“Живемо ж бо в час чи не всуціль корумпованої, непрофесійної, непатріотичної і непорядної влади”. · 8 Погляд · с. 8сторінка оригіналу ↗
Перефарбовані опоненти великого українця
Слово Просвіти, №35 за 2018 рік
Закінчення. Початок на стор. 7
Цю публікацію незабаром передруковує тижневик “Слово Просвіти”, її електронний варіант активно поширюється в мережі на інформаційно-аналітичних сайтах. Газета “День” двічі (в числах від 14—15 листопада та 5—6 грудня) вміщує під рубрикою “Резонанс” відгуки читачів, які не без обурення запитують: що відбувається з нашою вищою школою, хто відповість за беззаконня? У цивілізованому світі такий ректор мав би піти у відставку. Або підлягав би звільненню. Принаймні варто було очікувати бодай якоїсь реакції владних структур. Того ж міністерства освіти, якому підпорядкований виш. Якщо ж не влади, то бодай наукової спільноти на кшталт всеукраїнських академій педагогічних наук, вищої школи, вищої освіти, асоціації ректорів, гурту самодостатніх професорів. Зрештою, моральних авторитетів нації. Адже факти, про які йшлося в газетних виступах, були неспростовними. На жаль, усе залишилося на своїх місцях: ректор-переможець — у своєму службовому, вже нібито сімейному (як в азійських країнах), кабінеті; несправедливо поганьблена борець за справедливість професорка Сохацька — фактично на вулиці, через щой змушена була полишити з родиною дороге їй місто… Таких історій, від столиці до околиць країни, можна зібрати на книжкове видання. Тому і ця, побудована на суцільному фарисействі, лиш підсилює вже усталену в суспільстві думку про те, що система нашої університетської освіти є безнадійно хворою. Вона чи не всуціль проросла колючим будяччям цинізму, кругової поруки, угодовства, самоуправства й безкарності. У тому, що це твердження небезпідставне, переконує й новіша кам’янецька історія, пов’язана з раптовим “перефарбуванням” ректора Сергія Копилова із непримиренного опонента Івана Огієнка в… претендента й лауреатство премії імені його славного попередника. …Як багаторічному членові Комітету всеукраїнської премії імені Івана Огієнка, мені особливо запам’яталося засідання цього комітету в Житомирі навесні 2016- го з визначення тогорічних лауреатів. Зазвичай у чотирьох номінаціях назбирується немало знаних і менш відомих претендентів, документи й матеріали яких потребують ретельного знайомства. Та ось — очам своїм не вірю: в номінаціях “Наука і освіта” бачу прізвище… Сергія Копилова. Знайомлюся з “Описом документів претендента на здобуття премії Івана Огієнка Копилова Сергія Анатолійовича”. Подання на кандидата з переліком заслуг на огієнкознавчій ниві, що охоплює п’ять сторінок друкованого тексту, підписали два професори Кам’янець- Подільського університету — О. М. Завальнюк та Б. М. Негода, а печаткою документ завірив начальник відділу кадрів І. Є. Бондар. У “Списку наукових праць” претендента на лауреатство — 9 позицій. І тут виникло аж два застереження. Перше: взято чомусь період публікацій за… 17 останніх років — від 1997 до 2014-го.
Друге: одноосібно написаних цим автором статей — лише три. Звернімо увагу на їхній обсяг. Статті “Іван Огієнко — професорський стипендіат університету Св. Володимира” та “Освітянська співпраця В. Петра (так в оригіналі; очевидно, мало б ітися про В. Петрова — М. Т.) та І. Огієнка у К.-Подільському державному українському університеті (1918-1921 рр.)” мають по… 3 сторінки кожна. Розвідка про М. Драй-Хмару витягла на 5 сторінок. Всі інші статті, помітно більші за обсягом, — вже у співавторстві з В. Завальнюком та В. Газіним. До цієї справи додавалася й книга, що має промовисту назву “Іван Огієнко — організатор, керівник і оборонець Кам’янець- Подільського державного українського університету (1918—1921 рр.)”. Книга вийшла друком 2014 року під маркою кам’янецького видавництва “Медобори-2006”. На жанр цього видання обсягом 384 сторінки виказує підзаголовок: документи, матеріали, світлини, хроніка діяльності. Отож авторів така книга, звісно, не має. Призвідниками її появи на світ можуть бути лише упорядники. Інформація про них зазначена в каталожній картці видання. Їх двоє — С. А. Копилов і О. М. Завальнюк. Ними підписана й передмова. Таким чином, упорядників (не авторів) два, а висувається на здобуття премії один із них. Тут коментувати нічого. Тому й не ставилася ця кандидатура на голосування під час засідання огієнківського комітету, бо порушень вимог Положення про премію, явного недотягування претендента на лауреатство престижної премії — більш ніж достатньо. Утім, попри таку недоладність у діях близького оточення ректора, бажання значитися серед дослідників-огієнкознавців у самого ректора університету не пропало. Рівно через два роки в тому ж Кам’янці-Подільському виходить друком ще одна книга, в упорядкуванні і співпередмові якої знову “взяв участь” ректор С. Копилов (разом із О. Завальнюком), — “Кам’янець-Подільський державний український університет (1918-1921 рр.)”. Кількість архівних матеріалів — 665, кількість сторінок 848. Видання присвячене 100-річчю цього вишу. Звісно, що треба вітати вихід такої книги. От тільки сумління совісті не дає спокою щодо одного з її “творців”. Знаю з багаторічної видавничої і викладацької практики, що осіб рівня ректорів майже неможливо побачити в стінах центральних і місцевих архівів за пошуком таких документів. Зазвичай цю “чорнову роботу” здійснюють майбутні кандидати наук чи окремі одержимці-професори. За бажання це легко й перевірити. Адже в наших архівних установах й сьогодні діє давня російсько-радянська практика: пошукач документа, а тим більше його копіювач чи переписувач, має підписати й залишити в архіві купу різних паперів: заявку на ім’я керівника архіву, замовлення кожного документа, дату й час його видачі та повернення. Втім, за сучасних українських реалій, коли і дисертації, і професорські звання вже в неприхованій формі купують і продають, так само як на основі безбоязно присвоєних чужих текстів на корумпованих наукових спецрадах показово й результативно супроводяться “прилюдні захисти” грошовитих або високопосадових неуків і бездар, не виключаю, що “присутність” будь-якого “потрібного” автора і будь-де можуть легко “домалювати” заднім числом зацікавлені особи. Як і додати до списку авторів-упорядників будь-кого з “важливих”. Знову ж таки, лише на пострадянському просторі все ще поширеною є ганебна для західного світу практика так званого за авторства. Безпрограшна схема тут справно діє десятиліттями: до одноосібно виконаної авторської праці незабаром “примазуються” владні співавтори: один уміє шукати спонсора, інший — пробивати гриф у міністерстві, прізвище ще іншого з’являється першим на титулі просто тому, що то начальник над двома попередніми. Це жахливо, але в українській науці та освіті стара прогнила система чи не повсюдно законсервувала таку ситуацію, коли кожного вченого чи викладача можна довго тримати на короткому повідку. За продовження контракту, за зростання службовими сходами, за можливість отримати звання “почесного” чи “заслуженого” треба бути готовим платити: мовчанням, терпінням, нічогонепомічанням, “правильним” голосуванням, угодовством і безпринципністю. Найгірше те, що до кола цієї слухняної безликості вже затягнуто і вищий викладацький склад колись недоторканної й малочисельної касти — професорів і доцентів. За умов різкого збільшення кількості університетів, видачі їм за корупційними схемами численних ліцензій на підготовку “липових” спеціалістів, як також і науковців-викладачів, останніх, особливо в гуманітарних науках, — таки критичне перевиробництво. Отож на лавку запасних, або й не потрібних такому університетові, є кого викидати. Передусім ними стають неугодні й дратівливі для “вічних ректорів” і “вічних деканів” — самодостатні й знаючі фахівці, хто має, як у випадку з Євгенією Сохацькою, крім високого професійного вишколу, ще й честь та гідність. Жахіття і в тому, що про це всі давно і всюди знають. І з цим змирилися. В науковому середовищі, в якому мені доводиться перебувати упродовж останніх десятиліть, про це не прийнято говорити вголос. Мовляв, нічого ж не зміниться, лиш наживеш собі ворогів. І такою, на жаль, є позиція багатьох моїх колег. Але ж як довго можна мовчати?
Професіоналізм, совість і честь, які слід повернути в університетські аудиторії …З моєї пам’ятні ніяк не виходить картина п’ятихвилинного прийому в кабінеті ректора Сергія Копилова відомого канадського священика і журналіста Богдана Демчука у вересні 2013 року. Він був останнім із випускників Колегії Св. Андрія при Манітобському університеті, якого тодішній декан і першоієрарх Української Православної Церкви в Канаді митрополит Іларіон (Огієнко) благословив на початку 70-х років минулого століття на священику працю. Народжений у Канаді, отець Богдан уперше прилетів до України, щоб взяти із собою грудочку землі біля кам’янецького університету, де ходив Іван Огієнко. Будучи після кількаразового наукового стажування в Канаді у давніх приятельських стосунках із цим колегою, я зголосився стати для нього супутником у тій поїздці з
Києва до Кам’янця-Подільського. Представлення ректорові канадського гостя відбулося у незвичний спосіб: Сергій Анатолійович відразу виклав перед нами видану в Москві книжку “Украинские националистические организации в годи Второй мировой войны”, в якій на одній із сторінок прізвище Огієнка як священика називає вояк Української Повстанської Армії (просили у владики прислати священика для підпільної православної церкви). “Нам все-таки треба ще розібратися в холмському періоді життя Огієнка”, — наказовохолодно кивнув у мій бік ректор, натякаючи на те, що я став почесним професором цього університету до його каденції. Та відсторонена, неприязна і позбавлена будь-яких ознак бодай видимого дотримання протоколу прийому іноземного гостя зустріч у кабінеті ректора найбільше розчарувала канадця. Він подолав тисячі миль, щоб познайомитися з давно омріяним університетом, відчути в ньому дух свого великого вчителя. На жаль, не відчув. Мене ж тоді вона просто приголомшила. Ректор Копилов-молодший і далі боровся з Огієнком. Цього разу взяв “на підмогу” якісь похідні документи колишнього КГБ, видані в Москві лютими ворогами українського в Україні.
* * * Згідно з ухвалою Верховної Ради, 100-річчя з дня відкриття Кам’янець-Подільського державного українського університету, історичним правонаступником якого є Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка, внесено до переліку пам’ятних дат та ювілеїв 2018 року на державному рівні. Отож смію припустити, що в Адміністрації Президента вже лежить підписане ректорам, а може, й освітнім міністром подання на чергові урядові нагороди кращим представникам цього колективу. Немає сумніву в тому, що з-поміж тих, хто отримає такі нагороди напередодні запланованих на осінь урочистостей і кому будуть висловлені слова подяки за “досягнення в розбудові Української держави” з традиційного в таких випадках привітання самого Президента, буде й ім’я багаторічного ректора й непримиримого опонента Огієнка та його справи Сергія Копилова. Хай там як. Живемо ж бо в час чи не всуціль корумпованої, непрофесійної, непатріотичної і непорядної влади, якій колись же прийде кінець. Та на моє глибоке переконання, мовчазним докором тим урочистостям буде незрима присутність духу самого Івана Огієнка. Того, кому доля послала стільки випробувань, але не зломила, а навпаки — ствердила в сонмі великих українців. Цей дух, однозначно, не даватиме спокійного життя усім корисливим пристосуванцям і прислужникам, кон’юнктурникам і нетерпимцям до талановитих і одержимих доти, доки в стіни цього славного колись університету не повернуться грубо витіснені професіоналізм і патріотизм, совість і честь.
Микола ТИМОШИК
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
