Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Проєкт “СП” Розкажу про батька · с. 12сторінка оригіналу ↗

“Наче взялися за руки і пішли у вічність...”

Слово Просвіти, №35 за 2022 рік

Алла ТКАЧ, м. Київ Моя Васильківка – це, насамперед, мої батьки. Навесні, коли прихо) дить час поминання, у рідному се) лі все розквітає. Наші вишневі садки буя) ють білосніжним цвітом. Кладовище на краю селища, а далі – луки. Знамениті ни) зянські луки. Їх так звуть, тому що Василь) ківка розташована на трьох рівнях: кучугу) ра, гора з центром села і низ, де народи) лась і виросла я. На низу ґрунтові води неглибокі, тому й рослини поливати легко – все росте й зеленіє. Там мої односельча) ни споконвіків випасали гусей, і моя роди) на теж. Луки – це наша низинська краса і любов. Навесні, коли все зеленіє, дихається так, наче в людини з’являються додаткові легені! Цвіте різнотрав’ям. Ми дітьми час) то гуляли, ходили купатись на Бакай (міс) цева водойма, бо річка Вовча далеченько), бродили всіма луками. Там чувся особли) вий запах! Колись, уже дорослими, приїха) ли одночасно додому. Я – до батьків на мо) гили, подруги Шура й Валя – до матерів. Йшли луками, зупинялись, вдихали, а тоді Шура говорить: “Дитинством пахне”. Це було саме те! Дитинством пахли наші луки. Взимку там розливалась вода і замерза) ла. Ми, низянські діти, ходили кататися на лід, що подеколи провалювався. Мілко: мені, дитині, по коліна, але байкові шаро) вари, які носили усі сільські дівчата, намо) кали й обмерзали. Верталась додому, сту) каючи штанинами одна об одну. Йшла до хрещеної, яка жила поруч, бо вдома мені влетіло б. Сушила там шаровари, потім та) ки верталась. Я була пізня дитина у батьків, а не дар) ма говорять: пізні діти – ранні сироти. Батьки відлетіли у вирій рано, доручивши мене вітрам, я ще була молоденька. Навча) лась на останньому курсі в університеті. Більше чотирьох десятків років я їжджу на їхні могили. Які б не були стан здоров’я, фінансові можливості, я поспішаю на по) бачення з душами найрідніших людей. Ко) лись, ще дитиною, чула розповідь, що на Проводи душі померлих сидять на деревах біля могилок і виглядають своїх рідних. Це єдиний день, коли вони можуть побачити тих, кого залишили на землі. Не можу уя) вити, що батьки чекають, а я не приїду. Як надходить Великдень, вже не можу сидіти спокійно: готуюсь до зустрічі з моїм ди) тинством, батьками. Я вже немолода лю) дина. Мені більше років, ніж було бать) кам, коли вони відійшли у вічність. У мене хворі ноги і я ходжу з палицею, але все жне можу уявити, що батьки мене чекають, а я не прийду. Поки рухаюсь, доїду, долину, долечу… Після смерті посадила на могилках то) полі. Виросли високі й стрункі – вітали здалеку, коли приїжджали з сином. Однак тополі не вічні – че) рез тридцять років повси) хали. Син Арсен, якого я назвала на честь батька, до) поміг установити мені кра) сиві пам’ятники і гранітні православні хрести. І я по) садила липу, щоб в її тіні можна було посидіти біля батьків і поговорити з ни) ми. У батька на пам’ятнику напис: “Розкажу я вам, ста) ресеньким, з чим зустрілась я в житті, змию слізьми ва) ші ніженьки… Ой, нащо ж свою дитину доручили ви вітрам…”. А в мами зойк “Мамочко, сонечко, як то) бі там? Їстоньки, питоньки я передам. Я передам тобі серце своє. Десь там, на не) бі, ти все таки є…” Батько народився в ро) дині, де було шестеро бра) тів і дві сестри. Карпо, Гри) горій, Іван, Дмитро, тоді мій батько Арсентій і мій улюблений дядько Павло. Тіток звали Наталія й Анастасія. Зовнішністю і характером вони всі не бу) ли схожі одне на одного. Родина була середнього достатку, хлоп) ці працювали з батьком у полі, а дівчата допомагали матері вдома по господарству. Дружина дядька, вона ж моя хрещена – баба Тоня, розповідала, при яких обстави) нах помер мій дід Євмен, татів батько. У родини було троє чудових коней. Дядько Іван пішов їх купати. Не знаю, як так вийшло, що коні попали у вир і пото) пилися один за одним. Від новини у діда Євмена стався інсульт. Він з тиждень поле) жав без мови й помер. Для родини це були дві трагедії: залишитись і без глави роди) ни, і без коней, які були основною робо) чою силою при індивідуальному госпо) дарстві. Це було настільки боляче для всіх членів родини, що старались навіть не зга) дувати про події. Батько одружився. У нього народились двоє синів – Гриша та Ваня. Тато казав, що Гриша завжди заробляв на горіхи непослу) хом, а Ваня був, як він висловився, “ма) мулькуватим”, тобто спокійним. Розпочалась війна, і мій батько пішов на фронт. Під Ленінградом був сильно по) ранений в ногу (осколок так і не витягли) і руку. Пів року лежав у госпіталі в Казані. Розповідав мені, що там бійці умирали від ран, обстановка була тяжка, а батька три) мала думка про синів: скучав дуже. Ваня і Гриша були високі, гарні, спортивні: мали вдома турнік, на якому займалися щодня. Гриша пішов в армію і прослужив на мор) флоті більш ніж чотири роки. Трохи розкажу про матір. Після війни мама працювала в школі учителькою, потім заву) чем, а її чоловік – Василь Ва) сильович Калиниченко – пра) цював директором школи. Знаю з розповідей, що він зах) ворів на туберкульоз і помер, коли маминому меншому си) ночку Вілі було дев’ять місяців. Сама виховувала двох дітей. Жила зі своїми батьками – ба) буся допомагала дивитись за дітьми. Батько в той час розій) шовся з першою дружиною, проте стосунки у них залиша) лись нормальними: повністю утримував своїх синів, брав участь у їхньому житті. Мої батьки зустрілись, а потім побрались. Батько все життя хотів мати донечку, тож коли я народилась, він мене невимовно любив! Після фронту батько почав сліпнути. Повністю на одне око, а дру) гим ледь)ледь бачив крізь тов) сту лінзу. Не зважаючи на це, односельчани обрали його го) ловою колгоспу. Керував він уміло: колгосп багатів. Батько мав всього 6 років шкільної освіти, але мав математичний склад розуму та добру пам’ять, які не підводили його до самої смерті. Завжди цікавився політикою. Ма) ма викладала історію, тому теж не пропус) кала жодних новин – і вони удвох жваво обговорювали усі події. Попри зайнятість, мені він приділяв стільки уваги, що я купа) лась у його турботі, ласці й любові. Батька я вважаю Великим Українцем. Він безмежно любив свою землю, мову, пісню, козацтво. Наш край козацький! За легендою, Васильківку і сусіднє село Олександрівку заснували двоє козаків піс) ля того, як цариця Катерина, шевченків) ська “зла вовчиця”, розігнала Січ. Я ще маленькою була, коли батько купив пате) фон і безліч пластинок. Одна – опера “За) порожець за Дунаєм”. Батько знав її на) пам’ять і з задоволенням співав партію Ка) рася. Коли я навчалась в одинадцятому класі, наша вчителька української мови і літератури Надія Йосипівна Малишко за) дала записати українські народні пісні, які не звучать по радіо. Батько знав козацьких силу)силенну і, коли я звернулась по до) помогу, цілий день наспівував мені – тіль) ки встигала записувати! Вийшло записів на цілий товстенний зошит. Не всі розшу) кали знавців пісень, тому я поділилась з однокласниками й всі отримали п’ятірки. Хочеться розповісти про наш сад. Я страшенно люблю його, посаджений мною разом з батьком. У нас були ранні вишні, що червоніли на початку літа; різні сорти яблунь, груш; гарні абрикоси; сли) ви, від дуже ранніх до таких пізніх, що дос) тигали, коли ударяли перші морози. Ос) танні садили на прохання мами, бо вона дуже полюбляла сливи. Ще була стара) престара, величезна райська яблуня. Коли все це по черзі зацвітало, ширився витон) чений запах, гуділи бджолки, я розуміла, що це і є раювання. Ще мали кущі аґрусу. З подачі батька посадили багато чорної смо) родини. Мама її не любила, тому ніколи не переробляла, Ягоди, переспівши, осипа) лись або їх збирали мамині подруги, тільки якщо самі збирали. Тепер я часто купую чорну смородину за шалені гроші й згадую нашу, яку так не цінувала мама. Кладовка завжди була заставлена відрами з варен) ням із вишень, яблучним і сливовим по) видлом. Коли навчалась у виші, запаси пе) рекочували у мій гуртожиток і виручали в студентські роки. Батько влітку днями й ночами пропа) дав в степу на роботі. Вертався, як я уже спала, тому, щоб провести час з донечкою, брав з собою в поїздки в польові бригади. Мені подобалось бувати в степу – я ж сте) повичка! Сонця не боялась: завжди влітку засмагала, як циганочка. У поїздках в степ насолоджувалась запахом трав. Романти) кою віяло від відчуття простору і гарячого степового вітру, що обпалював щічки. Ме) не завжди захоплювала велич хлібного по) ля. Я збирала польові квіти та обідала з батьком в бригадах. І ніколи нічого смач) нішого я ніде не їла. Я вже писала, що при) їжджаю на могили батьків щороку. І до ме) не щораз, поки були живі, підходили су) часники батька й розповідали про нього. З великою вдячністю слухала цих людей. Ось одна з оповідок. Після війни зали) шилось багато сиріт і вдів. Батько вважав своїм обов’язком допомагати таким роди) нам. Тій дрова випише, до іншої пошле людей крівлю перекрити чи полагодить щось по господарству. Щодо сиріт, які не мали ні батька, ні матері, зібрав він збори колгоспні і звернувся до односельчан: “Хто може, розберіть дітей по хатах, а кол) госп візьме їх на утримання: будемо випи) сувати на них харчі. Не повинно бути у нас безпризорників”. Пам’ятаю, дуже допомагав мій батько нужденним. І тепер, через багато)багато років, будучи людиною воцерковленою, я радію за своїх батьків: вони обоє рятували свої душі, хоч і не знали про це. Батько був розсудливою людиною, мудрою. Коли він уже не був головою кол) госпу, а став пенсіонером)фронтовиком, до нього продовжували іти люди за пора) дою і допомогою. І що цікаво: він радив і допомагав. Не можу оминути словом мого рідного брата по маминій лінії Віталія Васильови) ча Калиниченка. Він був членом Гельсін) ської групи, багаторічним політв’язнем. Відбував терміни в політичних таборах: спочатку в Мордовії, а потім в Пермській області, Чусові. Нашу родину турбували обшуками, викликами в КДБ для “бесід”. І батько ні разу не дорікнув мамі таким си) ном. Навпаки, він більше за неї розумів національні устремління й ідеї мого брата. Дозволяв мені, ще студентці, відвідувати брата в таборах. Також батько писав листи, як фронтовик, у відповідні органи в надії, що це допоможе вийти Віталію раніше на волю. (Хоч цього, звичайно, не сталось. Батько першим написав лист до Віталія, і сповістив його про смерть нашої мами… У кінці написав: “Знаю, як тобі тяжко… Три) майся…”. Мама моя загинула від нещасного ви) падку. Хоч пройшло майже пів віку та з мо) лоденької дівчинки я перетворилась на не) молоду жінку – маму й бабусю, мені все одно тяжко про це згадувати й писати. Я перейшла на п’ятий курс і все літо працю) вала в піонерському таборі в Алушті. 25 серпня приїхала до батьків і сталась траге) дія: моя мамочка загинула. Її ударив елек) тричний струм, коли мокрими руками взя) лась за дужку відра. Вона навзнак упала на цементовану підлогу. Вдарилася головою і вбилась. Я вже не буду писати, як ми хова) ли маму, як школярики усипали останню дорогу перед її домовиною квітами. Я за) лишилась без матері. Ми залишились із батьком одні. Бать) ко хворів. Я перейшла на індивідуальне навчання, адже залишалось лише здати * * * Колись матусі й тата лагідні долоні Вели мене левадами краси… Хоч повна смутку пам’яті ріка – Дитячих років сонячна вервечка: Твоя, татусю, лагідна рука, Очей твоїх, матусю, озеречка… Ви – корінь мій, основа всіх основ… Як сув’язь поколінь, сердець й людської суті В мені вирує тепла ваша кров, в пелюстках серця ніжністю прикуті… Я чую ласку в листі ясенів, В джерельних водах рідної криниці, Це кращі кадри незабутніх днів: Наш двір, наш сад й духмяні чорнобривці. І повна ласки пам’яті ріка І голос ваш, і біль мій невтоленний Сльоза моя, солона і гірка… Синочку мій! В тобі їх кращі гени! Любов’ю тою, сповнена до дна, Віддам цю ніжність щедро, до краплини, Нехай Господь навіки поєдна Дідів, батьків, онуків – всю родину! Від крони до коріння у основі Ланцюг надії, віри і любові! Нехай земля рахманна і пухка Вам, рідні, буде тепла і легка Я, вдячна серцем, щиро Вас голублю, Вас пам’ятаю і безмежно люблю…

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин