Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Брати Огоновські — приклад нащадкам невтомної подвижницької праці на українську ідею”. · 15 Читацьке віче · с. 15сторінка оригіналу ↗

Безцінна спадщина нашого народу

Слово Просвіти, №35 за 2018 рік

“ Просвіті” ще зі студентських років, не полишає цієї діяльності і надалі. Він — ініціатор і великий подвижник розширення мережі читалень по селах і містечках Галичини. Зробив добродійний внесок із цінних книжок для читалень “Просвіти”. Наймолодший із когорти славетних братів Огоновських Петро — український педагог, вчений і громадський діяч, голова “Просвіти” 1906—1910 років. Народився в с. Чагрів Рогатинського району 20 липня 1853 р. Освіту здобув у Бережанській гімназії, навчався у Львівському і Віденському університетах. Був дійсним учителем академічної української гімназії у Львові. Як і старші брати, Петро бере активну участь в діяльності “Просвіти”. Він — автор підручників із математики і фізики українською мовою. 1906 року на позачерговому загальному зібранні сьомим головою “Просвіти” обирають професора Петра Огоновського. За його керівництва Товариство сконцентрувало свою увагу на організаційних, просвітних та економічних завданнях. Голова створив просвітньо-організаційну, господарсько-промислову та видавничу комісії. Сприяв виділенню для Товариства матеріальної допомоги Галицьким сеймом на економічні і видавничі справи. Сприяв виданню серії “Руська писемність”, відновленню науково-популярного часопису “Письмо з Просвіти”. 1908 року вийшло ювілейне видання історії товариства: “Сорок літ діяльності Просвіти” М. Лозинського. Він ініціатор проведення просвітньо-економічного Конгресу 1909 року. Після відставки продовжив працю в Головному виділі “Просвіти”. Під час війни емігрував до Відня, де сприяв продовженню роботи Товариства. Помер в еміграції 1917 року, похований на віденському кладовищі. Брати Огоновські — приклад нащадкам невтомної подвижницької праці на українську ідею. За кожним із них — чималий науковий, педагогічний і громадський доробок на благо рідного народу. 1933 року одну з вулиць Львова було перейменовано на честь голів “Просвіти” — братів Омеляна і Петра Огоновських. Але 1950 року за радянської влади міська рада перейменувала її на Корейську. Хоча в 1990-1994 рр. під час головування просвітянина Василя Шпіцера у місті багатьом вулицям повернули історичні назви, на жаль, за незалежної України ця вулиця не була перейменована. “Просвіта” Львова вважає своїм обов’язком відновити у назвах вулиць нашого міста несправедливо забуті імена славних синів Галичини — готує подання до міської влади Львова про необхідність перейменування вул. Корейської на вул. братів Огоновських, котрі присвятили свої знання, таланти і молоді сили Україні. Література: 1. Брати Огоновські — видатні діячі другої половини XIX ст. // www. archivelviv.gov.ua 2. М. Лозинський. Сорок літ діяльности “Просьвіти”. — Львів, 1908. 3. Енциклопедія українознавства. Т. 5. Львів, 1996. 4. Нарис історії “Просвіти”, 1993. 5. За матеріалами з фондів музею Михайла Грушевського у Львові. Оксана ШАЛАК Пишучи про народну пісню, Микола Гоголь захоплювався: “Це народна історія, жива, яскрава, барвиста, правдива, що розкриває все життя народу”. Сьогодні науковці нараховують близько 200 тисяч українських народних пісень. В ЮНЕСКО зберігається фонотека народних пісень країн світу, у якій фонд України охоплює 15,5 тисячі зразків (друге місце посідає Італія із 6000). Проте в самій Україні ми досі не маємо єдиного архіву українських пісень. Таке масштабне завдання постало перед засновниками Музею української пісні, які значно розширили його, бо прагнуть зібрати, вивчити і представити в експозиції й авторську українську пісню — від найдавніших видань до сучасності. Ініціатори створення музею — заслужена артистка України, виконавиця народних та авторських пісень, директор ГО “Народна філармонія” Руслана Лоцман і директор Українського дому Юрій Стельмащук — вважають, що потрібен нотний аудіо-, відео-, фотоархіви, куди б увійшли збірки фольклору та авторських пісень, фонотека записів українських пісень у виконанні носіїв фольклору та професійних Надія КИБИЧ, вчитель-методист українознавства Вижницької ЗОШ I—III ст. ім. Ю. Федьковича, м. Вижниця Продовжувачкою жіночого руху в сучасній Україні є Ростислава Федак. Пані Ростиславу як організатора Міжнародного конкурсу “Мій рідний край” знаю 20 років, бо готую учасників цього незвичайно престижного конкурсу, що об’єднує молоду еліту української нації. Цей конкурс дав поштовх патріотичному гуртуванню нашої молоді, дав повірити в свої сили, дав можливість розкритися молодим талантам попри місце їхнього перебування і матеріальні статки. Щорічно переможці конкурсу “Мій рідний край” приїздять до Львова на підбиття підсумків і по нагороди. Сотні незабутніх вражень переповнюють серця молодих і гордих, бо їхні дослідження надруковано в щорічному збірнику “Мій рідний край”. Молодь і їхні наукові керівники дякують пані Ростиславі і конкурсному журі за можливість побувати в Києві, а пізніше — у Львові, та за належне поціновування їхньої дослідницької праці. Майбутнім науковцям потрібна така підтримка, і вони її мають від Союзу українок України. Пані Ростислава веде цю безоплатну роботу як союзянка, єднаючи Схід і Захід в єдину українську родину. Народилася ця мудра жінка 1935 року в Болехові в патріотично налаштованій родині Степана та Юлії Телегів, де не згасало тепло рідного дому, де звучало рідне українське слово разом з Франковим духом. Коли маленькій Ростиславі виповнилося 6 років, розповиконавців, художніх колективів — від платівок, касет до CD, DVD-дисків та флеш-носіїв найкращих солістів, гуртів, хорів. Фонди музею треба наповнити давніми афішами, портретами легендарних співаків і композиторів, книгами спогадів про них. До музейних колекцій увійдуть елементи сценічних костюмів, особисті речі визначних виконавців. Експозиційні та виставкові зали мають відтворити історичні періоди розвитку української пісні від архаїки до сучасності, від фольклору до християнської музичної культури, від солістів минулих століть до сучасних аматорських і професійних колективів України й діаспори. Поки що маленька кімната вміщує зовсім крихітну експозицію, центром якої стала колиска в ореолі вишиваних рушників, довкола якої — фотографії, фольклорні збірки, книги спогадів, афіші… Експонати передали із Національного хору імені Григорія Верьовки, Академічного оркестру народної та популярної музики Українського радіо, Центрального будинку офіцерів ЗСУ, заслуженого академічного ансамблю пісні і танцю ЗСУ, учасниці тріо “Золоті ключі”. “Живий музей живої пісні”, — наголошує Руслана Лоцман. Ще десятикласницею вона написала наукову роботу для Малої АН про збереження пісень рідного села, що на Черкащині. Із народної пісні односельців, рідної бабусі Люби і народилася Руслана Лоцман як співачка. Згодом вона навчалася в класі Ніни Матвієнко, зростала духовно і професійно, а нещодавно, захистивши кандидатську дисертацію, заснувала мистецьке об’єднання “Народна філармонія” і сама вчить молодь, організовує концерти, виступи перед воїнами на сході України. Новостворений музей потребує державної підтримки, тому надіслали до Міністерства культури листа, під яким зібрали підписи народних діячів культури, композиторів, співаків, музичних гуртів, а також ухвалили відповідну петицію до Президента. На відкриття музею прийшли знамениті учасниці тріо “Золоті ключі” народна артистка України Ніна Матвієнко, Валентина Ковальська, лауреат премії імені Тараса Шевченка учасник гурту “Явір” Олесь Харченко, син знаного в світі поета-пісняра Дмитра Луценка, сучасна естрадна співачка Ілларія… І, звісно, лунала її величність українська пісня! Упродовж двадцяти років фольклорист Гнат Танцюра записав від однієї селянки із Зятковець, що на Вінниччині, понад тисячу пісень. Як відомо, до знаменитого українського фольклористичного збірника “Пісні Явдохи Зуїхи” (К., 1965) увійшло 925. Таких грандіозних колекцій народних пісень українська фольклористика знає чимало. Найвідоміші дослідники народної пісні — Михайло Максимович, Микола Костомаров, Олександр Потебня, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Володимир Гнатюк, Микола Лисенко, Філарет Колесса, Климент Квітка, Микола Леонтович, Олексій Дей, Григорій Нудьга, Софія Грица… — завжди наголошували на численності варіантів, жанровому багатстві, глибині, архаїчності ритмічних архетипів українського мелосу.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин