14 “Літературу свою має той нарід, у котрого єсть своя історія, свій питомий світогляд і своя мова”. «Просвіті» — 150! · с. 14сторінка оригіналу ↗
Брати Огоновські — видатні постаті Галичини, що заслуговують на вдячну пам’ять нащадків До 150-річчя створення Товариства «Просвіта» в Галичині
Слово Просвіти, №35 за 2018 рік
Марія ПАВЛЮК, голова об’єднання Галицького району м. Львова ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, Ольга МАНЮК, заступник голови об’єднання Галицького району м. Львова ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка
У середині XIX ст. у Східній Галичині в умовах небезпеки цілковитої асиміляції українського етносу на території тогочасної Австро-Угорської імперії характерною є поява молодої світської інтелігенції, переважно з духовенства, яка прагне підняти на гідну висоту свідомість, культуру, освіту, духовність і науку українського народу. Ця хвиля національного усвідомлення охоплює не лише яскраві особистості, а й родини, наприклад, Огоновських, Барвінських, Цегельських, Левицьких та багатьох інших, де батьки і діти віддали свої сили, знання, таланти служінню українському народові. Всі вони були видатними постатями, науковцями, культурними та громадськими діячами свого часу і заслуговують на вдячну пам’ять нащадків. Серед них і Омелян Огоновський — довголітній голова товариства “Просвіта” (1877—1894 рр.), український науковець, доктор філософії, професор української мови і літератури Львівського університету, керівник філологічної секції НТШ, радник Митрополичої палати та громадський діяч. Народився він 8 серпня 1833 року в с. Григорові Рогатинського повіту в багатодітній родині священика, де розмовляли українською мовою, берегли старосвітські звичаї і традиції. Ом. Огоновський після навчання у Львівській академічній гімназії закінчив теологічний факультет Львівського університету (1857), прослухавши курс з української мови і літератури у Якова Головацького. Згодом склав іспит із класичної філології, грецької, латинської та польської мов. 1865 року отримав ступінь доктора філософії і вільного мистецтва у Львівському університеті. У червні 1868 р. Крайова шкільна рада Галичини затвердила його на вчительській посаді та надала йому титул професора. З 1870 року Ом. Огоновський обійняв посаду професора кафедри української мови і літератури у Львівському університеті. Як професорові-україністу, йому дісталася важка, запущена ділянка. Треба було активно, аргументовано воювати з мертвим церковнослов’янськомосковським язичієм, підносити приспаний національний дух у значної частини знеохоченого до праці студентства. Самовіддана праця, невичерпна енергія, прекрасне знання української мови, поетичність усного стилю, товариські стосунки зі своїми підлеглими при їх заохоченні до праці — чинники характеру і вдачі Ом. Огоновського западали у здобрений високими національними ідеалами ґрунт і давали відчутні результати. 31 травня 1877 року його як члена-засновника просвітяни обрали головою Товариства “Просвіта”. Будучи після смерті
Ю. Лаврівського заступником голови, він відтоді активно працював у літературній секції Товариства, рецензував і редагував численні рукописи, укладав граматики, читанки для середніх шкіл та вищих гімназійних класів. Протягом сімнадцяти років свого головування в “Просвіті” велику увагу приділяв видавничій справі. Протягом 1880— 1884 років виходить “Історія Руси” О. Барвінського в 5-ти томах. 1894 року — перша “Історія Просвіти” І. Белея. Також Ом. Огоновський отримав дозвіл на видання українського молитовника, написаного чистою народною мовою, що семикратно перевидавали у 1878—1902 роках. Серед його популярних видань для читачів “Просвіти” слід назвати і книжку про життя і творчість Маркіяна Шашкевича, читанки для селян і міщан. “Просвіта” тримала тоді в своєму полі уваги читальні по всій Галичині, розповсюджувала значну кількість книжок у містах і селах, проводила національно-виховну роботу: концерти-вечорниці, виставки, ство рювала бібліотеки, обороняла мовні права українців. Ом. Огоновському вдалося вивести товариство з фінансової кризи, в якому воно перебувало через неприхильність Галицького сейму на початку його головування. Як вченому-літературо знавцю, йому належать розвідки та окремі книжки про Т. Шевченка. Про двотомне видання “Кобзаря” Ом. Огоновського схвально відгукнувся І. Франко. Дослідження під назвою “Слово о полку Игореве”. Поетичний пам’ятник руської писемності XII віку” (1876 ) — один із перших перекладів твору українською мовою. Його перу належать дві історичні драми “Федько Острозький” та “Гальшка Острозька”. Значною віхою в культурнолітературному житті України була шеститомна “Історія літератури руської” Ом. Огоновського як спроба першої повної історії української літератури. Автор писав: “Літературу свою має той нарід, у котрого єсть своя історія, свій питомий світогляді своя мова. У такого народа не запропаститься життя літературне, хоча б він і втратив самостійність політичну, бо слово не загине мимо ворожих змагань тих, що приказою “об’єдиненія”
морочать духа слабших, незрячих...”. Обстоюючи національне обличчя української літератури, він наголошував, що наш народ має свої, притаманні тільки йому, фізичні й духовні прикмети, свої звичаї та обряди, свої традиції, свою мову і свій історичний характер. Літературно-історичні праці Ом. Огоновського отримали високу оцінку рецензентів і в Галичині, і за її межами. На ниві української науки і культури як вчений-лінгвіст він залишив нащадкам студії і розвідки про багатство і красу української мови, її говірок. Низка досліджень вченого, писаних польською і німецькою мовами стала до послуг європейських дослідників-мовознавців. Завдяки його промовам на різних зібраннях, вічах, у товариствах та академічних інституціях “наше громадянство вже раз позбулося тої язикової язви, того туману, що його десятками літ напускали на бідну країну московські наймити-москвофіли, чим довго здержували культурну працю, підривали національну й політичну силу українського народу”. Крім того, Ом. Огоновський був діяльним членом “Руського товариства Педагогічного”, згодом — “Рідної школи”, керував філологічною секцією НТШ, був його почесним членом і членомкореспондентом Академії наук у Кракові. У творчій біографії Ом. Огоновського багато важить його епістолярна спадщина. У рядках листів безліч безцінних думок, висловлювань, що мають стосунок до оцінок тогочасного соціального й політичного становища в Галичині й усій Україні. 1894 рік був знаковим для Товариства. Після 27-ми років без домівки просвітяни купили 3-поверховий будинок у центрі міста Львова на пл. Ринок, 10, за кошти дійсного і почесного члена “Просвіти” і НТШ, посла до Австрійського парламенту, доктора К. Левицького (котрий у листопаді 1918 р. став першим головою уряду ЗУНР). Передачею трьох тис. крон через професора М. Грушевського вітали купівлю будинку кияни. Цьому передували багаторічні поневіряння просвітян. Перші роки засідання відбувались у приватних приміщеннях голів “Просвіти”. 1871 року директор академічної гімназії відступив
Товариству маленьку кімнатку в приміщенні гімназії у Народному домі, де було організовано склад книжок і створено першу канцелярію. Згодом 1873 року 1 січня народовецьке товариство “Руська бесіда”, що також містилося у Народному домі і займало три кімнати, прийняло “Просвіту” тимчасово та безоплатно, відступивши одну кімнату. Однак москвофільський “Советъ” Народного дому не міг терпіти в своїх мурах народовецької “Бесіди”, а тим більше “Просвіти” і 1 серпня 1873 р. викинув “Бесіду” разом із “Просвітою” з Народного дому. Від серпня 1873 до 1886 року “Руська бесіда” і “Просвіта” винаймали спільну домівку, але згодом “Просвіта” орендувала приміщення з трьох кімнат на розі вулиць Вірменської і Краківської. Правда, переселилася “Просвіта” в нову домівку аж у жовтні 1895 року. “Просвіта” була