Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Книга нагадує добре споряджену каравелу · відкривача нових земель…” · 8 Презентація · с. 8сторінка оригіналу ↗

Преображенська книга поета

Слово Просвіти, №35 за 2019 рік

Поява “Видимогоневидимого” здатна докрайньо загострити проблему сприйняття й потрактування того поетичного слова, яке, оминувши звичну для авторського/читацького загалу позу традиційності, чесно й питомо сягає поза традицію. Карачинцев, мабуть, передбачив схожу ситуацію, бо, як мало хто до нього, оснастив, забезпечив свою другу книгу чи не всіма можливими засобами утримання на плаву в бурхливому морі літературної смаківщини. Йдеться про назву, передмову-самокоментар (приклад: “…Поезія, передусім, намагання дивитись на життя з погляду вічності. Власне, пропонований текст і є спробою представлення відчитаних, відчутих смислів. Амальгамою відчуття видимогоневидимого…”), вигадливо-чітке роздільне структурування текстів, сакральні мотта, латинізми з примітками, зрештою дизайн — обкладинкова білінь із ґранатóвими півкулями Всесвіту по краях). Загалом книга нагадує добре споряджену каравелу відкривача нових земель… Та це щойно зовнішньо-рамкова обстава великого задуму. Вбачаю в цій книзі своєрідний авторський маніфест Життя й Поезії як Божих та людських сутностей. В його осерді — палке переконання, що життя й поезія незнищенні, бо взаємозамінні у своїй нерозривній двоїні. Тут видиме й невидиме — то поетичне життя, то жива поезія. Друга завжди веде перед, адже більше є феноменом метафізично-духовним, спрямована вертикально щодо земної площинності й до вселенського центру. Саме поезія найбільшою мірою повертає щодня топтаному інформаційністю слову його світотворні функції. Віддає автологічному філософуванню синтетичну багатозначність, а людям — духовну синергійність, снагу прозріння. Мої твердження оперті на мисленну матрицю книги, що тут і там… береться позолотою, патиною поетичності. Доброму читачеві це наочно як білий день. Але найбільше вражають варіанти дивовижного поєднання очевидного з неочевидним — витворення метафоричного, симфоричного видимогоневидимого (тільки “перевізниця” ознак та значень метафора, з її найрозвинутішим різновидом — симфорою, перетворює віршування у творчий акт). Не можу не цитувати, коли кожне прочитання цього знов і знову наснажує (характеристики тропів у квадратних дужках вільні мірою вільності поетичної): …надсвідомість незримими нитками прив’язує нас до вранішніх променів сонця як вишні до гілок що тихо збуваються [розгорнена метафора на пейзажно-філософській канві] * пливу до тебе у морі піску навперейми сонцю чи логосу [психологічно-символічна метафора] * невидиме а як по ньому босоніж пройтись [метафора-аргумент] * гріх надає словам товстошкірості пристрасті ущільнюють ауру слів світло тоді задихається [розгорнена симфора-застереження] * не уникай дотику жоржин [метафора-відчуття] * місимо м’ясимо часиво [метафора-казіоналізм] * особистості вітру роздаровують амфори камфори напинають вітрила мрій [симфорично-метафоричне поєднання ментального з нетрадиційним] * намагаючись жити за скрижальною гравітаційною правдою голгофи [симфора святописемна] * сумісність амальгамується світлом тим що в кінці тунелю [симфора взаємності] * як довго триває ця натиснута клавіша тиші [метафора самозаглиблення] * хай збудеться зелена воля трави нехай буде синя воля води [симфора незнищенності] * м’ятними пальцями пам’яті перебираєш зім’яті струни повітря [симфора душевної радості] * тіла наші світяться водою з рук предтечі [симфора буття] * нас прихилених до одвірка зорі [метафора українськості] Метафорико-симфорика книжки всеохопна, така численна, що, зачудовано мандруючи від сторінки до сторінки, в якусь мить перестаєш зауважувати її коштовні розсипи, а натомість замислюєшся про межі-безмежжя поетичного й поезії; про надспромогу поета. Що такого ще може бути іншого, кращого? Припускаю: й самого автора це бентежило, як і потреба оприявлення видимих та невидимих сутностей, імпульсувало до видання цієї збірки. Власне краще, найкраще — то вже згадана мною взаємозамінність життя і поезії. І як людина “самопевна” (з його книги), а ще більше життєй поезопевна, Карачинцев розгортає небувале, принаймні в наші часи, ясування й доведення величі поезії правдивими розмислово-поетичними засобами. Логіка тут залізна, бо тільки звільнившись, заартикулювавши від досі необхідного баласту блискучих визначень та дефініцій, є шанс стрімко просунутися вперед. Через межі здобутого вже “Хромосомами”. Курс за обрій, каравело!.. Творчо-обережно реферуючи теоретичні щодо поезії викладки автора, які насправді є поезією (приклад: “поет сягає домови / не домовинного простору мислеформ / а радше причаєного світу немислимого”), висновую: поезія всюди, скрізь і в усьому, “довкільна до неймовірного” — любов, радість, “тамоване щастя”, “пошук входу і виходу з пекла до раю”; оскільки “неназване мало б не існувати”, остільки поезія ословеснюється; з одного боку — “магічна сила літер і чисел”, а з другого — спрага “тихої мови пустелі для порозуміння з Богом”, коли букви, ставши словом, одразу ж стають і “тілом”, тож “поезія транскрибує метаморфози”. Власне їх, метаморфози, можна йменувати “домóвою”, як і помовою, позицією по цей і “по той бік мови”. Олег Лишеґа, пригадую, зіставляючи метафоричність із метаморфозністю, надавав перевагу другій, вважав її первиннішою, питомішою для земно-людської природи; у нього вона — як спільне ядро всього живого, від рослини до людини з її душею й мовою/поезією, яке забезпечує акумулювання й вільне перетікання енергій; метафора ж у його поезофілософії — продукт певного цивілізаційного пристосування і спрощення. Натомість Карачинцев дає слову змогу бути і “гусінню”, і “лялечкою”, і “метеликом” (класичний приклад натурального перетворення); у нього “ш шипить як сонце що входить у море”, а “сухожилля слів змащені молоком птахів / які щойно повернулися з ирію” — поезія направду “чиста”, “глибинна”, “істинна”; водночас, додаю, метаморфозна. І це попри прихильність до ідей відмови од “мислення словом” та “пізнання без знання”. Певно, Боже сприяння людини полягає насамперед у тому, що Він обдарував її словом, здатним викликати прозріння-осяяння. Надто ж — як людину майбутнього, “проекцію у майбутнє” (за К’єркегором і Карачинцевим); ту, що “накопичує внутрішнє світло преображення ради”. Отож-бо, преображати сутності свою й довкільні! У царині поетичної творчості таке преображення мовби поєднує метаморфозу з метафорою/симфорою, стає джерелом правдивого натхнення. Карачинцев напрочуд повно зачерпнув із цього “видимогоневидимого” джерела. Якщо “світ являє собою сумму поетіки Бога”, то власне поетика в концептуальній практиці автора найбільш адекватна сама собі. Його поезія зостається собою у просторі перетворення й недовідомості поетичних істин. І його другу поетичну книгу назвý преображенською.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин