Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні · “Життєпис Петра Бойка – це урок патріотизму, особливо для молоді”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Голос його душі

Слово Просвіти, №35 за 2020 рік

Василь МАРУСИК, заслужений журналіст України Біографія Петра Бойка – людини Божого покликання і обдарування унікальна. Народжений 23 червня 1930 року в селі Лопатинка, Оратівського району, Вінницької області, син полеглого фронтовика, підлітком у нелегкі післявоєнні роки завдяки наполегливості добився до освіти: учився на петрографа у Львівському, а потім Київському технікумі, згодом продовжив навчання на геологічному факультеті Шевченкового університету. Та за велінням долі його тягнуло до артистичної діяльності, бо володів природнім даром — оксамитовим баритоном, що зачаровував слухачів. Самовизначився, коли переміг у конкурсі на диктора Українського радіо серед понад сотні претендентів! В ефірі юнак почав працювати з 1 серпня 1953 року. Вчився майстерності у видатних акторів: Юрія Шумського, Ростислава Івицького, Поліни Нятко, славнозвісного оповідача Іраклія Андронникова, а “хрещеним батьком” уважав провідного українського диктора Андрія Євенка. Його власна дикція, тобто, вимова, манера вимовляти слова і звуки, завдяки самоосвіті і навчанню у майстрів, були оригінальні і неповторні. Пізніше у своїх лекціях для педагогів він скаже: “Мистецтву слова, як і всякому мистецтву, навчити не можна, але навчитися можна”. І справді, Петро Тодосьович багато вчився. Зокрема, на філологічному факультеті Київського університету, пізнаючи деталі й глибини риторики, ораторського мистецтва. І мав визначні успіхи, бо незабаром був запрошений викладати предмети з виразного читання та культури мови у столичному педінституті. А Товариство “Знання” запропонувало молодому радіомовцю читати лекції про ораторське мистецтво по всій Україні. Брав активну участь у створенні фонохрестоматії з української літератури: в архівах знаходив справжні шедеври – і в школах зазвучали голоси корифеїв української культури. 1963 року, коли Петро Бойко виступив на Всеукраїнській конференції з культури мови і заявив з високої трибуни у присутності партійних бонз, що “…у державі нема хазяїна у мовному господарстві, норм культури мови не дотримуються засоби масової інформації, у пресі, у публічних виступах”, його, звичайно, відлучили від дикторського мікрофона. Перевели літредактором до музичної редакції, де його вплив на тексти, як ми розуміємо, був мінімальний. Однак без його голосу, без його таланту Українське радіо уже не могло звучати, тому Петро Бойко знову почав начитувати художні тексти, як диктор. Слово в його вустах звучало надзвичайно переконливо, особливо Шевченкове: Пошли мені святеє слово, Святої правди голос новий! І слово розумом святим І оживи, і просвіти! Неповторний у Петра Бойка не тільки Великий Кобзар, неповторний і його сучасник Василь Симоненко, і поети та прозаїки-шістдесятники. Високохудожнє слово кликало на дальшу працю — плекання душі людської. Отож саме на з’їзді Руху, у сяйві синьо-жовтих знамен, коли мова зайшла про створення Української помісної православної церкви, прийшло до нього миттєве рішення: “Стану священиком!” Зав’язав контакти зі львівськими священиками у храмі Петра і Павла, які першими вийшли з-під підпорядкування Московського патріархату, почав вивчати порядок ведення богослужінь і треб. 23 червня 1990 року тоді ще єпископ УАПЦ Василь Романюк (у майбутньому Патріарх Київський і всієї України-Руси Володимир) висвятив його на диякона. А через місяць був рукоположений в ієреї для місійного служіння. Роботи був непочатий край: освячував храми, благословляв велелюдні зібрання по всій Україні, освячував національні прапори. Коли в листопаді 1990 року в Україну прибув Патріарх Мстислав (Скрипник), щоб очолити відновлену УАПЦ, отець Петро став його секретарем. Певним і значним підсумком цих суспільних явищ був добродійний вечір “Предки дивляться нам у вічі”, організований редакцією найпопулярнішого тоді журналу “Пам’ятки України” (за моєю участю), що відбувся в Палаці мистецтв “Україна” 22 грудня того ж року. Неповторна атмосфера єднання п’яти тисяч глядачів і учасників сценічного дійства (понад 300!), коли з цієї найвищої української сцени вперше пролунала молитва “Отче наш” у проникливому виконанні отця Петра Бойка… Ранньою весною 1991 року Петро Бойко супроводжував похід “Останнім шляхом Кобзаря” з Ленінграда до Канева. Вже на території України священики Московського патріархату не дозволяли учасникам ходи з’являтися у церквах, де колись лежала труна з прахом Кобзаря. Дозволили відслужити службу тільки в Каневі 22 травня, та отця Петра Бойка не пустили — стояв під церквою під час молебня. Отож у жовтні того ж року Петро Тодосьович виїхав до Канади. Там він навчався у Колегії Святого Андрея при Манітобському університеті, служив у різних українських парафіях у східних провінціях, а також лікувався від тяжкої хвороби. 2003 року Петро Бойко повернувся до України і став служити у храмі Різдва Христового на Подолі, у храмі Івана Богослова в селі Шевченка і далі співпрацював з Українським радіо. В його виконанні прозвучали повісті Тараса Шевченка в перекладі українською мовою, роман “Берестечко” Ліни Костенко, дослідження “Країна Моксель” Володимира Білінського, “Ментальність орди” Євгена Гуцала, монографія Івана Дзюби “Тарас Шевченко”. За масштабністю і обсягом літературного матеріалу такий запис здійснено вперше в історії. Незабаром з’явилися на дисках романи Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр” та Василя Шкляра “Чорний Ворон”, до речі, в Інтернеті можна послухати ці та інші твори у виконанні заслуженого артиста України Петра Бойка. Я мав за честь озвучувати у 20-ох радіопередачах протягом трьох років авторську програму письменника Яреми Гояна “Шевченкіана Василя Касіяна”. Читали її автор та артисти Зінаїда Журавльова та Петро Бойко. Одного разу під час записів протоієрей Петро Бойко переконував автора: “Вам треба було стати священиком і ви б значно збагатили українське богослов’я. Ось як у таких рядках: “Молитва і слово прийшли разом, як Бог, і Небо, і Мама, і Тато, і Мова, і Україна”. Якби моя воля я навчав би дітей за вашими творами”. Колеги з радіоканалу духовного відродження “Культура” цьогорічного червня гідно відзначили пам’ять видатного українського культурного, релігійного і громадського діяча. Протягом тижня на Українському радіо звучали записи текстів та інтерв’ю видатного артиста, який відійшов у вічність 6 березня 2020 року. Залишилась згадка про Петра Тодосьовича — у серцях його численних слухачів. Прихильники пам’ятають пристрасний голос його душі. Залишились записи у фондах Українського радіо, на дисках, в Інтернеті. Його учні і друзі, сподіваємось, укладуть відео-фоноантологію уже тепер історичної особи Петра Бойка, котрий у харківському виступі 1971 року з питань мовної культури зазначив: “Мова – це найбільший здобуток людства, найбільша святиня людська. Всяка національна мова – це найбільший скарб”. Оратор цитує вислів ірландського вченого Давіда: “Кожний народ повинен берегти свою мову більше, ніж свої кордони, бо мова головна його оборона далеко більшої міцності, ніж усі його фортеці”. Життєпис Петра Бойка – це урок патріотизму, особливо для молоді. Так сказав в інтерв’ю на честь 90-річчя свого друга і вчителя журналістці Л. Лук’янченко літературознавець Сергій Гальченко: “Як на мене, він найкраще читав Шевченка і Тичину”. Професор Михайло Наєнко, який був учнем Петра Бойка, сповіщаючи про його відхід вічність: “Відійшов, щоб залишитись у пам’яті кількох поколінь студентів і майбутніх слухачів. Такий оксамитовий тембр завжди юного голосу трапляється раз на століття”. 23 серпня 1991 року група народних депутатів внесла синьо-жовтий прапор у Сесійну залу Верховної Ради. Освячення Національного прапо$ ра було проведено священиком УАПЦ Петром Бойком. Цей епізод нашої історії відтворено на відомій картині, розміщеній у фойє Верховної Ради, а прапор, як реліквія, зберігається під склом тут же, в музеї. Наступного дня Україна проголосила свою Незалежність. На жаль, на картині самого священика ми не побачимо. То хто ж він був, протоієрей, диктор Українського радіо Петро Бойко, якого згадуємо світлою пам’яттю?

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин