Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
На часі · “Не дамо ж ми братам у в’язниці вмирати — Білоруси живі! Білоруси живі!” 5 · с. 5сторінка оригіналу ↗

Білоруські акорди

Слово Просвіти, №35 за 2020 рік

1,6 планети. Усі ці виразки характеризують ситуацію в Україні ще в більш гіпертрофованому варіанті, оскільки тут відбувається (без перебільшення) демографічна катастрофа. Різко зменшується кількість населення. За повідомленнями Держстату 2020 року: на 100 померлих — 48 живонароджених. Лише за січень-травень ц. р. населення України зменшилося майже на 120 тисяч. За майже чверть століття з часу прийняття Конституції 1996 року, яка проголосила людину найвищою соціальною цінністю, в 1-11 класах зменшилось на 3,5 млн учнів. Ця надболюча проблема не стала впродовж тривалого часу пріоритетом уваги для державної політики. Але знаймо, що багатства націй і народів криються далеко не в показниках виплавленого металу, зібраного урожаю, зрубаного лісу, надр і природних ресурсів. Вони – в людях, людському капіталі, у новозбудованих школах і дошкільних установах, в університетах і бібліотеках, в освіченості і вихованості нації, в національній культурі, науці, які є найвагомішими презентантами в жорстоко конкуруючому світі. Безумовно, сучасна нова ­українська шко­ла в її широкому контексті, наука потребують якісно іншої державної політики, зокрема і у ставленні до Педагога — компетентного, патріотичного, по-громадянському відповідального, соціально захищеного, вмотивованого, “олюдненого” культурою. Оскільки не можна давати “іншим” те, чим не володієш “сам”. Актуальність проблеми “культурності” не стосується лише змісту освіти, навчальних програм і підручників. Вона торкається багатьох інших напрямів і процесів виховання Людини та Суспільства, а саме: соціокультурного середовища; доступності народу до якісної освіти і культурної спадщини, духовних і матеріальних цінностей; культурно-освітньої державної політики; захищеності інформаційного національного простору від примітивного “маскульту”, що спотворює людські душі агресивністю, жорстокістю, відчуженістю від ріднокультурного і рідномовного. Сучасні реалії є такими, що культура, освіта, наука мають стати важливою складовою національної безпеки України, зважаючи на їхню людинонаціє-державотворчу місію. Але для цього маємо бути переконані в правильності орієнтирів і цінностей на шляху до правди, свободи, справедливості, духовності. 24 серпня в Києві та інших містах на параді Гідності ветеранів війни на сході України ми побачили, відчули, пережили, переконалися, що саме в цьому дійстві сконцентровано наші національні і державні цінності, той унікальний духовий пласт військового аристократичного духу, національної гідності, людської честі і достоїнства. Не шукаймо і не блукаймо в позасвітах за взірцями для виховання Нації. Вони поруч з нами, в наших воїнах, захисниках і будителях духу. Там не знайдеш сказаного Олександром Олесем: “Іти продався їм, Тичино, / І ти пішов до москаля?...” Даруйте, що дозволив собі критичність у ставленні до наших геніальних постатей. Але говорити з народом, особливо з молоддю, варто тільки правдою, особливо, коли це стосується наших духовних, національно-культурних, державницьких орієнтирів. Мусять пам’ятати про це і нині сущі, кому доля вготувала бути провідниками нації, її будителями, просвітниками, керманичами, вченими. Бо ніколи не залишить доброго сліду в народній пам’яті той правильний, рафінований і “приручений Гомер”, який оспівує забаганки владців і сюзеренів, ставши талановитим угодовцем, догоджаючи сильним світу цього заради слави, кар’єрних злетів, нагород і посад, власної его-помітності. Очевидно, що такі ніколи не матимуть права бути прикладом для нинішніх і наступних поколінь. Бо варто не маніпулювати фразеологічним патріотизмом, “потоком шумних і галасливих фраз, а тихою невтомною працею, як казав А. Шептицький, любити Україну”. Георгій ФІЛІПЧУК “Звернення до президента України Володимира Зеленського”, надруковане в “Слові Просвіти” (число 34), активно підтримують і підписують українці. Сьогодні друкуємо їхні імена і прізвища, продовжимо в наступних числах. Юрій Матвійчук, Олексій Кульчицький, Василь Кухарський, Наталія Медведенко, Дмитро Дроздовський, Левко Журавчик, Василь Киричук, Маргарита Гордієнко, Любов Сирота, Віктор Грабовський, Віктор Олексійович Філь, Оксана Ізосімова, Олена Аксьонова, Валентина Антонюк, Геннадій Кришко, Олексій Кацай, Катерина Петрівна Прокопенко, Володимир Васильович Прокопенко, Ірина Андріївна Ердик, Ольга Яворська, Олег Лаврентович, Олександр Могильчак, Олена Бондаренко, Андрій Будкевич, Петро Семенович Дінець, Павло Петрович Дінець, Олександр Олександрович Дяченко, Євген Козир, Богдана Фільц, Володимир Буряк, Олена Авсьонова, Вадим Соколов, Костянтин Жуган, Олена Кондрашкова, Євген Кушнаренко, Лариса Шваб, Олександр Білий, Олександр Рищенко, Ольга Мельник, Анатолій Дудник, Олександр Суботницький, Валентина Римар, Михайло Баньковський, Геннадій