Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Тільки в нашій газеті · “Не хочемо бачити, як на наших очах зникає ще одне чудо — Українська народна пісня”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

ГГааллииннаа ГГннааттю юкк.. Пройти по воді

Слово Просвіти, №35 за 2020 рік

*** Зроби собі кави і сядь самотою на ґанку, поглянь, як зоря, вигасаючи, падає вниз... І в тихому тишку травневого передсвітанку подумай про нього – й за нього ж таки помолись. Ну що тобі, жінко, з тієї чудної любові? Вгамуй-но нарешті оте, що пече під грудьми... Василь ТРИЛіС Справді, навіщо? Це “природне” запитання сто років тому видалося б таким же безглуздим, як, скажімо, навіщо вчитися ходити або розмовляти. Але сьогоднішньому Українцю співати не потрібно. Так він думає. Тобто він не думає, за нього вже давно подумали; він просто не довго думаючи погодився, та на тому й кінець. Коли бува й засмокче душу якась незрозуміла порожнеча, то до його послуг, серед інших розваг, десятки різноманітних кнопок: тицьнув пальцем — і гримить електронна звукова розкіш, вгинаються ребра, тремтять стіни. Ну, ще можна пожаліти сусідські вуха й тяжку працю будівельників та встромити собі в вуха пару дундуляторів — насолода неземна, і нікому до тебе немає діла. Сучасне цивілізоване суспільство створило потужну індустрію музичних забав, орієнтовану на якнайширший ринок споживачів — безпритульних дітей. Більшість наших дітей справді безпритульні. Батьки покидають їх у ранньому віці, тобто віддають у спеціалізовану Систему Нагляду й Зайнятості — дитсадки, школи, ліцеї, гімназії, секції, студії тощо, де нікого не цікавить ні виховання цих дітей, ні їх навчання, а цікавить школярська дисципліна й своєчасна та гарна оплата нелегкої педагогічної роботи. Відлучені від життя діти активно й довго — років до тридцяти — шукають бодай якого порятунку від очевидної й невблаганної тюрми, яка маскується під освітні заклади. І знаходять ілюзію свободи в доступних їм наркотиках: це комп’ютерні ігри, кіно, тютюн, пиво, секс… На добрій українській горілці цей шлях розвитку зазвичай мирно закінчується, коли вже остаточно сформується психіка вічного будівника соціалізму. Серед найдоступніших наркотиків — музичні записи. Бо живої музики, живого співу тепер майже не буває. Всі потреби задовольняє музична продукція — виготовлені в професійних майстернях (“студіях”) і доведені до абсолютної технічної досконалості вокально-інструментальні твори, наспівані й награні професійними музикантами. Цікаво: що вищий професійний рівень такої продукції, то бідніший її зміст. Це не випадково. Професіонали краще, ніж хто, знають потреби своєї грандіозної аудиторії — неосвічених, невихованих, нездорових, нещасних, ледачих дітей віком десь від 10 до 30 років. Цьому контингентові нічим так не догодиш, як примітивними ритмізованими акордами з домішкою не менш примітивного тексту, який або слугує наполегливою мантрою, або просто додає фізіологічного відчуття людського голосу, живого тіла серед інструментального ревища. Вовтузиться ранок, неначе дитя в сповиткові, і чуються дневі такі неминучі громи. Люби його, жінко. Тримайся. Терпи, коли треба. Сльозинкою щастя засвічуй над ним небосхил. Хай ангел ніколи не плаче за спиною в тебе, побачивши шрами на місці обламаних крил. *** Той білий кіт був диким, як і ти, Та він себе дозволив приручити. Бо знаєш, як то боляче – іти, – Коли насправді хочеться лишитись… І мати тільки вірші й самоту, Гарячі сльози і холодне небо, І безнадійно заздрити коту – За те, що він сьогодні біля тебе. *** Я ніяк не збагну, чи ти вірші читаєш, чи душі… І нічим не зараджу твоїй самоті та біді… Бо, щоб інші нарешті навчились ходити по суші, хтось один таки мусить прилюдно пройти по воді. *** Срібними струнами зойкне гітара, Сиві дощі забринять у вікні... Листя іржаве, багряне і каре Ляже під ноги тобі чи мені. Небо над містом, примруживши око, Тихо спитає мене з висоти: – Ти ж не одна? То чому одинока? ...