“Він не міг називатися типовим · українським радянським істориком. · Бо був поміж них “білою вороною”. Про-читання · с. 10сторінка оригіналу ↗
Ярослав Дашкевич
Слово Просвіти, №35 за 2019 рік
Закінчення. Початок на стор. 1 Стрілець із роду стрільців
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Коли я вперше його побачив, то подумалося: йому б у кіно грати Захара Беркута або когось із Довбушевих опришків.
Мало буває таких скульптурно виразних облич. Просто модель-шедевр. Чітко й виразно проступає кожна риса худорлявого обличчя зі сміливим поглядом великих очей. Та ще богемна сива грива, що наводить на думку: перед тобою художник, музикант або поет.
Отакий був історик Ярослав Дашкевич. Один із тих небагатьох людей, до кого з безмежною адорацією ставився категоричний в оцінках Петро Яцик. Окрім Дашкевича він виділяв для себе Омеляна Пріцака, Володимира Кубійовича й Дмитра Гнатюка. До цих людей у нього була слабість. Він безмежно ними захоплювався, не шкодував суперлативів на їхню адресу й кидався на захист їхнього імені, якщо хтось дозволяв собі відгукнутися про них без належної пошани чи з іронією.
Я знав: Дашкевич — чи не єдиний, хто,
звернувшися до Яцика з проханням про фінанси на видання котроїсь книжки, не зазнає відмови. Будь-яка Дашкевичева ідея завжди зустрічала Яцикову підтримку. Часто гроші для видань, котрими опікувався Дашкевич, Яцик передавав через мене. Тому я і знаю про плідну співпрацю мецената і вченого.
Я чув про його життєву епопею ще задовго до нашого знайомства.
Знав, що він переслідуваний та ув’язнюваний.
1995 року я видав книжку інтерв’ю під назвою “Гороскоп на вчора й на завтра”, котрі взяла у відомих людей поетеса Людмила Таран. Й одне з найцікавіших там інтерв’ю — саме з Ярославом Дашкевичем.
І ось ще до зустрічі з Ярославом Романовичем, на адресу якого я вже почув од Яцика стільки суперлативів, читаю його коментарі про його життя.
Натоді він — історик, культуролог, бібліограф, мовознавець, доктор історичних наук, керівник Львівського відділення Інституту української археографії НАНУ. Одне слово, респектабельний учений, чиє ім’я — науковий бренд. І, звичайно ж (не побоюся тут цього патетичного вислову), моральний авторитет не тільки Львова, а й усієї України. Таран зізнається: “Ви для мене — жива легенда” — і я її розумію. Мати Ярослава Романовича Олена Степанів слухала у Львівському університеті лекції Михайла Грушевського. “Грушевський — учень Антоновича, сподвижника Тадея Рильського. І ваша ж мати, Олена Степанівна, та батько Роман Дашкевич, навчалися разом із Євгеном Коновальцем, стояли при витоках Січового Стрілецтва…”
Дашкевич починає з такої подробиці.
Батько й мати народилися в грудні 1892-го. А він, син, — також грудневий. “Я не вірю в жодні астрологічні вгадування, але якщо виходити з астрології, то, здається, всі ми народилися під знаком Стрільця. Іншими словами, всі — войовничі. Мабуть, це справді так. Тому, що мої батько й мати мали стосунок до війська. Я, правда, не мав, але кажуть, що я теж войовничий…”
Олена Степанів пішла в легіон Січових Стрільців з початком Першої світової війни. Це було сенсацією: жінка — військовик! Вона брала участь у боях на горі Маківці. Була нагороджена Медаллю хоробрості. Дашкевич розповідає, що буцімто сам цісар Франц-Йосиф, глянувши на Степанів у військовому строї, сказав: війну він неодмінно виграє, бо в нього є такі офіцери… Але сталося інакше. Війну він програв, імперія його розвалилась.
Олена Степанів потрапила в російський полон. Майже два роки пробула в таборі для військовополонених під Ташкентом.
Ярослав Романович відтворив усю фактографію материних днів. “Після Ташкента був обмін на російських військовополонених… і дорога додому в Галичину, до Січових Стрільців. Напередодні 1 листопада 1918 року мати брала участь у підготовці воєнного перевороту, наслідком якого стало утворення Західноукраїнської Народної Республіки, і пізніше пройшла шлях в Українській Галицькій армії до Збруча, і після Збруча. А далі — еміграційний шлях через Румунію, Угорщину, Австрію. В Австрії — навчання у Віденському університеті, докторат у ньому й одруження з моїм батьком…”
Роман Дашкевич також побував у російському полоні, але зумів утекти. Опинившися в Києві, брав участь в організації Січових Стрільців і пройшов з боями аж в еміграцію в Румунії, де боярином на його весіллі був Євген Коновалець. Батько опікувався у Львові патріотичним вихованням юнацтва. А коли 1943 року радянські війська підходили до Львова, він вирушив в еміграцію. Жив в австрійському Тиролі, де й зустрів свою смерть.
Мати ж лишилася у Львові. Була навіть старшим науковим працівником Академії наук УРСР. Але 1949-го була заарештована й ув’язнена. Концтабір у Мордовії, тяжка фізична праця, котра й забрала її життя. А син карався в концтаборі Карлазі в Казахстані. Отакі його “університети”.
Якось Ярославу Дашкевичу запропонували (так, як це прийнято в західному світі, де це роблять відомі вчені) написати докладну автобіографію. Він почав складати хронологію свого життя. Скільки разів його звільняли з різних робіт. Скільки разів і куди він намагався влаштуватися на роботу, щоб мати бодай на шматок хліба. Скільки років узагалі був без будь-якої роботи. І сам дивувався: як можна було вижити, наприклад, од 1978 до 1990 року — в період абсолютного безробіття. А він же в цей час писав наукові праці. Створив кілька дисертацій, які йому не дали захистити. Його високо цінували вчені в США, Канаді, Австрії, Англії, Німеччині. Його кликали у Вірменію, де пообіцяли відразу ж обрати член-кореспондентом тамтешньої Академії наук. Але дзвінок із ЦК КПУ остудив наміри вірменських учених. (Очевидно, то був дзвінок сумнозвісного Маланчука). Ні, Дашкевич не був дисидентом, не займався політичною діяльністю — його цілковито поглинула наука. Але він був сином Олени Степанів і Романа Дашкевича. І в цьому факті — все пояснення його перманентних переслідувань та ув’язнення.
А ще він не міг називатися типовим українським радянським істориком. Бо був поміж них “білою вороною”. Був різнобічно освіченим і знав іноземні мови. Розповідає, звідки ті знання в нього взялися: “Я мав щастя закінчити гімназію, в якій справді багато уваги надавали вивченню мов, особливо латинській та грецькій. Знання сучасних мов я також виніс саме із гімназії: добре володіння німецькою, не дуже добре — англійською”. В університеті взявся за французьку. Там же ретельно вивчав китайську. Згодом заходився студіювати турецьку. А під час ув’язнення в Казахстані відразу ж узявся за підручник із казахської, що поклало початок знайомства з тюркськими мовами. Сходознавчі наукові зацікавлення привели його до вірменської мови. Намагається уявити, скільки мов, котрі лишилися невивченими, вкрали в нього сім табірних років, коли він мав молоду, жадібну на знання пам’ять і коли мови так легко йому давалися.
Коментуючи стан історичної науки початку 90-х років, казав: “Нині склалося так, що істориками вважають себе практично всі: і колишні прогорілі райкомівці, і політичні діячі, або ті, котрі вважають себе такими, — вони, очевидно, знають історичну правду в останній інстанції /…/ Але з талантом історика справа складніша. Коли ви запитаєте когось із великої плеяди новоявлених істориків хоча б про те, які мови вони знають, то уявляєте, що за відповідь одержите. Основна маса цих людей, окрім української і російської, а часто тільки російської, жодної іншої мови не знає і знати не хоче…”
А ми ще вимагали від наших істориків бодай якогось інтелекту, широкої ерудиції і знання широкого контексту світових подій!
Пам’ятаю, як знущався з українських радянських істориків Павло Загребельний, іронізуючи з їхнього безмов’я — жодного документа давніх літ не можуть прочитати, бо ж у них немає ні грецької, ні латини, ані германських, романських чи тюркських мов. Та й із давньоукраїнською здебільшого безнадійно. А Україна ж упродовж свого існування мала відносини не тільки з ближніми сусідами, ай з усім європейським світом. Чи не в кожній країні є маса джерел про Україну, написаних різними мовами. І вони виявляються невідомими нашим недо-історикам. Дехто з них гордо пойменовував себе медієвістом, котрий спеціалізується на пізньому Середньовіччі України і не володіє латиною, хоча переважна більшість тодішньої документації і в самій Україні велася саме латиною. На цьому пристрасно наголошував Дашкевич, вірячи, що з’явиться нова генерація справді едукованих вчених, поліглотів, котрі матимуть усі моральні права носити ім’я істориків. Тобто індивіди його інтелектуального калібру і справді ренесансного закрою.
Дехто з інтелектуально лінивих колег дорікав йому за наукову всеїдність і за надто широкий профіль зацікавлень. У згадуваному інтерв’ю він пояснював: “Так, мене цікавить багато що — не думаю, ніби це помилка і хиба. Адже, власне, коли займатися дослідженнями у суміжних науках, то і виникає можливість переносити досвід з однієї галузі в іншу. Я писав праці також на мовознавчі теми — з тюркології, вірменознавства — і це допомогло мені легше й краще зрозуміти деякі давні документи. Склалося так, що кілька років треба було присвятити етнографічним дослідженням. Я думаю, що це було позитивним моментом для мене. Бо саме заняття етнографією дало змогу перейти до етнічної історії української нації, а також інших, котрі колись, у минулім, заселяли Україну. Потім відбувся перехід від етнічної історії до етнопсихології — і цей перехід став можливим завдяки попередньому моєму досвідові…”
При наших зустрічах, які ставали дедалі частішими (буваючи в Києві Ярослав Романович неодмінно заходив до канцелярії Ліги меценатів, а я під час регулярних наїздів до Львова не втрачав можливості покавувати в товаристві Дашкевича і його дружини Людмили). Тоді на книжковому ринку з’явилася маса книжок на теми історії, квазі-історії й історичної фантастики, котру видавали за історію. Фоменко, Носовський, Калюжний, Бушков, Канигін, Шилов, котрі претендували на роль революціонерів історичної науки, пропонуючи свої екстравагантні теорії то нової хронології людства, то нові генеалогії народів і племен. Ярослав Романович знав ті тексти і з незмінною іронією коментував їх, називаючи історичною фантастикою. Він стояв на тому переконанні, що чим менше людині в науці відомо, тим сміливіше вона заперечує вже відкрите й сто разів підтверджене науковими ревізіями й з безвідповідальною легкістю виплоджує свої сенсаційні теорії та гіпотези.
Але вони теж по-своєму корисні, бо стають ще одним приводом переглянути вже усталене і ще раз допевнитися в його достовірності. Бум на історію спричинив не тільки прихід у неї молодих освічених людей, охоплених невситимою жадобою пізнання, а й легіону авантюристів, спокушених позірною легкістю здобути тут лаври новоявлених наукових месій.
В Україні стали популярними патріотичні опуси, в яких генеалогію нашого народу подовжують у часі навіть на кілька тисячоліть, безмежно його ідеалізують, прикрашають усе його минуле. І ніяк не можуть погодитися, що такий підхід безмежно анахронізує нашу науку, відкидає її на цілі століття назад, коли така “наука” базувалася головно на міфах і легендах. Найпатріотичніших інтенцій замало для того, щоб писати праці з історії України і щоб ті праці були справді наукою.
У той час майже культовими стали книжки сина Ахматової та розстріляного чекістами Ніколая Гумільова Льва про етногенез та пасіонарність і пасіонаріїв. Ця тема виникала й у наших розмовах із Ярославом Романовичем. Я занотував тоді в щоденник його слова: “Якщо йти за Гумільовим і намагатися віднести початки українського народу десь до 5-6-7 тисяч років тому, то тоді б нашому народові залишилося б дуже мало життя… Я гадаю навпаки: перед нашим народом ще багато й багато перспектив. Тому набагато краще дивитися вперед, а не відсувати ту історію назад. А загалом усякої неісторичної алхімії і всяких фантазій у Гумільова багато. Він начебто не наукові дослідження пише, а поеми…” Це ж беззаперечно: людина влаштована так, що їй набагато охочіше віриться в усякі небилиці й містичні вигадки. Це як своєрідні ласощі для незрілого розуму. Звичайно ж, вони, як щось нове і ще не пробуване, приємніші за суху емпірику й нудну одноманітність уже добре відомих теорій. Але оригінальне й екстравагантне — не завжди науково коректне. Скажімо, агіографія незрідка цікавіша за біографію, але ж вона — таки не біографія.
Пам’ятаю, як різко писав тоді про стан нашої історичної науки Сергій Білокінь, звинувачуючи (справедливо!) її в прокомуністичній і проімперській реліктовості. Це ж тоді і ще навіть пізніше наші ніби історики носилися з ідеєю: напишуть разом з російськими колегами спільно підручники історії. Підручники чиєї історії? Спільної історії — так одповідали вони на наші запитання, кваліфікуючи їх як абсолютно провокаційні. Легіон табачників, мов дресировані папуги, повторював: у нас із Росією — спільна історія, тому ми так її і висвітлюватимемо. І це в той час, коли власне української історії в повному розумінні цього значення в нас іще не було. Мені заперечать: а “Історія” М. Грушевського? Аркаса? Дорошенка? Видатний учений Володимир Антонович не взявся за написання історії України — маємо тільки своєрідний компендіум її од нього. Окремим періодам із минулого нашого народу присвячено праці Олександра Оглоблина, Івана Лисяка-Рудницького, Наталії Полонської-Василенко й Наталії Яковенко, Тараса Чухліба, Петра Кралюка, Сергія Білоконя, Сергія Павленка. Але і всього цього не досить, щоб твердити: тут у нас усе гаразд. Відповідаю на це словами доктора історії (української, звичайно) зі США Марти Богачевської-Хом’як, авторки цікавої монографії “Білим по-білому” (про еволюцію жіночих рухів в Україні), яка писала, що має бути не тільки просто історія народу, який живе на цій землі, а і його політична історія, мілітарна, інтелектуальна, історія України часів перебування її в статусі колонії Російської імперії, історія соціальних і громадських рухів, його представників в історіях інших народів, історія різних сфер його життя, його цивілізаційного прогресу і т. ін. І лише тоді можна стверджувати: у цього народу справді є історія (як корпус текстів, що охоплюють усі ці тематичні материки).
Десь тоді Дашкевич показав мені видану в “Либіді” нову “Історію України”. Це був жах. Там професор Мельник пише, що формування українського народу тривало аж до 18 століття включно. А до того виходить, що населення нашої землі — то була якась безвиразна, національно безбарвна людність, що її просто важко кваліфікувати, щоб “приписати” до котроїсь нації.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
