Тільки в нашій газеті · “Не хочемо бачити, як на наших очах зникає ще одне чудо — Українська народна пісня”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Як і навіщо вчитися співати
Слово Просвіти, №35 за 2020 рік
На різноманітних майданних та палацових “шоу” музична продукція супроводжується ще й відеорядом – ритмічними кривляннями самих виконавців, хмарами диму, блискотінням різних предметів у неспокійних кольорових променях світлотехніки. Відеокліпи — найвища форма цього неонеандертальського мистецтва, де вже й відеоряд вибудовано професіоналами й зафіксовано в студії. Якась реальна участь споживача в таких дійствах не передбачається. Споживач просто споживає те, що йому дають, ото хіба час від часу виттям, свистом і ритмізованими ж таки рухами подає знаки схвалення. Несхвалення коли й буває, то мовчазне — ногами. Споживач узагалі не любить не те що співати, а й розмовляти. Справді, навіщо? Вказана вікова ніша — майже виключно споживачі. Рідкісне явище — юнак чи дівчина, захоплені співом або інструментальною грою як внутрішньою потребою. А може такої потреби й немає? Навіщо вона? Ні, така потреба є. Є природна потреба, природний потяг людини як соціального біологічного виду до гурту, до спілкування, до спільної діяльності. Саме ця потреба зумовила зародження й розвиток художнього мистецтва як засобу спілкування. І саме пісня завжди давала українцям незрівнянне й незабутнє переживання душевного контакту, близькості, єдності з собі подібними, з усім сущим. Важко пояснити неспівучій людині, яку то радість, чистоту й силу дає гуртовий спів. Але треба пояснювати, бо, втрачаючи свою співучість, українці водночас втрачають і здоров’я, і природну віру, і навіть людську гідність. Звичайно, втрата пісенної культури — не єдина причина загального занепаду цілого народу; це тільки ланка в тяжкому й довгому ланцюзі наших невдач і поразок. Але систематичне свідоме повернення собі цієї звичаєвої ланки теж діє за ланцюговим принципом — за одною ланкою тягнеться інша, вивільняється шлях до оздоровлення й очищення всього українського духовного простору. Потреба співати не знищена, бо вона незнищенна. Вона гніздиться в найглибшому корінні нашої свідомості, нашої душі. Вона лише немилосердно пригнічена звалищем вторинних продуктів життєдіяльності сучасної паразитичної цивілізації. Ми не маємо можливості ні задовольнити, ні навіть усвідомити цю потребу, поки сидимо на “кнопці насолоди” в технологічному раю. Так само тішився той сумнозвісний пацюк, якому біологи вживили електроди в мозок, у самісінький центр насолоди — і несила було пацюкові відійти від кнопки, якою він навчився вмикати собі блаженство, і здох він від банального голоду, але в стані інтенсивного задоволення. Отже навіщо морочитися з тими співами? Якщо людство вже витворило споживацьку цивілізацію, то давайте споживати, поки це приємно! Тих, хто вибрав шлях наркотичного задоволення своїх природних потреб, марна справа переконувати. Але більшість людей взагалі нічого не вибирають. Це раби. За них роблять вибір їхні хазяї. Оце до них, рабів, я й звертаюсь: шановні раби, не думайте, що ми з вами вільні; не сподівайтеся, що юшка в кориті буде завжди. Ми насправді нікому не потрібні, навіть як робоча сила, бо тепер більшу частину всякої роботи виконують машини. Просто хазяїн ще не придумав, що з нами робити. Поки хазяїн думатиме та будуватиме якийсь еквівалент газових печей, у нас залишається невеликий, але шанс — стати вільними. Для цього не треба нікого вбивати, нічого руйнувати, не треба навіть ходити на мітинги. Бути вільним — бути собою — це суто внутрішній стан. Це відчуття й розуміння своєї власної душі, своїх потреб, своєї сили. Тільки вільне внутрішнє саморозуміння відкриває нам можливість розуміти інших. А це вже перший і найважливіший крок до відновлення своєї людської (повторюю: соціальної!) природи — до вільного спілкування, вільного вибору, вільної гуртової діяльності. До чого тут спів? А я ж сказав щойно: це тільки ланка в великому ланцюгові. Сам собою спів — це така ніби гра. Зверніть увагу, як охоче, як радісно приймають цю гру малі діти. Але ж кожна гра — це не пусте: це крок до чогось важливого, це своєрідна школа, яку Природа розробляла мільйони й мільйони років і дала всім людям і тваринам як необхідний етап розвитку.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
