Народна премія · “Історію України він подає нам не для заспокоєння бромом, а для концентрації волі до життя і самоствердження”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
Силове поле творчості Олександра Мельника
Слово Просвіти, №35 за 2022 рік
У числі лавреатів Народної Шевченківської премії 2022 р. – художник-монументаліст Олександр Мельник, бойчукіст, громадський діяч, великий патріот, котрий ніколи не випускає Україну зі свого серця.
Галина ДАЦЮК, журналістка
Народжений в Офірні, на Фастівщині, він покликано офірує свій талант на Україну і з синівською любов’ю творить її образ. Утрапивши в силове поле творчості Олександра, починаєш прозрівати, шукати своє ім’я, ставити собі запитання “хто я?”. І далі – “хто заважає мені бути собою?” І глибше – “як протистояти цим лютим зазіханням?”. Як “вибороти свободу” землі, що дає силу жити. І якій росія не дає життя, відколи з’явилася на болотах. Над цими запитаннями роздумує художник Олександр Мельник. І сягають його роздуми такої глибини, порівняно з якою глибина магми – 250 кілометрів углиб землі – суща мілина. Бо енергія творчості художника Мельника вибухає з всенаповнення Україною, з найглибших глибин до найвищого неба. І він прагне не лише осягнути нерозмитий український космос, сконцентрований у певних кордонах, з атрибутами влади і держави, а й уладнати, скерувати його до свободи. За яку треба боротися! І так є, скільки живе Україна. Осмислення її історії – наскрізна тема Олександра Мельника, яка проступає на картинах, мозаїці, вітражах конкретними подіями і конкретними людьми. Історію України він подає нам не для заспокоєння бромом, а для концентрації волі до життя і самоствердження. У його творчості все виразне і ніщо непридумане. Сорок років — спілчанин Національної спілки художників України. Сказав своє слово у галузі монументального мистецтва (мозаїка, вітраж, фреска, гобелен, розпис, ковка, скульптура); станкового живопису та графіки. Починаючи з 1973 року, учасник всеукраїнських та міжнародних виставок. 35 років (до 2009 р.) працював на Київському комбінаті монументально-декоративного мистецтва об’єднання “Художник”. Зрізи силового поля його творчості, як лінії долі, увиразнюють миттєвості радості і невдоволення собою, прагнення написати більше і досконаліше. Але навіть найбільш прискіплива оцінка його творчого набутку засвідчить, як багато встиг художник. Його монументальні твори –
це вітражі на теми давньоруської історії в Національному історичному музеї України (1977): “Час Ярослава Мудрого” та “Час Нестора Літописця”. Вітражі на теми народної творчості в Національному музеї літератури України (1985) “Дума”, “Пісня”, “Казка”; гобелени для Національного історико-етнографічного заповідника “Переяслав” (1987–1989) “Повчання Володимира Мономаха”, “Григорій Сковорода”, “Іван Котляревський”, “Тарас Шевченко. Думи мої…”. І хоча розписували Михайлівський Золотоверхий монастир багато художників, проте розписи Олександра Мельника (2000) впізнаєш одразу: “Вхід Господній в Єрусалим”, “Зішестя Святого Духа на апостолів”, “Свята Євдокія” і “Свята Анастасія”, так звати чудову донечку, теж художницю. Мозаїки Олександра Мельника із зображеннями визначних архітектурних пам’яток Києва зустрічають нас у вестибюлі Центрального залізничного вокзалу. І столичні гості, перш ніж потрапити у центр Києва, бачать його святині на мозаїках Мельника: “Софійський Собор”, “Покровська Церква”, “Брама Зборовського”, “Георгіївський собор Видубицького монастиря”, “Маріїнський палац”. Найменші українці знайомляться з художником Мельником у Київському державному академічному театрі ляльок завдяки розпису “Казка про жар-птицю та вовка” (2005) і залюбки тут фотографуються. Творчість Олександра Мельника – це художня ілюстрація нашої історії. У станковому живописі це тематика Київської Руси: триптих “Русь” (1982), “Князь на Князя, брат на брата” (2004), “Щек, Кий, Либідь і Хорив” (2009), “Діяння Андрія Боголюбського на Русі” (2011). Козацькі визвольні битви проступають на живописних полотнах: “Батуринське розп’яття” (2008), “Український Спас” (2009). Знакове монументальне полотно присвячене Шевченку – “Шлях у вічність” (2013). На його полотнах мало деталей, але завжди присутня стилістика епохи, про яку йдеться. Масштаб осмислення, акцент трагедії, яку впродовж століть переживає Україна з боку тоталітарної дикої Росії.
І ця трагедія не в минулому, ав оголеному нерві сьогодення. “Дзвонар” (2014), “Спломенілий цвіт” (2015) – маркери нашого часу. Дзвонити, будити, скликати на Майдани і нагадувати, що боротьба за Україну триває і не обійдеться без жертв… І кожен покликаний боронити її. Знакова картина Мельника “Бачу справи твої, Людино!” стала символом Майдану Гідності. Всевидячі очі Бога нагадують, що кожен відповість за свої вчинки у доленосні часи. Очі Бога бачать героя і відступника. Однак Господь завше готовий простити і сказати “Я люблю тебе, людино” тому, хто готовий покласти життя за друзів своїх. Бог бачить справи Олександра, ми їх знаємо. І з 2004-го чекаємо, як Різдва, виставок-бієнале “Україна від Трипілля до сьогодення в творчості художників”, основоположником яких став Мельник. Це наймасштабніший його проєкт. Вже перша виставка напередодні Дня Соборності України у 2003 р. засвідчила подію всеукраїнського масштабу. Представлені різні школи монументального живопису, близько трьохсот картин, видатні і зовсім юні художники – до сотні імен, різноманітна історична тематика, різні форми, стилі, техніки, – стали вибухом, привернувши увагу до історичної картини. По-новому зазвучали для непосвячених досі імена: Микола Стороженко, Василь Корчинський, Олесь Соловей, Олександр Мельник, Феодосій Гуменюк, Віра Баринова-Кулеба, Катерина Ткаченко, Марина Соченко. Відтоді проведено дев’ять виставок, після кожної видано повний каталог. Написати листи, оголосити, розмістити, нагадати, узгодити, запросити – і тихенько під час відкриття ходити поміж людей не героєм, а гостем у царстві монументального духу. Виставки зазвичай відкриваються 17 січня, перед днем Соборності України, якраз у день народження пана Олександра. Не ми йому, а він нам робить княжий подарунок, соборно єднаючи живописними полотнами чотири українські кінці – “від Сяну до Дону”. Мельник – художник-воїн. І пензлик у його руках – Мечем і Дзвоном! І жоржинами, які сіє на морозі, коли життя стає змерзлою грудкою. Упродовж 10 років він ростив ці квіти на полотні, вдихав любов і надію. Про особисте мовчить. Хоча друзі знають, як важко переживав він втрату сестри Наталки і її чоловіка, найближчого свого побратима — народного художника України Олександра Івахненка… Тепер працює і за нього. “Надія” – ще один проєкт, започаткований Олександром Мельником 2001 р. персональною виставкою, на якій він виставив малярські твори і тексти-роздуми антивоєнного миротворчого змісту. 20 років тому він хотів привернути увагу до назріваючої катастрофи війни. Проте суспільство не здатне розчути митця, чиє серце чутливіше, а погляд гостріший. Тож вирішили, що виставка “не на часі”, а тривоги художника “перебільшені”. І лише 2014-го, коли російська орда анексувала Крим і пішла війною на Донбас, стало очевидним, наскільки актуальною була тема, запропонована художником ще 13 років тому. У 2014 Олександру Мельнику вдалося провести Всеукраїнську антивоєнну виставку “Надія” і представити картину “Пробудження” (2013) із зображеними засобами знищення людини – від сокири до атомної бомби… Бо “сон розуму за Гойєю породжує чудовиськ”, яким нічого не вартує сьогодні погрожувати світові ядерним вибухом. У попелі якого може загинути цвіт України… Я запрошувала пана Олександра на передачі Радіо Культура перед бієнале “Україна від Трипілля до сьогодення”, перед виставкою “Надія”, під час Революції Гідності, де він озвучував нашу болючу самоідентифікацію. На одну з передач він прийшов просто з Майдану, із запахом диму і горілої гуми. І коли зняв шапку, я побачила кров на білій хусточці, якою він прикрив під шапкою голову… Його було поранено, а він про це змовчав. Бо Мельник – художник-воїн.
О. Мельник. “На згарищі”, 2022 р.
І воює не лише за монументальний живопис, а й з лицарською силою обстоює українську мову. Він відчув на собі, як принижували за рідну мову її носіїв. В інституті Олександр один говорив українською, і був “незручним” у спілкуванні. Пам’ятав, як мама заговорила до якогось мізерного начальника, а той загарчав: “говорите человєчєским язиком”. За розмову українською “якесь п’яне мурло обізвало сестру Наталку колхозніцею”. І коли 2016 рік було оголошено роком англійської мови, Мельник з обуренням написав Президенту відкритий лист, зауваживши, що англійську мову добре б знати, але вона не потребує захисту. А українську треба знати і захищати, щоб вижити Україною, і це питання її існування. “Скільки ми натерпілися! То чому я в Незалежній Україні мушу жити і знати, що витісняють мою мову в моїй країні, в моїй столиці?”, –
написав Олександр Мельник. На його думку, “зросійщення – це духовна окупація”. Тож на противагу “року англійської” Олександр запропонував “Оголосити 2016 роком повернення української мови Україні”. Після того, як одержав формальну відписку, написав ще одну петицію з пропозицією “Проголосити 2016- 2025 роки Десятиріччям повернення Україні української мови”. На сайті Президента під цією петицією за 90 днів потрібно було зібрати 25 тисяч голосів. Але технічні прибамбаси були спеціально виставлені так, що люди не могли потрапити на сайт і проголосувати. Я пригадую, як ми роздруковували петицію на радійному принтері, і пан Олександр поширив її для підписів. Тоді ж підключилося ВУТ “Просвіта” і почало збирати підписи людей, які не мали доступу до Інтернету. Петиція набула розголосу. А підтвердив художник свою позицію оборонця рідного слова картиною “Спломенілий цвіт”, з узагальнюючим образом захисників Донецького Аеропорту, і портретами самоспалених на знак протесту проти зросійщення Василя Макуха у Києві та Олекси Гірника на Тарасовій горі. Сьогодні на будинку, неподалік якого у 1968 році Василь Макух підпалив себе на знак зросійщення і введення в Чехословаччину совєтських танків, є пам’ятна дошка. Ініціював її створення Олександр Мельник. Деокупація=дерусифікація! Олександр Мельник – людина вчинку, коли йдеться про українську справу. У 2012 року, коли Янукович відмінив День Свободи, художник на знак протесту заявив, що проводитиме у цей день свої виставки, до тих пір, поки День Свободи не відновиться. У 2013 році ми йшли з щойно відкритої виставки просто на Майдан, почалася Революція Гідності. А 2014 року свято було відновлено: 22 листопада оголошено Днем Свободи і Гідності. На відкритті виставки трьох побратимів-художників: Олеся Солов’я, Олександра Мельника і Василя Корчинського влітку у Музеї літератури, яка називалася “Неспалима. З глибин століть. Незборима” подумалося: такі люди творять щоденну невсипну молитву за Україну. Тому її ніхто не подолає. Бо силове поле таких людей, як Олександр Мельник, очищає простір від нечисті. І оновлює наші сили, і наповнює незнищенною любов’ю. І непохитною вірою в Перемогу. Тож радіючи за Олександра Мельника, за чесно зароблене звання Народного Шевченкового Художника, гідно пошанованого премією ВУТ “Просвіта”, хочеться вклонитися йому щиро, подякувати і побажати творчого довголіття. З виставками “Україна від Трипілля до сьогодення”, з радісними і коханими жоржинами. На щасливій українській землі з українською мовою. Із силовим полем від найглибших глибин до найвищого Неба.
Урочистий момент нагородження: Олександр Мельник і Павло Мовчан
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
