Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
4 “Найвищою цінністю є українська державність”. На часі · с. 4сторінка оригіналу ↗

Незалежний Першовересень

Слово Просвіти, №35 за 2020 рік

Закінчення. Початок на стор. 1 Нинішній реформаторський рух в освіті не може не враховувати педагогічні гуманістичні ідеали просвітництва, західної культурної традиції, як і нові вимоги теперішнього часу, що формують своєрідність світоглядного бачення, зорієнтованого передусім на ефективну освіту, яка забезпечує процвітання економіки і конкурентоспроможність конкретної країни. Підвищення наукових стандартів є логічним обрамленням цієї парадигми. Проте існує й такий, достатньо аргументований підхід, що класичні гуманітарні дисципліни вважаються не менш значущими для особистісного і суспільного розвитку, зокрема й для прогресу в економіці. Найвищий рівень стандартів щодо змісту, знань, компетентностей не вичерпуватиме проблемності наростаючих і непередбачуваних тенденцій. Тема прогресу і виживання людства дедалі більше актуалізуватимуть цінність “освіти культурної”. Для України вона є надзвичайно чутливою, оскільки перспектива криється не тільки в цивілізаційній необхідності гуманізму, але й в оптимізації (відповідно національних інтересів України) “передачі” суспільству культурних цінностей, на яких виховуватимуться наступні покоління українців. Аксіологічна виразність культуровідповідної освіти та суспільного виховання мусить окреслюватися пріоритетами націє-державотворчого розвитку. Цінності, які закладатиме в суспільній свідомості і нормах поведінки сучасна освіта, визначатимуть український вектор на далеку перспективу. Аксіомою стає підхід, який обґрунтовувався свого часу європейськими просвітителями. Так, у теорії Bildung, як її визначає Гумбольдт, ідеться не про вагомість нагромадження об’єктивних знань, а про “визнання розриву між примноженням дрібних галузей знання та моральним прогресом людства”. Проте є розуміння того, що стратегічний вектор сучасної і майбутньої освіти мусить бути сфокусований не на простому раціональному удосконаленні компетентностей згідно існуючих і майбутніх професій. Радше за все покликання освіти полягає в системній підготовці людського капіталу, насамперед молоді, до існуючих та ймовірних викликів, загроз, нетривіальних завдань, вирішення яких потребують безпека і прогрес соціуму. Отже, слід дати осмислену оцінку – чи здатна освіта вирішувати цю проблему, що варто робити і яким чином. Безумовно, якісною освітою може вважатися тільки та, що адаптивна часу, цивілізаційним та національним потребам, яка максимально стимулює особистісний розвиток, мотивацію. Сучасний педагогдослідник Кен Робінсон у своїй праці “Школа майбутнього” перелічує ті важливі якісні характеристики і компетенції особистості, які необхідно формувати в будь-якій національній системі освіти, школі, університеті. Ними є “допитливість, творчість, критичне мислення, уміння спілкуватись, співпраця, співчуття та емпатія, громадянська свідомість”. Парадигмою для освітньої політики мусить нарешті стати пріоритет “культу культури в освіті”, оскільки лише “культурна”, органічна освіта здатна “олюднювати” людину, народ, державу, стаючи помітними і цікавими для “себе” і світу. Оскільки лідером у світі буде та країна, яка створить найбільш ефективну систему шкіл, коледжів, ліцеїв, гімназій, університетів. Цивілізація перебуває у ситуації, коли її перспектива у значній мірі залежатиме від того чи вдасться людству здолати домінуючий транснаціональний “ідеал” культу і фетишу наживи та грошей, який винесено на п’єдестал уваги політичних і суспільних прагнень, і чи стануть культура, освіта, наука найбільш затребуваними і пошанованими цінностями. Ця суперечність має універсальний вимір і притаманна як глобальним, так і національним стратегіям розвитку. Але є спільний знаменник у цьому надважливому завданні. Він окреслений передусім документами ООН, світових Самітів за участю лідерів усіх країн світу, в яких проголошуються орієнтири життєдіяльності: “Майбутнє, якого ми хочемо, з культурою”. Що? Які цінності? Якими дорогами вести “до храму” істини, красоти і добра нашу молодь? – питання, що вічно стоять на порогах наших шкіл, університетів. Сьогодні, коли Україна продовжує в борні з агресором відстоювати власну свободу, соборність, суверенність, найвищою цінністю, що наскрізно мусить проникати в усі життєтворчі пори освітніх закладів, є українська державність. Лише з її утвердженням нація здатна уможливити рух до прогресу, забезпечити розвиток людини і суспільства, успішно конкурувати і перемагати. Без неї народ буде кинуто на поталу “іншим” і розчиниться серед них. Попередні століття з лінгвоцидами, геноцидами, голодоморами для бездержавних українців є тому підтвердженням. Пригадаймо, як в січні 1918 року, більшовицькі окупанти, захопивши Київ, за кілька днів розстріляли понад 5000 осіб лише за те, що були українцями, розмовляли українською мовою, носили український національний одяг, співали українських пісень, шанували Тараса Шевченка. Передаймо учням та студентам факти зловісної політики в новоутвореній квазі-державі УРСР, коли в 1929-1930 роках на харківському судовому процесі “Спілки Визволення України” знищували визначних діячів національної науки, культури, освіти, церкви, нагадавши сказане сталінським слідчим Соломоном Бруком: “Нам надо украинскую интеллигенцию поставить на колени, это наша задача. Кого не поставим — перестреляем”. Пізніше, в 50-і роки, було розстріляно студентів Харківського університету лише за те, що вимагали навчання українською мовою. Так, на своїй рідній землі бездержавний українець був позбавлений права говорити і навчатися рідною мовою, називати дітей українськими іменами, друкувати рідномовні книги, знати свою історію, молячись чужим богам. Полтавський губернатор Багговут у секретному донесенні 1914 року напише: “Привлекать на должность учителей по возможности только одних великоруссовъ, таковыми должны быть и директора народныхъ училищъ, всякаго учителя проявляющаго склонности къ украинскому движенію немедленно устранять, ставить ректоровъ исключительно великоруссовъ, учащій персоналъ должен быть только изъ великоруссовъ, поясняя, что “украина” означает “окраина”, что никогда никакого “украинского” народа не было”. Тому сучасна школа мусить вийти за межі свого відомчого простору, відійти від поверхового, часто сфальшованого осмислення минулого, бо це унеможливлюватиме об’єктивність в оцінках сучасного, прогнозувати і “роздивлятися” своє майбутнє. Наша молодь має сповна усвідомити, що в українській історії не було “добрих і злих”, “ліберальних, демократичних і реакційних” чужинських режимів. Усі вони для українства – зайди і окупанти, які заслуговують лише на покарання і їхнє знищення на богом даній нам українській землі. Бо і царат, і сталінізм, і путінізм, і майбутня російська “неодемократія” були, є і, очевидно, будуть вічно, до скону, страждати антиукраїнськими хворобами. Усвідомлюю, що навіть в часи нинішньої — двадцять четвертої! — російсько-української війни на загальноукраїнському рівні в умовах різношерстості політичного середовища, активізації внутрішньої колаборації, відсутності стратегії гуманітарної та мовної політики формувати цю світоглядну позицію доволі складно. Тим паче, що історична, літера­ Діти героїв потребують особливої уваги вчителів турна, мовна, мистецька освітні концепції потребують суттєвих змін, направлених на посилення українознавчої і державотворчої парадигми. Ще донедавна зміст національної освіти був насичений “ціннісними” сентенціями. Ми запопадливо виховували нашу молодь на фальшивому гуманізмі белінських, горьких, гладкових, крупських, не відкриваючи завіси для правди. Бо як можна впускати до українських учнів та студентів українофоба і шевченконенависника Бєлінського чи Гладкова, який рокотів: “Зачем возрождать допетровскую эпоху, зачем гальванизировать украинский язык, который покрылся уже прахом”. Звісно, коли освітнє середовище зберігає ретроградність, вулиці названі на “честь” сатрапів і катів, на площах і майданах стоять пам’ятники душителям, а не будителям, а сценарій найвеличнішого свята Українського народу – День Незалежності обрамлений дешевою російською попсою у виконанні типажів “искусство вне политики”, то варто адекватно реагувати, діяти, а не бути слухняними “гречкосіями”. Недруги знають, що хто володітиме свідомістю, душею, той утримуватиме в своїх руках політичну владу, пануватиме навіть на рівні національних держав. Сила нації опирається на її дух. Спільнота рабів може побудувати великі піраміди, але вона ніколи не створить духової величі, стверджували національні просвітники. Тому з усіх сил україноненависники тримаються за своє минуле і чинять супротив поширенню української мови на всі сфери українського життя, фальшують національну історію, паплюжать визначні українські постаті, свідомо працюючи на федералізацію, русифікацію, деморалізацію України. Телеканали і FM-радіостанції, культурно-освітній простір, не зважаючи на Закон про українську мову, переповнені російськомовним контентом. Російська мова, московська церква, п’ятиколонна політична (і не тільки) агентура Москви є прямим, відкритим, агресивним русифікаційно-імперським інструментом “русского мира” в Україні. Тому освіта перебуває в доволі непростій ситуації, пов’язаній не тільки з пандемією, що спричиняє загальну асоціальність (незважаючи на смартфонізацію навчально-виховного процесу), але й з активізацією наступу промосковських сил на весь спектр національно-культурних вартостей. Боротьба за українську ідентичність стає домінуючим вектором протидії московитам. За цих обставин не можна ігнорувати важливість знань з української мови та літератури, історії України, тим паче, що 2020 року 23 тис. учнів, які бажали вчитися в університетах та інститутах, повністю не справилися із завданнями. Найгірші результати з історії України — 13,2% випускників мають незадовільні знання. Наші надії і сподівання звернуті до педагогів, інтелігенції, вчених, батьків, до всіх хто є небайдужий до перспективи ідолі наших дітей та молоді, що невдовзі формуватиме вектор державного, політичного, духовного, економічного розвитку України. Кого вітчизняні ЗМІ, які, на превеликий жаль, знаходяться в руках олігархів, пропагують у “топовій” десятці найбільш впливових людей 2020 року? Ними є, беззаперечно, ті ж олігархи, владні особи, ті, що, як говорив Дмитро Донцов, українську “справу” підмінили на українську “страву”. Причому незалежно від змін політичних режимів фігури залишаються сталими. Владна позиція і удавана “опозиція” зберігають і зберігатимуть своє місце, забалакуючи суспільство обіцянками про ще краще майбутнє “вже завтра”. І навіть, коли раптом ця еліта, що приватизувала для себе таке претензійне ймення, розбавляє середовище “богообраних” новими обличчями, то нічого не стається, оскільки Україна потребує не нових писків (облич, лиць чи морд ), а нових ідей. А їх там, в цих авгієвих стайнях, і бути не може. Оскільки в тій ніші можуть народжуватися лише конфлікти, несправедливість, напівправда, що гірша брехні, черствість і самозакоханість. Україна не зуміла позбавити себе найбільшого зла – фінансово-політичного олігархату, позбавленого не тільки українськості, але й соціальної відповідальності. Вона обрала (в особах більшості її предводителів) ту згубну модель глобального суспільного розвитку, яка нині домінує в світі – фетиш ненаситності, нищення природних ресурсів, соціальну несправедливість. Адже нині 26 найбагатших людей на Землі володіють прибутками половини населення планети (заява генерального секретаря ООН Антоніу Гутерріша), що породжує високий рівень фінансового розшарування у світі, економічну і соціальну нестабільність, війни, корупцію, злочинність, масову некеровану еміграцію, погіршення фізичного та психічного здоров’я людей, екологічні катаклізми. Знехтувано найважливішим етичним цивілізаційним принципом “відповідальності за все живе”, забуваючи, за словами Ф. Бекона, що “природу перемагають тільки підкоряючись її законам”. Людство живе в екологічний борг, пограбіжницькому, перевищуючи використання всіх природних ресурсів, які Земля може відновити впродовж одного року. Міжнародна організація “Глобальна мережа екологічного сліду” вважає, що для підтримання сьогоднішнього способу життя майже 8 мільярдного населення необхідно

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин