Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
4 На перехрестях історії · “Мабуть, ніхто ще не досліджував мітинги на · площах і вулицях Києва 19—24 серпня 1991 року”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

За свою волю і державність

Слово Просвіти, №35 за 2019 рік

Олесь ЛУПІЙ оє життя раптово змінилося 16 квітня 1991 року, коли відбувся з’їзд письменників України, на якому мене було обрано відповідальним секретарем і членом президії Спілки. Уже з перших днів відчув, що на якийсь час доведеться попрощатися із творчими планами. Вже із тих обов’язків, про які розповідав мій попередник Юрій Сердюк, не важко було здогадатися, яку нелегку ношу доведеться взяти на свої плечі, адже бути відповідальним секретарем Спілки письменників, це, власне, керувати штабом великої творчої організації, що має двадцять п’ять обласних відділень, із десяток друкованих органів, видавництво, будинки творчості, поліклініку і понад тисячу двісті членів Спілки, про яких необхідно дбати, цікавитися їхньою долею, знати, в яких умовах вони живуть, сприяти у виданні їхніх творів… Особливо важко було в перші місяці, я працював до пізнього вечора, бо, крім писання протоколів засідань секретаріату, президії, різних заяв і звернень, доводилося розмовляти з багатьма письменниками, які приходили зі своїми проблемами чи просто поспілкуватися. Водночас не припиняв своєї участі у громадській роботі, виступав на засіданнях Руху, Товариства української мови, “Меморіалу”, Товариства репресованих, Українського відділення Пен-клубу, які проходили у приміщенні Спілки. Доводилося часто виїжджати в області, де відбувалися збори письменників чи спільні культурницькі акції разом із патріотичними організаціями, зокрема до Львова, Луцька, Рівного, Сум, Харкова, Тернополя… Такі відрядження допомагали мені, крім усього, краще познайомитися з письменниками, які жили на тих теренах, налагодити контакти з місцевою владою, де появилося немало демократів, які могли багато в чому допомогти нашим організаціям, хоча б у зменшенні плати за комунальні послуги, в наданні стипендій для талановитих і недостатньо забезпечених письменників. Але, на жаль, уже тоді не важко було помітити зародження нездорової конкуренції між демократами, що згодом призвело до поділу партій та організацій. Наша Спілка активно відгукувалась на всі події, що стосувалися сучасного і майбутнього статусу України: чи то обговорення проєкту Конституції України у Верховній Раді, чи проєкту нового союзного договору в Москві… До всього ми мали стосунок, писали заяви від імені президії і відразу публікували їх у “Літературній Україні” (чернетки цих документів зберігаю у своєму архіві). Часто до Спілки приходили І. Драч, Р. Іваничук, Д. Павличко, П. Мовчан, М. Жулинський, В. Яворівський, Р. Лубківський, П. Осадчук, С. Пушик, Михайло та Богдан Горині, Михайло Святослав Праск: Мені приємно, що відгук Ігоря Павлюка був надрукований саме у нашому просвітянському часописі, адже я був організатором і першим головою Костопільської районної “Просвіти”. У мене в помешканні збиралися і перші просвітяни, і перші рухівці нашого повстанського краю. Власне, ще десь з кінця 1989 року саме ми, тодішні члени Товариства шанувальників української мови, започаткували розшук могил вояків УПА, а згодом і збір спогадів учасників повстанського руху Костопільщини. Одне слово, коли я був головою районного товариства “Просвіти”, всі сільські осередки окрім суто просвітницької діяльності займалися збором найрізноманітнішої інформації про повстанський рух, себто вивченням історії зародження й боротьби УПА на поліських теренах. Мені це вдавалося успішно здійснювати, бо я був не тільки головою “Просвіти”, а й працював завідувачем відділу національного відродження Костопільського райвиконкому. І тому “Просвіта” в нашому районі мала офіційний статус. Мені вдалося через районну раду впровадити в життя і біля Верховної Ради України. Липень 1991 р. Фото А. Скрипника лія Скрипника, прекрасного журналіста і критика, але світла пам’ять про них і той день біля Верховної Ради назавжди залишаться в серці. Косів і розповідали про останні події, що Народній Раді вдавалося відстояти, що має відбутись наступними днями. А бувало й так, що Д. Павличко чи І. Драч у телефонній розмові казали: “Олесю, збирай побільше письменників і веди до Верховної Ради”. Уже в перший місяць роботи у Спілці я попросив наших працівниць із Будинку літератора придбати синьо-жовтий прапор, а художника намалювати на великому картоні гасло: “Письменники за незалежну Україну” (зворотний бік теж був розмальований синьо-жовтими кольорами). Минало літо 1991 року, збігав і серпень. Більшість працівників апарату Спілки письменників, серед них і Юрій Мушкетик, були у відпустці. Я ж, працюючи лише четвертий місяць, не міг і думати про відпочинок. А вранці 19 серпня 1991 року ми почули по радіо про заколот у Москві — гекачепісти захопили владу, М. Горбачов у Криму, тобто під арештом. Я намагався зв’язатися по телефону з Серпневого ранку 1991 року мені за-кимось із секретарів, але не застав нікого вдома. Відгукнувся на мій дзвінок Іван Драч і сказав, аби я залишався на місці, бо має сам скоро приїхати. Найперше подумалося: куди заховати комп’ютери і множильну техніку, яку Спілці нещодавно подарували українські добродії з Канади і США і яку можна було б використати у випадку перемоги гекачепістів. Єдиним надійним місцем, на мою думку, були підвальні приміщення в Ірпінському будинку творчості або в когось із письменників на дачі в Кончі-Озерній. Я порадився щодо цього з Олегом Чорногузом, який саме прийшов до Спілки. Він висловився за ірпінський варіант, порадивши нікому про це не казати, крім, звичайно, голови Спілки. Невдовзі до мого кабінету зайшов Іван Драч і вручив кілька аркушів паперу, сказавши: “Це виступ Єльцина в Москві з різким осудом гекачепістів. Скоро ми у Спілці проведемо засідання Народної Ради. Було б добре до того часу підготувати заятелефонував Дмитро Павличко і сказав, що біля Верховної Ради збираються люди, бо з Москви має прилетіти група депутатів, щоб переконати українців все ж-таки підписати союзний договір. Через годину понад тридцять наших письменників прибуло до Верховної Ради зі своїм прапором і гаслами. Невдовзі з приміщення парламенту вийшов Іван Драч і сказав, що та група московських посланців уже прилетіла до Борисполя, там теж зібралися сотні українських патріотів, які вимагають непрошених гостей повернутися додому. Тоді до нас підійшов Анатолій Скрипник, він мав фотоапарат і тут же зробив кілька фото, а вже через пару днів подарував мені світлини. На тих світлинах Іван Драч, Анатолій Погрібний, Ярослав Ярош, Надія Непорожня, Віктор Терен, Петро Швець і я з гаслом у руках: “Письменники за незалежну Україну”. На жаль, уже відійшли в засвіти немало наших колег — немає і Анатову від нашої Спілки…” Я сказав, що заяву напишу, одначе її треба затвердити, але багато членів президії перебувають поза Києвом. Іван порадив просто зібрати підписи тих, із ким вдасться зв’язатися, вони й виступлять від імені всієї Спілки. Влаштувавшись в актовій залі на другому поверсі, я написав проект заяви і зателефонував Юрію Мушкетику. Ми обмінялися думками щодо ситуації, я розповів про засідання Народної Ради в нашій Спілці, а потім зачитав текст заяви і попросив висловити свої зауваження чи доповнення. Юрій Михайлович поцікавився, хто написав заяву, і схвалив її, порадив, до кого ще можна звернутися, і першим назвав Олеся Гончара, Ліну Костенко, Павла Загребельного… Майже увесь день 20 серпня двері у Спілці письменників не зачинялися. Зранку, приблизно о десятій годині, в нижній залі почала роботу Народна Рада. Я передав записку головуючому Івану Драчу з повідомленням, що заява готова. Іван Федорович сказав присутнім, що наша Спілка однією з перших висловлює свій протест проти гекачепістів, і надав мені слово. Я прочитав заяву президії ради Спілки письменників і її було схвалено оплесками. Уже в наступному числі “Літературної України” цю заяву було опубліковано. Значення її і в тому, що вона допомогла відразу зорієнтуватися нашим колегам, письменникам в обласних організаціях, стала своєрідною підтримкою і тим, хто жив у районах, де при владі були запеклі прибічники більшовицької ідеї, ненависники всього українського. Усі наступні дні аж до краху гекачепістів ми численною групою ходили на мітинги до Верховної Ради, на Хрещатик, до будинків колишнього ЦК КПУ, Київського міського комітету Компартії та міської ради. Виступаючи на одному з мітингів на площі біля консерваторії, я закликав усіх до непохитності у відстоюванні права на свободу, права мати свою незалежну державу, розповів про участь письменників в областях в акціях непокори гекачепістам, ана завершення прочитав вірш “Самостійна Україна” із нової збірки поезій “Кольорами предків”, яка недавно вийшла у видавництві “Молодь”. Радістю сповнилися наші серця після повідомлення, що в Москві перемогли демократи, а гекачепістів заарештовано. Мабуть, ніхто ще не досліджував цю надзвичайно важливу тему — мітинги на площах і вулицях Києва 19—24 серпня 1991 року. Скільки їх було, хто на них виступав, що говорив… Здавалося, що тоді вся Україна зібралася під блакитним київським небом, вимагаючи свободи. Письменники Я. Ярош, О. Лупій, І. Драч, Надія Непорожня та А. Погрібний на мітингу

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин