча де-юре ніби такі було, проте насправді й досі у школах маємо доволі неадекватне ставлення до учнів, які часто мають лише обов’язки, але геть не мають прав. Подібних сумних традицій потрібно позбуватися. І читацькоцентрична парадигма спрямована на те, аби кожна інтерпретація учнів, кожна несподівана думка була сприйнята як така, що має право на існування. Зрештою, такий підхід аж ніяк не суперечить сучасним підходам літературознавства, зокрема, у цьому аспекті дозволю згадати праці канадського теоретика Дж. Каллера, який вивчав принципи рецептивної естетики. Текст може генерувати безконечно можливу кількість прочитань. Пригадаймо, яких несподіваних трансформацій здобувають добре відомі тексти про “Анну Кареніну” чи “Шерлока” сьогодні. З точки зору “текстоцентризму” кіноінтерпретація Бі-Бі-Сі — це знущання над конандойлівськими творами, “поразка режисерів”... Але ж скількох людей на планеті цей фільм привабив саме поєднанням оригінальних особливостей героїв і сюжетів, які належать до ТСО (традиційні сюжети та образи), із новітніми ґаджетами, які допомагають неординарному розумові розплутувати найзагадковіші таємниці. Сучасний образ Шерлока — це результат домінування читацькоцентричної настанови, у якій важить здатність людини адаптувати класичні (традиційні) сюжети й ситуації до сьогодення. Мені доводилося бачити чимало театральних трансформацій шекспірівського тексту (скажімо, у Польщі кілька років тому бачив трансформацію “Тіта Андроніка”, який був метафорично перетворений на історію про взаємини людини й ідеології, людини і нацизму, конфліктів усередині Польщі та Німеччини в 1938—39 рр.) Подібні культурні адаптації не були б можливі, якби не читацькоцентричний підхід. Зрештою, прагнення “переписати” текст певної культурно-історичної епохи відповідно до чуттєвості й світогляду сьогодення — цілком природне устремління людини, яка живе культурою, словом... Шекспіра трансформували і в період романтизму у Німеччині, мовляв, занадто вже багато смертей у його трагедіях. Людина втілює специфіку мислення певної епохи — і це цілком природно. Будь-яка вказівка сприймати текст так, а не інакше свідчить про “диктат”, який педагог чинить над текстом. Пояснивши герменевтику твору, тобто окресливши культурно-історичний контекст, певні смисли, важливі для автора чи авторки, у жодному разі не можна заперечувати самобутніх читацьких інтерпретацій дитини. Зрештою, мені здається, що читацькоцентрична парадигма на уроках літератури дає можливість якнайкраще візуалізувати ті світоглядно-філософські матриці метамодернізму, який прийшов на зміну постмодернізму і який показує, що світ не обов’язково має бути поділений за чорно-білим принципом. Сприятливим матеріалом для формування компетентності спілкування рідною державною мовою є комплекс поезій, які вивчають, починаючи з 5 класу і які репрезентують тему культивування поваги до рідної мови (Д. Павличко “Ти зрікся мови рідної”, “О рідна мово, хто без тебе я”, “Якби я втратив очі”; Олександр Олесь “О слово рідне! Орле скутий!”, В. Голобородько “Наша мова”; І. Малкович “Свічечка букви ї” тощо). Формуванню компетентності спілкування рідною державною мовою сприятимуть також текстоцентричні дослідницькі учнівські проекти, що передбачають через художні тексти дослідження школярами різних шарів лексики української мови. Компетентність спілкування іно земними мовами потребує від учнів розуміння потреби популяризувати Україну в світі засобами іноземних мов; усвідомлення того, що, вивчаючи іноземну мову, ми збагачуємо рідну, готовність до міжкультурного діалогу, відкритість до пізнання різних культур. Максимально сприятливою для формування цієї компетентності є творчість поетів-неокласиків. Ефективним матеріалом для формування компетентності спілкування іноземними мовами, за умови знання учнями відповідних іноземних мов у профільних класах, є такі тексти: М. Рильський — переклади польської — “Пан Тадеуш” (А. Міцкевич), Борис Тен — “Іліада”, “Одіссея” (Гомер), Ю. Андрухович — “Ромео і Джульєтта”, “Гамлет”, сонети (В. Шекспір) тощо. Восени у Верховній Раді відбудеться голосування за законопроект “Про освіту”. Закон має важливе значення для змін нашої соціальної дійсності, для формування нової траєкторії навчання у школі, для утвердження в нашій практиці формальної, неформальної та інформальної освіти. Представлений законопроект “Про освіту” пропонує системні зміни, явлені не лише у самому тексті закону, а в тому проекті, який може бути реалізований у разі позитивного голосування у Верховній Раді. Маю на увазі “Нову українську школу”, яка є інтелектуальним продуктом, що постав у результаті обговорень багатьох фахівців і в Україні, і за кордоном. Пропонована реформа освітнього простору спрямована на його демократизацію та більшу автономність. Так, скажімо, тепер потрапити на посаду директора можна буде лише через конкурс і працювати на цій посаді не більше двох термінів; у новому законі йдеться про значно більшу, ніж прописано у чинному, академічну свободу, він заохочує педагогічну ініціативу, яка полягає у розробці авторських навчальних програм, проектів, освітніх методик і технологій; у такий спосіб ідеться про те, що за педагогами офіційно буде закріплено право на індивідуальну освітню (наукову, творчу) діяльність за межами їхнього закладу освіти. Розумію, з поняттями “академічної свободи”, “педагогічної ініціативи” можуть бути певні колізії у нашій країні, де упродовж кількох десятиліть керівники освітніх закладів звикли до директивного методу управління. На жаль, наші учителі часто просто не мають сил для написання авторської програми, а користуються уже готовим продуктом. Безперечно, так легше. Але чи відповідає ця “затверджена кимсь нагорі” програма очікуванням того класу, у якому працює учитель? Можливо, з огляду на певні інтереси учнів, їхню успішність та інші чинники варто обрати для вивчення на уроці той, а не інший твір, більше годин приділити вивченню того чи того роману, який має важливе значення для формування тих чи тих компетентностей. У такому разі йдеться про те, що після ухвалення цього Закону у лоні НУШ буде сформовано середовище творчих людей, готових мислити нелінійно, нестандарно, не користуючись готовими кліше. На жаль, сьогодні професія вчителя досить низькооплачувана, учитель “завантажений” різними паперовими формами контролю та звітності, які, звичайно, в умовах невисокої заробітної платні навряд чи сприяють творчій траєкторії й реалізації принципів академічної свободи. Проте уже з січня 2015 року Міністерство під керівництвом Л. Гриневич домоглося в уряду підняття зарплат учителям. І в такому разі знову повернуся до думки, що в майбутньому відбудеться переформатування освітнього середовища, яке має бути середовищем щасливих людей, соціально захищених і вільних, які виконують одну з найважливіших місій україні. Як у США, де посада вчителя є суспільно значущою й економічно привабливою. Крім того, за рік МОН планує провести перепідготовку вчителів початкової школи, які з 1 вересня 2018 року почнуть працювати з “першачками” уже в руслі НУШ. Сертифікація для роботи з новими держстандартами буде добровільною, а ті, хто її пройде, отримають 20 % надбавку до заробітної платні. Закон передбачатиме збільшення в освітній системі педагогівноваторів, які мислять творчо й залучають дітей сприймати світ індивідуально, виховуючи здатність критичного мислення й адекватного реагування на різні феномени сьогодення й минулого; таке “реагування” передбачає ціннісний підхід до явищ. Освітній простір, у якому й досі чинні принципи військової муштри (клас із партами у три ряди...) з часом мають відійти. Окреме дискусійне питання у Законі — 6 стаття, у якій ідеться про мовний бік освіти. На мою думку, у законі могло б бути прописано, що мовою освітнього процесу є державна мова. І тут варто було б поставити крапку, аби не викликати в майбутньому подальших інсинуацій і провокацій. Звичайно, можна іншим окремим реченням прописати права корінних народів на вивчення своєї мови або ж предметів своєю мовою. Розумію біль кримськотатарського народу, який став жертвою кремлівської анексії й, по суті, терору. Був свідком полум’яної промови Р. Чубарова на розширеному засіданні Комітету ВР з питань науки і освіти у червні й поділяю окремі його тези. Проте у рамковому Законі про освіту ми передусім маємо керуватися Конституцією і здоровим глуздом. Ми пересвідчилися, до чого призводить політика “регіоналізації”. Сьогодні, крім війни на сході країни, маємо й інші небезпечні регіони, скажімо, Закарпаття. Важливо вибудувати грамотну мовну політику у цьому регіоні, реалізовану на різних рівнях: від розробки тестів ЗНО, які могли б успішно скласти представники інших національних меншин, до запровадження цілісної мовноосвітньої політики задля утвердження української державної мови як мови порозуміння. Проте у рамковому Законі “Про освіту” не може бути двозначних позицій, які з часом хтось може витлумачити як “шпарину” для утвердження мови країни-агресора, яка шляхом “просування” своєї мови прагне легітимізувати й межі своїх географічних кордонів. Ми розуміємо, що нинішня війна відбувається в тих регіонах, які були доволі слабко на соціокультурному рівні вписані в тіло української держави. Ситуація в Криму стала ще показовішою: протягом значного періоду цей український терен, здається, був відданий на поталу “російському світу”, який, зрештою, і насильницьки проковтнув його, позбавивши кримськотатарський народ права мешкати на своїй землі. Тож питання 6 статті видається й досі до кінця не вирішеним, хоча чудово розумію і знаю, скільки загалом було правок до цієї статті у законопроекті. Можливо, коли ситуація стає занадто складною й конфлікт набуває ескалації, важливо керуватися Конституцією або ж прописати текст статті максимально просто, утверджуючи роль державної мови та мови корінних народів як таких, які забезпечують функціонування освітнього процесу в Україні. Посилання: Нова українська школа: основи стандарту освіти. — Львів, 2016. — 64 с. Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин