Незабутні · “Хай дороги будуть, не стежинки, Хай мільйони – на єдину путь!”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Провісник Незалежності 24 серпня 2021 року – сторіччя Леоніда Полтави
Слово Просвіти, №35 за 2021 рік
Дмитро ЧЕРЕДНИЧЕНКО Такий унікальний талан поета – народитися в День Незалежності Батьківщини за сімдесят років до здійснення сподіваної мрії. Він навіть передбачив, що проголошення Незалежності відбудеться в близькому часі, осяжному для його ровесників, для його кревників і побратимів. Передбачив і силою тужної любові, снагою натхненного слова викохав, виплекав, утвердив на торжество правдешніх устремлінь. Бачив же свою Батьківщину поет лише до 21-річного віку, решту 48 літ він був далеко від неї і радий був угледіти хоч уві сні ту землю, де залишилися батьки, сестра, дід та баба, дядьки, тітки, чимало двоюрідних братів і сестер і – друзі його та однодорожники... Всього не міг він і уявити, що там діється вдома. Скажімо, 1961 року Леонід Полтава пише “Листи до батька в Сибір”, сповідальну болючу поему, а він і не знає, що батькова доля обірвалася ще тоді, як він, Леонід, тільки поступив до Ніжинського учительського інституту. До Сибіру батько навіть не дійшов. Мені пощастило розмовляти з багатьма земляками й односельцями родини Пархомовичів (таке справжнє прізвище поета) – і всі говорили про його батька Едуарда Адамовича як про чудового лікаря, щирого й доброго чоловіка, інтелігентну людину; про його матір Любов Улянівну із Соляників (люди кажуть – Олеянівну) – як про гарну вчительку, розумну й вольову жінку, мужню й мудру наставницю. Всі найкращими словами згадували сумлінного й здібного хлопця Льоньку та його милу сестру, красуню Валю. Однокласники й однокласниці вірили, що їхній побратим Леонід Пархомович стане відомим письменником, вони й досі сподіваються на зустріч із ним. Він десь є, він живий, він мусить довго жити, бо він не тільки їхній улюбленець, він – виразник їхніх думок, почувань і сподівань їхніх. Справді, Леонід Пархомович (або ще Єнсен, як прибрав собі він “неопізнане” прізвище для безпечного проживання на чужині) став видатним письменником. Літературне ім’я його – Леонід Полтава. Народився 24 серпня 1921 року в селі Вовківцях Роменського району Полтавської області (з 1939 року – Сумської). Мати – вчителька, батько — лікар. Були в Леоніда добрі вчителі (Микола Христовий, Сергій Щербань, Любов Олеянівна) й добрі приятелі (Йосип Дудка, Василь Лащенко, Микола Стенька). У Ромні жили дід Адам і баба Катерина, у Вовківцях – дід Олеян і баба Марія. Леонід із Йосипком (згодом відомим Йосипом Дудкою) ходили до діда Привоя по книжки на Фабриччине. Пробували й самі писати. І малювати. Купалися в Сулі, каталися на човні. Учителька Євдокія Іванівна Півторак, Леонідова однокласниця, зберегла цінну гуртову фотокартку, на якій – учні сьомого класу Вовківської середньої школи. Серед них і Леонід, і його мати, Любов Олеянівна, як класний керівник, і Євдокія. У восьмому класі однокласники вже його не пам’ятають. Закінчував він Любецьку середню школу на Чернігівщині(1938). Кажуть, що в зв’язку з призначенням Едуарда Адамовича на роботу в Любеч. Може, й так. Але в новелі “У вишневій країні” дев’ятикласниця Аглая (портрет її автор писав із сестри Валі) каже ось так: “Знаєш, чому ми переїхали сюди? НКВД батьком цікавитися почало, от і виїхали”. Та від всевидящого ока ховатися – марна затія... 1938 року Леонід поступає до Ніжинського учительського інституту. Десь через тиждень забирають його батька – Едуарда Адамовича. Лише ось недавнечко з’ясувалося, що 21 вересня його судила трійка, а 24-го вирок було виконано. Скасовано вирок аж 1959 року. Але нічого про це Леонід не знав. Та й нікого було питати. Але як же Леонідові пощастило таки закінчити інститут? Є думка, що за нього заступився Максим Рильський, який навіть надавав Леонідові допомогу, коли той розповів сумну “біографію”. Леонід бував у Максима Тадейовича вдома й на дачі,