Я не умітиму відповісти. *** Усе мине, загубиться в імлі, Не лишить пам’ять каменя на камені... Чому ж тепер вона така терпка мені – Шовковиця в далекому селі? Не вгамувати спогадовий біль... Кудись тече стежина заспоришена... І я, – дівча, назавше тут залишене, Іду й не тямлю, хто я і відкіль... Таки іду. Бо вже мені пора У світ помежи щастями і втратами,– Той, де ніхто за мною не зітхатиме Шовковицею з рідного двора. *** Така сльотава ця осіння днина, І ми у ній самісінькі-самі… Моя ти рідна, дорога людино, Чого нам так осінньо в цій зимі? Вітри й вітри. І сиве-сиве небо… Забрівши у життєві холоди, Я відігрілась тільки біля тебе… Не осуди мене. Не остуди… *** Спасибі, доле, за усі “табу”, За всі дороги з дому і до дому. За небо – полотнину голубу – І жовте сонце, вишите на ньому. За ніч і день, росу на спориші, За всю мою терпенність нетерплячу… І за криницю власної душі, В яку дивлюся – але дна не бачу. Спів — дуже важлива гра для дітей і дорослих. Ця гра зближує їх, навчає приглядатись і прислухатись не тільки до себе, а й один до одного, разом творити красу. Досвід спільного творення краси (пісні) обов’язково поширюється й на інші сфери діяльності, і всюди він сіє прості й прекрасні принципи взаємності — уваги, оцінки, розуміння, поваги; найвищу цінність становить гармонія — чудо колективного творення складних речей, для окремого індивіда непідсильних. Задовольняючи цей соціальний інстинкт і отримуючи спільний духовний продукт (це такий специфічний продукт, що не породжує проблем розподілу, бо від ділення не зменшується), людина відчуває так звану повноту життя: вона оздоровлюється й зміцнюється в своїй вірі. Для цього й співали всі українці в усі віки. А чому ж ми не співаємо? А якщо й співаємо, то чому? На ці запитання рідко хто відповість серйозно й правдиво. Хіба що професіонали — композитори, співаки, диригенти, аранжувальники… Вони можуть чесно сказати, що виробляють художній продукті тим добувають собі на хліб (на масло до хліба — це вже як вдасться, а вдається мало кому). Професіонал ніколи просто так не співатиме — у нього якщо колись і була така потреба, то він давно забув її й смак. Тепер — тільки за гроші. Або за якийсь їхній еквівалент — зв’язки, рекламу, аплодисменти, добру вечерю тощо. Пісенному професіоналові просто заспівати — те саме, що таксистові в годину відпочинку просто сісти й покататися по Києву на власній машині. Але, зрештою, професіоналів дуже мало, а хороших — взагалі крапля в морі. Зате ще є величезна маса Українців, просто Українців! Це ж цей народ сотворив сотні тисяч (імовірніше мільйони) пісень незрівнянної краси й багатства, і то не за гроші й не задля амбіцій, а… не знати навіщо. Навіщо вони їх складали, співали? Чому перестали співати? Придивіться, порівняйте цифри — та це ж дивовижна загадка нашого часу! Чому вимерли мамути? Куди поділась грандіозна давньоєгипетська цивілізація, де її нащадки? Де правічна чоловіча честь — попереджувати супротивника про свій напад? Де те козацьке лицарство, де японське бусідо? Ми з побожністю говоримо про давно зниклі чудеса світу, але не хочемо бачити, як на наших очах зникає ще одне чудо — Українська народна пісня. Ми палко співчуваємо небіжчикам та їхнім рідним, але лінуємося з’ясувати, чому вмирає ще жива частина власної душі. Далі буде.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин