“Гетьман Скоропадський матиме на суді історії найкращих оборонців в особах української школи та науки”. · 5 На часі · с. 5сторінка оригіналу ↗
Пам’ять і пам’ятник До свята Незалежності України
Слово Просвіти, №35 за 2019 рік
Володимир СКРИНЧЕНКО
Сходами військової кар’єри итинство Павла минало у мальовничому Тростянці, що на Полтавщині, у маєтку дідуся Івана Михайловича, який чудово володів українською, запрошував до себе кобзарів, розповідав онукам про славетні часи української минувшини. Напевно, розповіді дідуся й шляхетські традиції роду, серед яких найзнаменитішим був гетьман Іван Скоропадський, вплинули на рішення Павла йти у військову справу.
Прямо з Пажеського корпусу корнет
Скоропадський був випущений 1893 року в лейб-гвардії кавалергардський полк, де зустрів поручика Карла Густава Маннергейма, фінна шведського походження, який отримав давно омріяну блискучу уніформу після служби в драгунському полку. І Павло Скоропадський, і барон Маннергейм походили з дворянських родів, що були відомі в історії своїх країн — України та Фінляндії.
Згодом шляхи життєві українця Павла Скоропадського та фінна Карла Маннергейма розійшлися. Але понад усе життя зберіглися їхні дружні стосунки й листування.
Військова кар’єра Павла Скоропадського починалася досить успішно. З фронту російсько-японської війни він повернувся ротмістром, кавалером золотої Георгіївської зброї і численних орденів, отримав погони полковника, а у Першу світову здобув чин генерал-лейтенанта, орден Св. Георгія ІV ступеня та славу досвідченого військовика. Цьому сприяли його особисті якості — лицарська вдача, рідкісна наполегливість у досягненні своєї мети.
Проте лютнева революція 1917-го та зречення царя Миколи II престолу поставило генерала Скоропадського перед вибором подальшої долі. Поряд з тим відбувалася еволюція його політичних поглядів у бік українства.
Тим часом у Києві завирувало політичне життя України, спалахнула зірка Михайла Сергійовича Грушевського, який став головою Центральної Ради. Але дуже швидко виявилося, що Центральній Раді гостро бракує керівництва. Вона витрачала свій час на безкінечні суперечки, не вирішувала актуальних соціальних проблем, зокрема гострого питання перерозподілу земель. Україну поглинули анархія і безвладдя.
“Рада справляє гнітюче враження розгардіяшу, безграмотності, слабкості…” — занотовує до свого щоденника професор Володимир Вернадський.
Особливо шкідливим було ставлення цих діячів до військових. Генерал Скоропадський надав у розпорядження Центральної Ради українізований корпус із 40 тис. бійців, прекрасно дисциплінованих і споряджених. Але його жест було відкинуто з двох причин: ідеологи Центральної Ради доводили, що революція усувала необхідність регулярної армії, по-друге, вони твердили, що не можна довіряти багатому землевласникові Скоропадському. Напевно, ними володів панічний жах перед примарою “українського Наполеона”. Свідчення цих прихованих настроїв лишив Дмитро Дорошенко, стверджуючи, що Центральна Рада боялася української армії не менше, ніж більшовиків.
Тим часом на Україну насувалися з Росії більшовицькі загарбники…
Шлях до гетьманської булави итуація докорінно змінилася після того, як Центральна Рада підписала 9 лютого
1918 року мирну угоду в Бресті, і в Україну як союзники увійшли німецькі та австроугорські війська. За їхньою допомогою вдалося вигнати червоних росіян та власних більшовиків. Але умови, продиктовані союзниками, були досить обтяжливими. За Брестським договором Україна мала до 31 липня 1918 р. поставити до Німеччини й Австро-Угорщини 60 млн. пудів хліба, 2750 тис. пудів м’яса та іншу сільгосппродукцію та промислову сировину.
Проте німці та австрійці не задовольнилися роллю найманців, а проводили власну політику задля отримання продовольства та сировини. Вони швидко переконалося в нездатності керівництва українського уряду навести лад і спокій у країні власними силами. Німецьке військове командування, зокрема генерал Гренер, наполягало на зміні уряду.
Поза увагою генерала Гренера не могла залишитися діяльність новоствореної організації консервативно-ліберального спрямування — Української народної громади та її лідера Павла Скоропадського. Адже він мав дві незаперечні переваги — бойовий генерал і нащадок українського гетьманського роду. Його належність до великих землевласників була запорукою проведення майбутнім урядом несоціалістичної аграрної політики, адже він був затребуваний впливовою й власницькою частиною суспільства, якій було що втрачати внаслідок соціальних експериментів Центральної Ради.
29 квітня, близько 11-ї години, у київському цирку Петра Крутикова “Hippo Palace” розпочав роботу Хліборобський конгрес. Провідну роль на ньому відігравало керівництво Союзу земельних власників, яке взяло на себе реалізацію сценарію, кульмінацією якого мало стати проголошення Павла Скоропадського гетьманом України. Такий сценарій був динамічно реалізований президією конгресу. Події розвивалися так стрімко, що критика Центральної Ради невдовзі змінилася настійними вимогами “сильної влади”, “диктатора” і, нарешті, скандуванням “Гетьмана треба!”
30 квітня 1918 року було оприлюднено два основоположних документи гетьманської влади: “Грамота до всього українського народу” і “Закони про тимчасовий устрій України”. Грамотою Павло Скоропадський проголосив себе Гетьманом всієї України. Він пояснював, що до такого кроку його примусила загроза нової катастрофи України і категоричні домагання трудових мас населення “негайно збудувати таку Державну Владу, яка здібна була б забезпечити населенню спокій, законі можливість творчої праці”. До “Грамоти” додавалися “Закони про тимчасовий державний устрій України”. Першим законом “Про Гетьманську владу” оголошувалася виключність влади гетьмана України в межах усієї Української держави. “Грамота” гетьмана та “Закони про тимчасовий державний устрій України” стали конституційною основою Української держави.
Особисто гетьман відстоював першість принципу приватної власності як у промисловості, так і в сільському господарстві, зокрема розпочав підготовку до справедливої земельної реформи. Її метою було створення міцного прошарку дрібних та середніх землевласників. У царині промисловості створювалася сприятлива атмосфера для приватної ініціативи, і це моментально спричинило пожвавлення ділового життя. У цілому ж економічне становище держави було у той час напрочуд міцним, державний бюджет уперше став позитивним, і Директорії гетьман залишив повну державну скарбницю.
Встановлювалися міцні відносини з нейтральними державами, а також з країнами, які виникли на теренах колишньої Російської імперії. Зусиллями молодої української дипломатії зав’язалися стосунки із Німеччиною та Австро-Угорщиною, країнами Скандинавії, Балтії і Закавказзя, Іспанією, Португалією, Нідерландами, Фінляндією, Польщею та ін.
Але найбільших досягнень Українська гетьманська держава 1918 року домоглася у сферах внутрішнього життя, які Скоропадський вважав суто національними. Це були, відповідно, культурне будівництво та організація церкви. Як глава суверенної держави, гетьман уважав за необ
Про що нагадує нам свято Незалежності нашої держави? Мабуть, про тяжкий і тривалий шлях, яким ішов наш народ до цієї славетної події, і тих, хто був біля витоків українського державотворення. І серед них чільне місце посідає Павло Скоропадський, Гетьман України 1918 року, який доклався до формування української держави. Але Гетьману Скоропадському не пощастило, адже на семи з половиною місяцях існування його Гетьманату зосереджено нищівну критику, сарказм та іронію його супротивників, серед яких не бракувало людей з письменницьким або ж публіцистичним хистом. Згадаймо хоча б твори Винниченка. Проте загальний стан України протягом правління Павла Скоропадського більшість неупереджених спостерігачів оцінювали як блискучий. Серед країн, що виникли на уламках Російської імперії, вона єдина змогла забезпечити спокій та лад, сталу економіку й фінанси. На міжнародній арені Українська держава здобула широке визнання, але найбільших досягнень домоглася вона у сферах культурного будівництва. Як глава суверенної держави, гетьман вважав за необхідне мати в Україні національну академію наук та університети, бібліотеки, театри, цілу мережу українських шкіл. Жестом вдячності за докладені до державного будівництва зусилля могло б стати зведення в Києві пам’ятника Павлові Скоропадському.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