першим українським Товариством, що придбало будинок і зібрало під одним дахом усі українські товариства, що потребували приміщення на той час. Насамперед “Просвіта” віддячила “Руській бесіді”, відступивши їй найкращі кімнати на першому поверсі. Віддала одну кімнату для “Клубу русинок”, співочому товариству “Боян” та академічному товариству “Ватра”. В двох кімнатах на другому поверсі розмістилося НТШ з бібліотекою та музеєм. А також розмістилися такі українські інституції, як “Краєвий союз ревізійний”, український кооперативний банк “Дністер”, редакції “Діла”, “Громадського голосу” та інші фінансові, культурні і професійні товариства. Три кімнати в новому будинку зайняла просвітянська бібліотека, що поповнилася на той час подарованими книжками голови “Просвіти” Ом. Огоновського та чеського вченого-етнографа, дослідника українського народного побуту і фольклору, почесного члена “Просвіти” Франтішека Ржегоржа. Цінні матеріали до бібліотеки “Просвіти” надходили з Наддніпрянської України від П. Куліша, М. Костомарова, О. Білозерського, О. Кониського та ін. Серед них були автографи та рукописи Т. Шевченка, М. Вовчка, М. Костомарова, Л. Боровиковського, І. Нечуя-Левицького, І. Тобілевича, Л. Глібова, Б. Грінченка, а також такі реліквії, як переклад П. Куліша українською мовою Байрона “Дон Жуан”, рукописи Варфоломія Шевченка, княгині Варвари Рєпніної, польської письменниці Е. Ожешко, російського — Салтикова-Щедріна та ін. В архіві “Просвіти” зберігалися автографи М. Устияновича, подаровані його сином, а також Євангеліє у перекладі М. Шашкевича. Складений 1894 року каталог бібліотеки під керівництвом К. Паньківського дав можливість відкрити її фонди для широкого користування. У будинку “Просвіти” відбувалися заняття Українського (таємного) університету. Також “Просвіта” заснувала український національний музей, тим самим поклавши початок українській національній музейній справі. У річних звітах Товариства музей згадується 1886 року, а остання згадка про нього в опису майна є за 1909 рік, де його оцінено в 3 тисячі корун. Згодом більшу частину фондів музею Товариство передало до Національного музею ім. Митрополита Андрея Шептицького у Львові, а частину матеріалів — до музею НТШ. Реліквії, що вціліли в часи Першої і Другої світових воєн та радянського режиму, зараз зберігаються в архіві НТШ і міському архіві Львова. На загальних зборах товариства “Просвіта” у Львові 1894 року Ом. Огоновський виголосив: “Не забудьте, браття-громадяни, пом’янути нас незлимтихим словом, бо хоч ми й не довершили великої просвітньої будівлі, то все ж були ми, мов ті робітники, що двигали велике каміння на засновок народньої святині. Тепер уже легше будувати далі, коли покладено кріпку основу — вже легше йти вперед, коли перші робітники зладили битий шлях, що веде до витиченої мети”. Того ж 1894 року 28 жовтня завмерло серце великого подвижника української справив Галичині. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові (на полі 1-155). Як і старший брат Омелян, Олександр Огоновський відомий як подвижник української ідеї, громадський діяч, професор-правник Львівського університету, член-засновник “Просвіти” і НТШ, член Головного виділу “Просвіти”. Народився він 17 березня 1848 року в с. Букачівці Рогатинського району. Навчався в Бережанській гімназії, 1871 року закінчив Львівський університет. З 1878 р. Олександр Огоновський викладає право у Львівському університеті на кафедрі з українською мовою викладання. Він був першим професором права, який викладав українською мовою. З 1886 р. призначений деканом юридичного факультету університету, береться за розробку української юридичної термінології, багато і плідно працює над науковими статтями і монографіями про приватне цивільне право. Невтомно бере участь у громадському житті Галичини. Почавши працювати в
Омелян Огоновський Олександр Огоновський Петро Огоновський
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
