7 Погляд · “Упродовж багатьох років вони чинили шалений спротив, щоб не допустити втілення ідеї національно зрілої громадськості”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Перефарбовані опоненти великого українця Несвяткові роздуми з приводу 100-річного ювілею Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка
Слово Просвіти, №35 за 2018 рік
17 серпня 1918 року гетьман України Петро Скоропадський підписав указ про заснування Кам’янець-Подільського Державного Українського Університету. А 22 жовтня того ж року відбулося величне свято його відкриття. Офіційне, загальнодержавне. Відголоски масового врочистого дійства у старовинному місті над Смотричем гучно розійшлися через різномовну пресу по всій Європі. Волею історії першим ректором вишу був призначений професор Іван Огієнко — міністр освіти, а згодом і міністр віровизнань уряду УНР, його Головноуповноважений в останні місяці існування Української держави. То був рідкісний одержимий та безкомпромісний борець за незалежну соборну та справедливу Батьківщину, якого ще за життя сучасники зарахували до сонму великих українців. Упродовж тривалого часу це ім’я, у переліку першого десятка “мазепинців”, “петлюрівців”, “бандерівців” як найнебезпечніших для російсько-радянського імперського режиму, безсоромно та безпідставно паплюжилося й витравлювалося з пам’яті мільйонів українців. Не припиняється таке паплюження й нині, в непрості часи ствердження Української держави. І цю неправедну чорну справу безкарно роблять уже доморощені перефарбовані опоненти справи Великого Українця. Більше того — і в університеті його імені.
Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, журналіст, почесний професор Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка
Університет у Кам’янці як віддзеркалення сутності українства в Україні У того, хто матиме бажання бодай фрагментарно простежити в столітній ретроспективі перипетії, пов’язані із заснуванням і функціонуванням цього університету, неминуче складеться враження величного й трагічного фатуму долі, який незмінно переслідує цей заклад. А ще — усвідомлення того гіркого факту, що в історії цього єдиного в своєму роді вишу чітко віддзеркалюється незавидна доля українського в Україні і тих нечисленних одержимців, у кого ще не опустилися руки й не згасла віра, що давня ідея такої України може бути зреалізована. Для ствердження такої думки — дві переконливі тези. Перша. Університет у Кам’янці-Подільському як останній столиці УНР — перший в історії країни, створений справді українською владою для справдешнього розвою української науки в європейському контексті. Доти всі вищі заклади освіти на наших теренах по обидва боки Дніпра засновували на підставі указів урядів чи правителів держав-поневолювачів, між якими була пошматована Україна: у Харкові, Києві й Одесі — Росія, у Чернівцях — Австрія, у Львові — Польща. Мета в тих різних урядів була спільною: денаціоналізація українського населення. А саме — русифікація малоросів, онімечення буковинців, ополячення галичан. Друга. У швидкому знищенні 1921 року Огієнкового дітища як першого українського університету європейського типу ніби відпрацьовувався запущений Москвою потужний механізм подальшої розправи над невпокореним українством у різних сферах суспільного життя в масштабах усієї України. Як відомо, долю цього університету вирішили одним розчерком пера вождя московських більшовиків Лєніна на телеграмі, яку відправив до Москви 3 вересня 1920 року тодішній міністр освіти радянської України Володимир Затонський. Зважаючи на винятковість цього зловісного документа, який віднайшов автор цих рядків у головному київському архіві, його варто навести повністю мовою оригіналу. Виділяю при цьому для читача вбивчі ознаки “інтелігентного” стилю одного з чолових представників тодішньої радянської державницької “еліти” (виділення мої. — М. Т.): “Необходимо обратить внимание на Каменецкий державный украинский университет. Каменецкие коммунисты находятся в плену у петлюровськой интеллигенции. Реальных сил для поддержки на высоте университета в Каменце нет. Контингент слушателей никчемный. Безработные девицы и поповичи. В самом университете продолжают заседать выжившие из ума старцы и научные светила вроде гетмановського, затем петлюровського скарбника Лебедя-Юрченко… Профессора не дурно устраиваются на счет университета и поглядывают на запад. Всех их следует разогнать. В том виде, как он существует, университет компрометирует соввласть”. Ухвалене Москвою рішення було прогнозованим: університет як петлюрівський “розсадник націоналізму” не лише в Кам’янці, а й у Західній частині радянської України, ліквідували, а на його основі створили інститут… теоретичних наук. А потім, упродовж десятиліть, безкінечно і з якоюсь зоологічною люттю шарпали його, не давали спокійно жити чесним, розумним і патріотичним, хто там викладав чи вчився. Неймовірно, але вся радянська історична доба є суцільною смугою чорного погромництва над залишками невпокореного вільнодумства, якими ще до кінця 50-х років дихали стіни славного Огієнкового університету. Й цього, на жаль, не прочитаєш ні на офіційному сайті закладу, ні у працях його сучасних викладачів. Коротко це було так. Інститут кілька разів змінював назву, зливався з таким же Він ницьким, розформовувався. В антирадянській діяльності звинувачували трьох ректорів, яких розстріляли; неодноразово арештовували студентів, стабільно приписуючи їм “буржуазний націоналізм”. У середині 30-х виш зовсім ліквідували, розсіявши тамтешніх студентів для доучування подалі від останньої столиці УНР — у Ніжин, Черкаси, Одесу. Тієї ж пори прізвище Огієнка потрапляє до складеного в Кремлі списку десяти найнебезпечніших радянській владі українських діячів, яких заборонялося згадувати в будь-якому контексті в пресі, на радіо, телебаченні. 1939 року, переконавшись, що із самостійницькою петлюрівщиною тут покінчили назавжди, Москва дозволила знову відкрити учительський інститут. Хоча й не зовсім повноцінний — лише з дворічним терміном навчання. Незабаром в офіційній назві Кам’янець-Подільського педінституту увічнюється ім’я руйнівника Огієнкового університету — Затонського. З тим іменем і стали кувати для подільського краю кадри так званої бюджетної учительської інтелігенції — здебільшого слухняної владі й не патріотичної щодо ідеї українського національного відродження. Так тривало аж до… березня 2003 року, коли за президентства Леоніда Кучми вийшла постанова уряду про підвищення цього вишу до рівня університету. Через 85 років, як його створили українці, — уперше без погодження з Москвою.
Сучасні ректори як противники справи свого попередника Згадані вище в телеграмі В. Затонського до Москви “кам’янецькі комуністи” настільки швидко вийшли з полону “петлюрівської інтелігенції” й за десятиліття безроздільного панування їхньої партії укріпилися в своїй силі, що й після 1991 року уперто не хотіли помічати, що опинилися в іншій державі, у якій наставала пора пізнавати свою справжню історію і стверджувати власні національні пріоритети. Упродовж багатьох років вони чинили шалений спротив, щоб не допустити втілення ідеї національно зрілої громадськості щодо присвоєння цьому вишу імені його засновника Івана Огієнка. Ідея ця вперше прозвучала 1992 року під час несподівано велелюдної Всеукраїнської наукової конференції з нагоди 110-річчя від дня народження першого ректора. Цю конференцію, на яку тоді з’їхався до Кам’янця весь квіт української науки, зініціювала тодішня викладачка цього вишу, голова Всеукраїнського товариства ім. Івана Огієнка Євгенія Сохацька. Драматичні перипетії з утіленням цієї ідеї (а на це пішло 15 років невпинної боротьби жменьки одержимих патріотів із всесильними й досі опонентами українського відродження), вже описані і в газетно-журнальних публікаціях, і у книжкових виданнях. Наголошу лиш у цьому контексті, що замішаний на брудних інсинуаціях і явній брехні відкритий рух проти повернення чесного і чистого імені Огієнка в історію цього університету упродовж багатьох років очолював… тодішній ректор цього навчального закладу Анатолій Копилов. Можна лише уявити, якої шкоди було заподіяно першим паросткам національного відродження, скільки молодих умів було окутано брехливою комуністичною омелою, скількох талановитих і патріотичних кадрів було звільнено чи не прийнято до викладання, як вихолощувався національний компонент із дисциплін гуманітарного блоку, якщо мати на оці таку цифру: на посаді ректора цей непримиренний опонент Огієнка і всього українського працював… чверть століття (з 1977 до 2002 року). Гадаю, настане час, коли неупереджені й небайдужі історики в деталях опишуть ті чверть століття — з прихованими досі фактами й іменами, організованими зверненнями “трудящих” і “компроматами”. Утім, повертаємося до нетипової історії Кам’янецького університету. В ній є одна неширока біла смуга (після 2002 року), коли на чолі його, либонь, випадково, став на коротко проукраїнськи налаштований ректор — Олександр Завальнюк. Це за його каденції заклад отримав статус національного і, в результаті справжніх боїв із явними і прихованими україноненависниками, — й ім’я Івана Огієнка. А потім — знову та чорна широка смуга. Почалася вона з приходом до керма університету у січні 2013 року… Сергія Копилова. Так, шановний читачу, це не випадковий збіг прізвищ. Нинішній ректор, обраний понад 5 років тому, — син ректора з чвертьстолітнім стажем Анатолія Копилова. Тобто, Копилова-старшого, який прославився на всю Україну тим, що довго страхав наукову і просвітню громаду захованим у його особистому сейфі нібито сенсаційним компроматом на Огієнка та обіцянкою його оприлюднити “як тільки прийде час”. Згодом з’ясувалося: все те виявилося звичайнісіньким блефом, оскільки борці за справедливість добилися нарешті офіційного публічного пояснення керівництва СБУ про те, що “в результаті неоднора-
Цинізм управління, безправність та безпринципність професури як реалії сучасної вищої школи Ініційоване ректором Сергієм Копиловим, аморальне за суттю, але узабезпечене правничо з формального боку (звичайне непродовження контакту) звільнення з роботи відомої в Україні вченої, просвітницької та громадської діячки Євгенії Сохацької стало предметом гострої публіцистичної статті автора цих рядків, яку оприлюднила всеукраїнська газета “День” у числі від 30 жовтня 2014 року. Заголовок цієї статті такий: “Нашим університетам не потрібні особистості? Ректор Кам’янець-Подільського університету імені Івана Огієнка не продовжив контракт із професоркою, яка протягом багатьох років боролася за присвоєння вишу цього імені…”.
Закінчення на стор. 8
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
