“На часі виборювати не лише територіальний, а й духовний простір”. Гаряча тема 2 · с. 2сторінка оригіналу ↗
Устань, устань, подоляночко…
Слово Просвіти, №35 за 2017 рік
офіційно російську мову ми почали вивчати з п’ятого класу. У нашому першому класі жодний школярик не мав власного “Букваря”. Учителька малювала на дошці літери, ми змушені були їх копіювати у своїх саморобних, скріплених дратвою, з цупкого сіруватого паперу (з-під цементу) зшитках. Чорнила також не було. Його робили з бузинового соку. Пера (рондо) продавались у сільмазі. Їх кріпили тією ж дратвою до кілочка — такою була ручка. Ця кацапська дівчинка вчилася у моєму класі. Вона мала прізвище Білібіна. Хлопці дражнили її Біблією. В школу дівчинка приходила у чистенькій синенькій сукні з фартушком, білими плетеними нарукавниками та комірцем, бантом з широкої червоної стрічки. У неї єдиної був власний новенький український “Буквар”. Дівчинка не дозволяла до нього навіть доторкнутись: “Мама не велела, у вас руки грязные!” Саме вона запросила мене додому, щоб я міг переписати з “Букваря” домашнє завдання. Вона жила у великому будинку, що належав сільспоживспілці. Дві чималі кімнати вразили мене розкішним інтер’єром: великі фотелі, оформлені плюшевою тканиною, чудовий широкий диван з таким же покриттям, на підвіконні світився червоним оком та зеленуватою шкалою радіоприймач “Родина”. Окрім округлого стола біля вікна стояла справжня лакована учнівська парта. Таких навіть у школі не було. Мене вразила старенька згорблена бабуся, на голові у якої була не хустка, а якась дивна шапчина, гаптована блискучими візерунками. І раптом ця бабця заговорила. Російською мовою. Для мене це була дивина, бо до цього я вважав, що так балакають тільки начальство, енкаведисти, а ще завклубу, а у школі вчителька російської мови, яка вчила учнів старших класів. “Даша! Зачем ты привела этого лоботряса? Он может нас обворовать!” До мене тільки пізніше дійшло значення цих слів. Я більше був вражений тим, що така стара, а вміє розмовляти по-кацапськи. До речі, син начальника енкаведе вчився у п’ятому класі нашої школи. Його боялися навіть вчителі. Замість того, щоб відповідати урок біля дошки, він, не вивчивши урока, співав: “Я по свету немало хаживал, жил в землянке, в окопах, в тайге…” Приспів був: “Дорогая моя столица, золотая моя Москва!” Вчителька приглушеним зляканим голосом казала йому: “Добре, Костя, сідай”. Такий був час, і не дай Боже, щоб він повторився! Мені можуть не повірити ті, хто не пережив це лихоліття. Але це чистісінька правда! Доба незалежної України змусила мене також подивитись на суспільство по-новому. До цього я не вбачав ворога у російській мові. Тепер мимоволі задумуюся, коли чую, як щебече малеча на подвір’ї мовою сусіда-нападника, що постійно нагадує про себе штучною громовицею з боку ростовського напрямку, з окупованого Новоазовська. Це за 40 км від Маріуполя. Маріуполь — місто двох сталеливарних гігантів, великого машинобудівного заводу. До Другої світової війни їх будували в’язні сталінських концтаборів, та й після їх відновлювали такі ж. А в крові їхніх дітей та внуків залишилися гени російських або зросійщених рабів, які з нелюдською ненавистю сприймають українську мову. “Птичий язык” — зневажливо та безбоязно вигукують нам у спину. Настав час, коли необхідно впроваджувати в дитячих садочках українські ігри з високохудожніми текстами. Для написання їх слід заохочувати талановитих письменників та поетів. А поки що я чую, як місцева дітвора захоплено промовляє: “Раз, два, три, четыре, пять, вышел зайчик по-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
