Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні · “Правда завжди була і незмінно залишатиметься, допоки світу, першою заповіддю художника”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Дорогами долі

Слово Просвіти, №35 за 2018 рік

Петро СОРОКА Закінчення. Поч. у ч. 34 за 2018 р. Творчу і трудову діяльність почав з 15-літнього віку. На сезонній роботі працював у селі Гюнівці Білозерського району Запорізької області, а на Прикарпатті — у селах Вікторові, Яворові, Довгопіллі колгоспником, рахівником і старшим плановикомекономістом; служив ракетником у військах ППО (майор запасу), був кореспондентом обласної газети “Прикарпатська правда”. Життя не раз випробовувало його на міцність, доля не завжди виявляла свою прихильність. Коли помер батько й захворіла мати, троє молодших сестер і брат залишилися на його руках і він пішов на ферму працювати, а вечорами бігав до Комарівської середньої школи. Якось сусідський хлопець повисмикував з колгоспної ділянки цукрові буряки, бо ішов до армії і хотів на проводи вигнати самогон, а голова колгоспу з польовим і бригадиром чомусь пішли до Пушиків. Мати саме в цей час варила бурячиння поросяті, нічого не хотіли слухати й наклали великий штраф. Два роки довелося відробляти той воістину чорний штраф, щоб не посадили матір у тюрму. Здавалося, це сутемне і безпросвітне життя ніколи не проясниться, не принесе нічого доброго і світлого, одна нужда і праця на довгі роки. Та несподіване захоплення літературою і фольклором відкрило юному хлопчині зовсім інший світ, подарувало досі незвідане щастя. “Я їхав на села не лише за цифрами й прізвищами передовиків та відстаючих; кожне відрядження ставало для мене святом, бо, як акумулятор, заряджався від людей, і після мандрівки тиждень-два добрий настрій не покидав мою душу, легко писалося, свіжо сприймалося”, — зізнавався письменник у нарисі “Перо золотого птаха”. Дороги стали щастям і долею поета, його надією і тихою радістю, вони дарували зустрічі з небуденними людьми і відкривали нові, досі незнані світи. “Мені не раз і не два довелося вздовж і впоперек зміряти ногами Українські Карпати, або ж Верховину, як їх називають в народі. Я жив і працював на Гуцульщині, але так само добре знаю Бойківщину, Лемківщину, Опілля й Поділля, — не без гордості зізнається він. — …Записувати усну народну поезію почав я ще в школі. Навчаючись у Богородчанському сільськогосподарському технікумі, вже мав шість товстих зошитів, по сто сторінок кожний, з піснями. На річну виробничу практику потрапив до гуцульського села Яворів Косівського району Івано-Франківської області, де вже збирав не тільки пісні. Після закінчення технікуму вступив на загально-науковий факультет Івано-Франківського педагогічного інституту (нині університету) і одночасно працював плановиком-- економістом у селі Довгопілля (нині Верховинського району). В цих селах побував не один фольклорист, але народні перлини залишилися й для мене. І хто знає, може, мав би тоді народної поезії не на одну книжку, якби не служба в армії в ракетних військах”7. Ніхто краще від самого письменника не написав і, мабуть, не напише про перипетії його життя, і це зрозуміло: тільки пережите, виболене і вистраждане може переплавитися у повнокровне живе слово. Життєві труднощі і випробування, що випали на долю митця, спонукують до глибших роздумів про сенс людського існування, роль страждань у вибіленні душі й пошуках ідеалу. З цього приводу письменник пише так: “Людина істота і сильна, і слабка. Загалом, вона не свята, а тому свій ідеал мусить творити. У молодості я вважав себе щасливим, коли дівчина була одних поглядів на життя, на Батьківщину, на мовне питання. Переконувати когось брехнею важко, а правдою — легко. Так куються ідеали. Я знав таку дівчину, що мені, солдатові, привезла матеріал про спалення академічної бібліотеки в Києві. Я той матеріал прочитав солдатам-землякам. Один із них доніс. Капітан Тулугуров мав зі мною велику