Гавенко, Любов Михайленко, Світлана Півень, Лариса Володимирівна Хорольська, Ігор Савва, Людмила Васильєва, Алла Диба, Олена Ярославівна Вахова, Юрій Мельничук, Артем Радик, Дарія Маркович, Людмила Володимирівна Іваннікова, Людмила Кононова, Дмитро Пилипчук, Борис Боровець, Григорій Борисович Саміров, Олена Білошицька-Костюкевич, Олексій Форостяний, Василь Клічак, Богдан Носик, Дмитро ПАВЛИЧКО Білоруська мова Нарешті Лукашенко, самозванець Вчув білоруську націю свою, Та не скінчив з московщиною танець, Не вигнав з хати власної змію. Нема душі своєї в президента, Є лиш карателі – ряди нікчем, А біле полотнище й крові лента – Стяг рідної держави під ключем. Шукає Лукашенко допомоги, До Путіна звертається: “Рятуй! Спасай мене!” І падає під ноги, Як вишколений батогом холуй. А хто ж його порятувати може, Коли прислуги в нього вже нема. Ти паном був, побудь тепер, небоже, В самотності, як бестія німа. Твого життя брехливого будова Вже з вітром розлітається, як прах. Твоя забута білоруська мова На тебе йде в повстанських прапорах. Нещадно йде, як полум’я тремтяче, Ти не втечеш, вона наздожене Тебе, як мати сина, і заплаче, Але як ворога не прокляне. Нема таких у білоруськім слові Вбиваючих, ненависних проклять, Як в царських націй, що вбивать готові, І виконати все, що їм звелять. А білоруська мова — незнищенна, Хоч гнулася в чужих руках, як мідь, Вона встає, як дня нового сцена, Як дух її державницьких століть! 19 серпня 2020 р., Конча-Озерна Білоруси живі! Вже, здавалось, нема білоруської мови, Вже, здавалось, навік задушили закови Білоруських борців навдогоду Москві, Але крикнули знов прапори непідлеглі, Непокірність вогню пробулася в цеглі — Білоруси живі! Білоруси живі! Судять хлопців з УНСО в передгрозному Мінську, Чують судді-вовки кров живу українську, І крадуться вони, наче звір по драгві, Але мури гудуть і виспівують грати, Не дамо ж ми братам у в’язниці вмирати – Білоруси живі! Білоруси живі! Скомороший монарх із хахлацької грязі, Безпощадний манкурт у плебейськім екстазі Забиває народ у дошки гробові, Та волають церкви, і могили, і пущі, Партизани старі, і нові неминущі — Білоруси живі! Білоруси живі! Серед поля стоїть засумований Бикав, Той, хто правду беріг, хто свободу покликав, А калина лежить у кривавім рові, Але небо сія од Литви й України, І вдивляються в сонце крізь тюремнії стіни Білоруси живі! Білоруси живі! І боїться вже кат, і тремтить його зброя, І не слухає він президента-ізгоя, Що скормивсь, як павук, на совітській жратві; І зривають з очей смертоносні пов’язки, І не просять в Москви ані хліба, ні ласки Білоруси живі! Білоруси живі! Білоруси живі! Їх затемнені рани Розриває печаль, на всесвітні екрани Виступають вони при своїй хоругві, Повертайся, Позняк зі Сполучених Штатів, Ваш народ не обмер, не закляк, не згорбатів — Білоруси живі! Білоруси живі! 1996 Голоси Біловезької Пущі Послухай! В Біловезькій пущі Лунають дивні голоси, Пісні вчорашні і грядущі, Грім недалекої грози. Чи то зареготав лелека, Чи вдарив раптом кулемет? Чи блискавка горить, чи штрека? Чи пахне кров, чи —дикий мед? Дерева хиляться з тужбою, Як матері біля межі, І стогнуть, наче після бою, Старі, зарослі бліндажі. О, понадпалювані сосни, Я знаю, що пече й болить, — Свободи щастя високосне З’явилось, як любовна мить, І згасло в мороці облуди, В словах сатрапа і раба, Де вчора ще ходили люди, Там повзає й сичить ганьба! Ви ж воювали за свободу, Ви нищили фашистське зло, Тепер на вас іде зі Сходу Те, що на Захід утекло. Ще гірше йде. Добра спокуса І цвяхів жменя золота, Щоб знов прибити білоруса До побратимського хреста! Я знаю — вас не скорчувати, Коріння ваше йде в Дніпро, І ви ще будете співати Про Білорусію і про Свободу, що у вашім краї Ніким ще вбита не була. Там не курча, а тур чекає На трупожерного орла. Борися й живи! Чути скорботні дзвони з Хатині. Що там, братове? Пожежа? Війна? Ні, то від болю й ганьби в домовині Янка Купала прокинувся нині І заридав, як труба сполошна: “Горе! Московство вертається знову! Вся Білорусія, наче Хатинь: Спалюють душу, історію, мову, Мамину пісню, зорю світанкову, — Все обертають на попіл і тлінь. Рідного прапора білі обруси Спалені в рабській, підлій крові; Згиньте ж навіки, як обри чи пруси, Полумосквини й напівбілоруси, Що продались ненажерній Москві!” Плаче Купала. Зганьблює бидло. Та Калиновський не плаче. Йому З шаблею спати в могилі набридло — Кличе він бити двоглаве страшидло, Вщент руйнувать тристалітню тюрму. Встаньте, Максими, Янки, Якуби, Ригори, Ніли, Пятрусі, Василі, Встаньте, брати мої, свободолюби, Проти нової хатинської згуби, Встаньте, Антеї, на рідній землі! Чути залізо в білоруському дзвоні, З мертвих встають нездоланні полки, Грають знамена біло-червоні, Не віддадуть москалеві “Погоні” Славні шушкевичі і позняки. О Білорусіє, бита журбою, Рвана манкуртами, псами Москви, Будь же собою, а не рабою, Не покидай нас на полі бою, Ти ж невмируща — борися й живи!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин