“Пісня лікує не тільки душу, вона може лікувати й націю, якщо ця пісня правильна”. · 15 Народний звичай · с. 15сторінка оригіналу ↗
Cвідчення дружби
Слово Просвіти, №35 за 2017 рік
Коли дитина знає пісні свого народу, вона має стрижень — Сфера охоплення суспільства сучасним кобзарством — тобто, фестивалі, кобзарський цех, окремі виступи — вона достатня для того, аби тривала традиція? — Не дивуйтесь, але думаю, що достатня. І ось так, як є, так воно на даному етапі й може бути. От подивімося навколо: затребуваність нашого мистецтва цими людьми, які зараз повз нас проходять, чи вона велика? Ні, вона, на жаль, невелика. Тому, відповідно, кількість кобзарів зараз теж невелика. І хотілося б, щоб одночасно зі зростанням національної свідомості росла й потреба в національній культурі. У наш мутно-мультикультурний час кожен зараз має свободу вибору… Можна, скажімо, одягти брендовий чужинський одяг і як білка в колесі ганятися за модою, гламуром, ілюзією престижу… А можна вдягти рідну вишиванку і відчувати зв’язок із предками, зі Всесвітом, традицією, це оздоровлення організму, це захист. — Пісня так само є в цій системі? — І так само пісня, так само кобзарство: тільки для вишуканих людей, котрі душею і свідомістю до цього доросли. — У Вас є така гарна фраза, що пісня лікує не тільки душу, вона може лікувати й націю, якщо ця пісня правильна. Як це діє? — Пісня лікуватиме душу народу, коли змалечку, зі шкільних років — і вдома, і в школі, діти вивчатимуть і співатимуть пісні свого народу. Починаючи від котика, далі — про любов до батьків, пізніше — до дівчини чи хлопця, до своєї країни. Ну й звісно, патріотичні пісні — про козаків, про січових стрільців, про холодноярських отаманів, про повстанців УПА… І тоді у вихованої на цих піснях дитини з’являється відчуття того, що вона має якийсь стрижень у цьому житті, якийсь магніт, якусь прив’язку. — …вісь, навколо якої можна обертатися? — Так. І триматися, щоб не впасти і не збитися з життєвого шляху. Тоді навіть дитина відчуватиме, що може за допомогою цих пісень нарощувати свою внутрішню силу, внутрішній потенціал, що вона поруч з іншими народами також має цінні надбання. І вона може поруч із ними відчувати себе рівною та самодостатньою. Навіть попри те, що у тих народів є кращі здобутки (ліпші заробітки, комфортніше життя). І разом із тим, юний українець розумітиме, що у них же не тільки рівень життя кращий, одяг та їжа якісніші. Але ж там є повага до предків, до природи, до святих місць, до рідного світогляду та культури… Як для японців вершини Фудзіями — це щось значно більше, ніж просто гори, а для індусів глибоководний Ганг — це щось значно більше ніж просто річка, так і для нас усе те, що ми успадкували від предків, має усвідомлюватися як найбільша святиня, до якої треба завжди прагнути, яку треба берегти, плекати, пізнавати все своє життя, і лише тоді це життя буде максимально повноцінним, змістовним та Божественно-радісним.
Спілкувалася Тетяна КОГУТИЧ, Ужгород
Ольга ОСИПЕНКО, провідний науковий співробітник музею С. С. Гулака-Артемовського, м. Городище, Черкаська обл.
Тарас Шевченко про Семена Гулака-Артемовського Саме записи поета в щоденнику якнайповніше передають його почуття і ставлення до Семена Гулака-Артемовського, свого земляка і великого приятеля ще від 1838 року, людини, яка не відцуралася Тараса і в десятиліття страшної солдатччини (на відміну від багатьох). Адже Семен писав засланцеві теплі листи, надсилав гроші. Тобто підтримував і морально, й матеріально. Шевченко те дуже цінував, адже істинно, що справжній друг пізнається в біді... Тому відповідав тією ж любов’ю, повагою й безмежною вдячністю. Про що й читаємо в щоденнику. Бо, коли Кобзар повернувся у Петербург, то чи не першим, з ким привітався, до кого завітав, був Семен. Отже, хронологія дружби Семена Гулака-Артемовського і Тараса Шевченка за щоденниковими записами нашого геніального поета і художника... 28 березня. О третій годині повернувся я додому й обійняв мого задушевного Семена Артемовського. А через півгодини я був уже в його домі, як у своїй рідній хаті. Багато чого ми згадали й переговорили, а ще більше не встигли ні згадати, ні переговорити. Дві години промайнули швидше однієї хвилини. Я попрощався зі своїм любим Семеном. 31 березня. Вечір провів у Семена. 2 квітня. Увечері в цирку-театрі я слухав “Бронзового коня”. Блискуча постановка і більше нічого. Один старик Петров і Семен зі славою підтримали “Бронзового коня” А решта — казна-що. 4 квітня. О третій годині пообідав з Дзюбіним. Вечір провів у Семена... 7 квітня. Увечері пішли з Михайловим до Семена і не застали його вдома. 10 квітня. Сніг, сльота, мерзотність; не дивлячись на все це, ми відправились, тобто я, Семен і М. Лазаревський, в Академію дивитись виставку. З виставки пішли ми на обід до графині Анастасії Іванівни.
Галина ТВАРДОВСЬКА, науковий співробітник Новоград- Волинського літературно-меморіального музею Лесі Українки
Бути художником він мріяв ще з дитинства. “Скільки себе пам’ятаю, — розповідає В’ячеслав, — захоплююсь малюванням. У шкільні роки брав активну участь у конкурсах із малювання, посідаючи призові місця”. Вищу освіту здобув у Косівському інституті прикладного та декоративного мистецтва Львівської національної академії мистецтв, досконало оволодівши техніками станкового живопису, рисунку, іконопису, стінопису, вітражу, мозаїки, гравірування на камені. 2009 року він розписував капличку св. Володими-
13 квітня. Від М.Д. Старова ми з Семеном поїхали до М.В. Остроградського. Остроградський з сім’єю їде на літо в Малоросію. Запросив би, каже, й Семена, але боїться, що в Полтавській губернії для нього не вистачить сала... Обідав у Семена, вечір провів у графині Анастасії Іванівни. 21 квітня. Увечері пішов до театру. Вистава взагалі була хороша, а увертюра “Вільгельма Телля” блискуча... Семен в ролі батька Лінди де Шумані дуже хороший. 22 квітня. Без усякої мети блукав до обіду, тільки вже не один, а з Семеном. А вечором з Семеном пішли до землячки М. Л. Мокрицької... 23 квітня. Вчора домовилися ми з Семеном, що сьогодні о першій годині поїдемо подивитися дачі. Рівно до дванадцятої була чудова погода, а потім пішов дощ... Ми просиділи цілий день вдома, читали Гумбольта... 25 квітня. Пішов в Академію на виставку. В першій залі зустрівся з Жемчужниковим, а в останній з Семеном. З Академії поїхали з Семеном на Петербурзьку сторону шукати дачу. Дачу знайшли, залишили завдаток і о шостій годині вечора приїхали додому. Увечері з Семеном були в М.І. Петрова, слухали безконечні й безплідні розмови про емансипацію. 30 квітня. Пішли з Семеном в Літній сад з наміром подивитися монумент Крилова. По дорозі зайшли до Казанського собору подивитися картину Брюллова. 2 травня. Були з Семеном в Ермітажі, у відділі давньої і нової скульптури. З Ермітажу пішли на виставку квітів. 6 травня. Поїхали з Семеном до Енгельгардта, не застали вдома. Зайшли до Курочкіна, а потім до землячки М.С. Кржисевич, і вона нас зустріла весела, молода, як і десять років тому. 7 травня. Від десятої до дванадцятої години Семен зі своїм учнем співав різні дуети, а Олекра у військовій частині Львова. В’ячеслав увійшов у п’ятірку кращих студентів для участі у пленері “Малярство. Пейзаж Черкащини — 2012”, присвяченого 105-річчю з дня смерті художника Яна Станіславського. З’явилася низ-
Вітрильник сандра Іванівна їм акомпанувала на фортепіано, а я слухав і часом їм аплодував. 9 травня. Увечері були з Семеном у любої Грінберг. Вона багато й чудово співала. 11 травня. Увечері з Семеном були в графині А.І. Толстої і повернулися о четвертій годині ранку. На велику радість господині останній весінній вечір був пожвавлений, як завжди, і надзвичайно веселий. Семен і мадмуазель Грінберг були душею загальної радості. 20 травня. Увечері був у Семена, і чарівна Олександра Іванівна грала кращі місця з “Трубадура”. Грала блискуче. Як можемо переконатися, після приїзду в столицю Шевченко, вже із Гулаком-Артемовським зустрічаються мало не щодня, фактично були нерозлучні. Особливо у перший місяць. У травні друзі вже бачилися рідше, бо у Великого Кобзаря з’являються нові й нові знайомі та друзі. Адже його поетична слава привертала нових шанувальників. Як писав Тарас у листі до коменданта Новопетровського укріплення (де відбував заслання) Іраклія Ускова, “земляки (у Петербурзі) носять мене на руках”. Проте дружба двох світочів нашої культури ні в чому не потьмяніла. Свідченням того є й відома пісня в обробці С. Гулака- Артемовського “Стоїть явір над водою” (серпень 1858 р.), присвячена його дорогому товаришеві, яку Шевченко дуже любив. Дружба тривала аж до Тарасової смерті, на яку Семен Гулак-Артемовський відгукнувся щирою скорботою і разом з іншими провів свого друга у Вічність. А також організував благодійний концерт, кошти від якого передав родичам Кобзаря. Семенів сум за Тарасом ніколи не минав. Він добре розумів, якого генія, якого Титана втратила Україна і наш народ.
ка картин: “Шевченківськими місцями”, “Бузок Нечуя-Левицького”, “Один у полі”, “Козацькі дуби”, “Схід сонця” та ін. Його роботи експонувалися на виставці живопису “Шевченків край”, приуроченій 130-річчю від дня заснування мистецької школи та вшанування пам’яті Кобзаря у м. Косів. Також він неодноразово представляв Новоград-Волинський на творчих звітах, виставках майстрів на щорічному святі “Лесині джерела”. Багато його робіт у приватних колекціях земляків. Нині творчий доробок В. Пилипенка нараховує понад 150 художніх робіт, але митець не зупиняється на досягнутому.
Виповнюється 160 літ із часу, коли, щойно звільнений із заслання, Тарас Шевченко розпочав вести свій щоденник (названий ним “Журнал”). Перший запис зроблено 12 червня 1857 року, а останній — 13 липня 1858 року.
Молодий паросток Лесиного краю У рамках відзначення 30-річчя з дня започаткування “Лесиних джерел” у Музеї видатної поетеси відбулася персональна виставка молодого художника з Городниці В’ячеслава Пилипенка, на якій митець представив 27 своїх картин. Серед експонованих робіт — краєвиди рідного краю й інших мальовничих куточків України, зображення різноманітних рослин і тварин, портрети.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