листувався з ним і все життя пам’ятав його дружні уроки й поради. Присвятив йому ряд віршів, а також на смерть свого вчителя написав “Баладу про п’ятого лебедя”. Як він згадував, “16 листів М. Рильського... згоріло в бараці десь біля Юнґфернгайде, в Берліні, куди, мабуть, безпосередньо влучила літунська бомба (ми сиділи у рівчаку)”. Очевидно, допомагав Леонідові і професор Микола Сайко, його викладач, письменник. Інститут він закінчив 1940 року. А тепер звернімо увагу на виноску в книжці Івана Левадного “Леонід Полтава – майстер різноманітних жанрів”(стор. 26): “Л. Полтава перебував один час до війни у м. Люстдорфі (тепер Чорноморка) біля Одеси. Це дало йому нагоду докладніше опанувати німецьку мову (у Люстдорфі жили німці колоністи, зліквідовані або виселені після війни)) та спостерігати за життям чорноморських рибалок”. Певно, що цю інформацію автор дістав із вуст поета. Може, саме тут і працював Леонід 1940/41 навчальний рік? Адже щоб “докладніше опанувати німецьку мову”, потрібен був час. Ясно одне: Чорне море й Одеса прилюбилися письменникові так, що все творче життя були в центрі уваги й художнього осмислення. 1941/42 навчальний рік (образно кажучи) Леонід Пархомович працював у Ромні в газеті “Відродження”. Як на мене, саме про це – його новела “Прекрасний розгром”, де в образі Василя пізнаємо Леоніда, а Остап – може, й справжнє ім’я, бо письменник згадує його і в цій новелі, й у “Листах до батька в Сибір” (хоч у поемі події переніс у Лубні): І тебе, мій Остапе, друже, Що зі Львова прибув у Лубні, Що приніс в незасіяні душі Синьо'жовтої квітки вогні, – Пригадай, як збирали зброю, Як виводили: “Не пора”, Як сказав: “Ми німецькі розбої Охолодим водою Дніпра!”... Пригадай, пригадай, Остапе: Воронням зліталось ґестапо, Та зуміли ми їхній слід На Сулі запустити під лід Ще й лишити напис на дверях, Голосний, наче стріл: Бандера! Це член Похідної Групи Революційної ОУН, Леонідів побратим. До речі, в Леонідовій біографічній довідці, писаній рукою самого Полтави (“Київ”. Антологія, Нью- Йорк, 1984) читаємо: “Співробітник Похідної Групи ОУНр на Сумщині й Полтавщині під час другої світової війни”. Із новели “Прекрасний розгром” схоплюємо ще такі штрихи: “Юнак, який щойно вчився редакційного ремесла” (про газету – “шматки з німецькими наказами в українському перекладі”), “український юнак,
випускник інституту і поет”. І ось Остапові слова, звернені до Василя (тобто Леоніда): “Воно (ваше ім’я – Д. Ч.) вже досить відоме. А до того ж я був кілька раз на ваших виступах в театрі, ваші поезії мене не раз зворушили”. Так, у Ромні діяв Український музично-драматичний театр імені М. Леонтовича. За офіційною статистикою на обліку у властей були тоді всі культурно-творчі артистичні сили – музиканти-професіонали, диригенти, актори, поети, художники, скульптори та інші. А за словами сучасного дослідника Валерія Гайдабури “По суті, мистецтвом глобальної алюзії був увесь простір українського театру в окупації, що надихався ідеєю національної гідності” (Театр, захований в архівах. Київ, Мистецтво,1998). Леонід Пархомович діє в українському підпіллі. І-от приспіла година, що Остап Василеві (тобто Леонідові) каже: “– Ти справді поет, Василю, може, й великий поет буде з тебе. Ти мусиш негайно йти звідси, не себе рятувати, а талант. Талант не твій. Справжній талант – народне добро”. І бере Остап на себе почесну місію: рятувати оце “народне добро”. Після сутички з гестапівцями проводжає його до поїзда, що везе робітників у Німеччину: “Поволі, на пагорб, йшов потяг, і Остап наказав юнакові: – Всідай, пробирайся на захід”. Така художня версія новели. Левадний пише так: “Вивезений примусово на працю в Берлін, Німеччина, поет перебував у таборах невільничої праці Бессемерштрассе, Темпельгоф. Згодом, у зв’язку з листом-закликом від Святослава Гординського – за спробу втечі з табору, як і за уряджування літературних вечорів у таборах та за допомогу землякам-військовополоненим – наприкінці 1943 року був ув’язнений у Потсдамі, звідки через три з половиною місяці вийшов для праці в редакції журналу “Дозвілля”, що його редагував Свирид Довгаль для українських робітників у Німеччині. Одначе він скоро
Леонід Полтава з дружиною Галиною Вакер, 1986 рік покинув цю працю й повернувся до табору ОСТ-Арбайтерів, де через ред. Богдана Кравцева діставав літературу для себе і своїх знедолених земляків, зокрема твори Євгена Маланюка, “Марію” Уласа Самчука та інші”. Побував він у багатьох і різних таборах, і щоразу під іншим прізвищем. Про один із них він згадує: “...ОСТ-табір на Бессемерштрассе, обгороджений колючим дротом, такий, куди й нога чужого пса не могла ступити (спочатку, бо потім ми навчилися виходити і з ще гірших таборів вночі на збомбардовані вокзали чи магазини)”. У переселенчих таборах Німеччини були й Олекса Веретенченко, Леонід Лиман, Михайло Ситник, Іван Манило, Ганна Черінь, Ольга Лубська, Петро Карпенко-Криниця, Яр Славутич, Олекса Запорізький... Тут Леонід Полтава розшукує свого приятеля Йосипа Дудку й друкує його в журналі “Дозвілля”. Петро Ротач із Полтави мені пише: “Для мене Леонід Полтава бачиться в одному ряду поетів наших невільничих таборів, іменованих остарбайтерівськими, в якому стояли Герась Соколенко, Ганна Черінь, Василь Онуфрієнко, Йосип Дудка... Їхні голоси з тих поодиноких газет і журналів, що виходили в Берліні, доходили до наших таборів і зміцнювали нас духом любові до України, запалювали вірою в її кращу долю, кликали до боротьби за незалежність Батьківщини. А їхні імена карбувалися в серці на все життя, ставали орієнтирами на майбутнє”. Тим часом, пам’ятаючи дружні поради Максима Рильського та Володимира Сосюри, Леонід Полтава пише поезії, вміщує в журналах “Наші дні”, “Малі друзі”, “Дорога”, “Дозвілля” та в українських газетах. 1946 року в Реґенсбурзі створює п’єсу для дітей “Мишача війна” і віршовану казку “Мавп’ячий король”. Театр “Лелека” під орудою Теодосія Верещинського об’їздить табори для переміщених осіб, де й показує ці дві вистави і для дітей, і для дорослих. Скоро по тім, свідчить Іван Левадний, Михайло Ситник і Леонід Полтава у таборах влаштовували літературні вечори, на яких Ситник читав свою поему “Залізничний сторож”, а Полтава – вірші про УПА. Виступав Леонід і з Масєєм Сядньовим, білоруським поетом, якого він перекладав. Ще навчаючись у Любечі, часто бував він на білоруському березі Дніпра, приятелював з білоруськими ровесниками й засвоїв од них їхню мову. І от в Ауґсбурзі виходить перша поетична збірка Леоніда Полтави “За мурами Берліну” (1946). “Таку гармонійну цілість між формою і змістом рідко трапляється читати серед наших теперішніх екзильних поезій, – писав Леонід Мосендз у ж. “Звено”. – Це є справді збірка, а не поетична саламаха. Збірка, ведена одною провідною думкою, виконана майже бездоганно щодо літературно-мистецької форми. Рими свіжі і дзвінкі..., розмір струнко-витриманий, вираз ощадно-скупчений, епітети припасовані, образи ясні і рельєфні”. А щодо тематичної наснаженості, то ще захопливіше: “Ідеологічний зміст? Палкий протест проти експерименту “Нової Європи” над тілом і душею людини. І така сама палка віра в право, свободу і майбутність цієї людини. Її найкраще окреслює вірш “Хто ми” – замість передмови – своєрідна програма збірки. Хочеться вірити, що авторове “ми” – це не лише мовно-умовний реверанс, а таки справді наша “українська Україна”, мовою якої писані талановиті рядки авторових поезій”. А Юрій Клен ще з публікації в збірнику МУР’у помітив його поему “Пані Герта” й відзначив, що вона “являє нам зразок тонкої досконалости, якої сподіватись можна від цілком дозрілого таланту. Такого формою і змістом довершеного вірша ми не знайдемо ні в кого з молодих поетів”. Згадуючи свої зустрічі з Леонідом Полтавою в повоєнній Німеччині, Іван Левадний пише, що “Л. Полтава тоді зачитувався Ю. Кленом, О. Стефановичем, Р. М. Рільке; уважно прислухався до думок визначного поета-вісниківця Євгена Маланюка, з яким подружив у Реґенсбурзі, і ця поетична дружба та співпраця тривала також і в Америці майже до останніх років життя того поета, який справедливо називав себе “імператором залізних строф”. 1948 року виходить збірка “Жовті каруселі”, 1952 – “Українські балади”, 1958 – “Римські сонети”. Прикметно, що навіть у книжці з італійських вражень на чільному місці – думки про Батьківщину. Насамперед він у цьому південному краї “зустрічається” з Михайлом Коцюбинським, що “стояв на капрійському шпилі, як на вершині світової слави”. І хоч де перебуває поет, а бачить священні образи рідного краю: “О земле предківська! Ти знов пере-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