мороку. Інші “капітани” теж не сиділи, склавши руки. У моєму житті були два випадки, коли стукачі прийшли і чесно призналися, що донесли на мене в КДБ. Не лише признались, але щиро каялися, просили прощення”8. Це був непростий час — пік тоталітарного режиму. Одні ховали захалявні книжки, інші — захалявні ложки, а більшість — захалявні душі. Але життя дарувало і неперебутні зустрічі, що осяювали життя особливим блиском, суттєво впливали на долю. Відбуваючи річну практику, С. Пушик працював рахівником у селі Яворові Косівського району, і так вийшло, що на тому ж самому кріслі через якийсь час сидів президент України Віктор Ющенко. Особлива сторінка в житті поета — творча дружба з Іваном Миколайчуком, тоді ще студентом другого курсу Київського театрального інституту, уродженцем села Чорториї Вижницького району, що на Івано-Франківщині. Молодий актор знімався в “Тінях забутих предків”, зйомки якого частково відбувалися у Дземброні і на полонині Смотричі, що належала до шостої бригади колгоспу ХХІІ з’їзду КПРС, у якому працював економістом молодий поет. Іван приїжджав до Степана, а Степан до Івана у Жаб’є (Верховину) і щирі приятельські стосунки швидко переросли у міцну чоловічу дружбу. І. Миколайчук мав величезний вплив на С. Пушика. Саме тоді він працював над кіносценарієм майбутнього фільму “Білий птах з чорною ознакою”, що називався у чорновому варіанті “У гнізді лелеки”. Миколайчук відкрив для Пушика країну кіноматографа, водив на кіностудію ім. Довженка, тільки для нього та байкаря І. Сварника влаштував дні випробувань і сумнівів, гіркої зневіри і чорної біди. У військовій формі ступив Степан Пушик на поріг Московського літературного інституту, й серце забилося від хвилювання, бо здавалося тоді, що всі без винятку люди, які входять до будинку Герцена, мало не святі. Цей інститут у свій час закінчували Костянтин Симонов, Расул Гамзатов, Платон Воронько… Цей список, складений з імен першокласних письменників, можна продовжити не на одну сторінку. “Так випало, що першою була лекція посивілого професора В. М. Сідельникова, який викладав нам усну народну поетичну творчість, — каже поет. — І сьогодні з вдячністю згадую його пораду: “Збирайте казки, легенди, пісні, прислів’я. Вам, майбутнім письменникам, це так знадобиться! Колись як на дорозі знайдете”. У літературі вирішальну роль відіграє, безумовно, талант, усе зводиться до нього і все урешті-- решт вирішує він, але навіть найпотужніше обдаровання без життєвого досвіду, знання глибинної сутності основ життя міліє і з часом засихає, як дерево без ґрунту. С. Пушику завжди було що сказати читачам, він ніколи не відчував нестачі тем і сюжетів, бо з раннього дитинства пізнав ціну хліба, і його доля, кажучи словами великого поета, стала часткою долі самого народу. Це можна вважати щастям митця, але важким, виболеним щастям. І все ж з висоти сьогоднішнього дня можна сказати, що йому таланило, бо зумів нагромадити неоціненний життєвий досвід, став власником справжнього скарбу, якого не купити за жодні гроші. “Я набувався з людьми в Карпатах, Альпах, Піренеях, Апалачах, на Кавказі, в Гималаях; з пастухами і прем’єрами, з жебраками і королями, з факірами і міністрами, — зізнається письменник. — Добрих людей більше, ніж лихих. Інколи цікавіший жебрак за буржуя”9. В іншій розмові він наголошує: “У літературу я йшов через колгоспні поля, ферму, контору, казарму, технікумівські й інститутські коридори, через редакцію газети, через гори, які зміряв уздовж і впоперек. Не був в одній-- єдиній Луганській області, але бував, і не раз, у безмежній Росії, був у Америці, Франції, Польщі, Словачині, Румунії, Молдаві, Білорусії, Литві, Латвії, Естонії, Грузії, Азербайджані, Вірменії, Казахстані, Узбекистані, Туркменії, Андорі, Монако… Оце теж мої університети. В народі кажуть: дорога їсть гроші, а Максим Рильський писав, що дорога — то хліб поезії. На цих дорогах я мав

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин