Український родовід · “– Ось з кого я намалюю Бога! Ви згодні, шановний, мені позувати?” · с. 14сторінка оригіналу ↗
Билиці й небилиці з Веселої Криниці
Слово Просвіти, №35 за 2022 рік
Володимир СЕНЦОВСЬКИЙ
Секрет Раніше в кожному хутірсько) му дворі стояла корова. Тримали і Просяники. Свою годувальницю назвали Зіркою: корова була геть уся руда, тільки на лобі світилася симпатична біла пляма з кілько) ма гострими кутиками. Щороку дід Гарасим носив молоко до молочарні, яку облаш) тували в низенькій бригадній ха) тинці, що маячіла, мов самотній гриб, посеред широкого току. Приймальник дядько Джур, колишній зоотехнік, щоразу ди) вувався: – Дмитровичу, ніяк не допет) раю: чому жирність молока вашої корови ледь не вдвічі вища, ніж у сусідів? Ви, мабуть, знаєте якийсь секрет. Може, поділитесь з нами? Дід Гарасим дивився на “спи) саного” зоотехніка й добродушно посміхався в пишну бороду. Дмитрович ще парубкував з його покійним батьком з незвичним для хуторян ім’ям Ісаак. Хлоп’ят) ком Ісаак, коли запитували, як його звати, відповідав під друж) ній регіт: “Ишаак”. З дядька Джура не вийшов зоо) технік. Сусіди з цікавістю чекали, що скаже старий “байкар”. – А в мене корова з шістьома дійками. У Джура відпала нижня щелепа: – Скількома? – Шістьома. Джур недовірливо пожував губами. – Дмитровичу, ми знаємо, що ви мастак на всілякі небилиці, але щоб таке… – А ти зайди – я покажу. Надвечір’ям, коли череда по) вернулася з пасовиська, прий) мальник прочинив хвіртку. – Заходь)заходь, – запросив старий. – Баба саме доїть. Джур підійшов до корови, на) віть присів. – Так у неї чотири дійки! Дід торкнув приймальника за плече: – А ти подивися у загорожу. Там ще дві дійки. У загорожі, смакуючи сіном, кивала довгою борідкою весела коза, ніби приказувала: авжеж, авжеж…
Зимові яблука Одружившись ще до колекти) візації, молодий Гарасим Прося) ник посадив великий фруктовий сад. За садом – сосновий гайок. Після війни сосни спиляли й вивезли на відбудову зруйнова) ного місцевого господарства. Вціліла лише одна – вона й досі пишається своєю зеленою кра) сою в кінці саду, біля самісінької межі. Яблуні та груші виросли, об) важніли гіллям, весною душа святкує: ніби заякорена казкова бригантина під білими вітрила) ми, сад піниться рясним цвітом, озвучений пташиним співом. Найсмачніші в саду яблука сорту Зимова Красуня – великі, червонобокі й запашні. …Удосвіта – ні сіло ні впало – старий Гарасим вдягнув довгопо) лого кожуха, взяв прилаштовано) го звечора кошика з яблуками. – Гарасиме, – прокинулася його жінка, – може, дочекаєшся, закіль розвидніється? Це ж зима, ще й яка сніжна! – Маю встигнути до прибуття московського потяга. Пасажири просто хапають з рук мої яблука. Він зав’язав під бородою по) ворозками шапку)вушанку й брязнув клямкою дверей. Воно й справді: за ніч намело стільки, що з)під снігу стриміли, мов примерзлі горобці, лише кі) лочки тинів.
Щоб дістатися до вокзалу, спершу треба допхатися до заліз) ничної колії, а потім ще з добру годину ходи по шпалах. Міряв дід валянками снігові перемети, міряв, доки не заблу) дився в білому мороці. Вернувся назад, додому, пос) тукав в освітлене вікно. – Хто там? – баба з хати. – Це я, Гарасим. Після короткої мовчанки раптом почув: – Гарасим дома. Ідіть, добрий чоловіче, своєю дорогою. Довелося йти до сусіда. – Що за чудасія: рідна жінка не пускає в хату. Каже, що я дома. Удвох, із сусідом, ледве пере) конали бабу Настю, що Гарасим-таки стоїть на морозі, під хатою.
Піджак з шевйоту для дядька Моця Хуторяни знали Гарасима Дмитровича ще замолоду як доб) рого пересмішника і вдатного кравця. Якось до нього завітав із згорт) ком шевйоту кольору морської хвилі підтоптаний удівець Про) кіп Моць і сказав: – Ти от що, Митровичу, по) ший мені піджак. І непримінно встигни до Спаса. – А чому такий поспіх? – зди) вувався кравець. – До Спаса за) лишилося три дні. – Тому уклінно й прошу. Хочу приколоти на піджак медаль за храбрость і піти в церкву. – У церкву? – ще більше зди) вувався кравець. – Ви ж, Проко) пе Сидоровичу, кажись, не вірую) чий. Пішли, к приміру, до клубу. – Що ти розумієш, Митричу! – пробасив Прокіп Моць, дебе) лий дядько, схожий на чехов) ського городового. – До церкви прийде Мотря. До клубу вона не ходить. – Яка Мотря? – аж сіпнувся Гарасим. Був він ще моложавий чоловік, хоча теж удівець. – Нев) же Архипова, того, що загинув на хронті? – Вона. Ніяк не можу звабити молодицю. Може, хоч новим під) жаком та медаллю за храбрость. – Гм, – сказав Гарасим, який теж накинув оком на розквітлу Мотрю. Трохи подумав і сказав: – Тільки з умовою: до церкви в обновці підете від мене, я ви) ряджу вас, Сидоровичу, як на сва) тання. Щоб не тільки Мотря за) чарувалася вами, але усі бого) мольці, які будуть у церкві. У церкві Прокіп Моць стояв перед батюшкою ледь не в пер) шому ряду. Люди не зводили з дядька зачарованих очей: весь час перешіптувалися. Мотря теж бу) ла в захваті і всміхалася до свого залицяльника. Навіть церковний староста підійшов до Моця і сти) ха запитав: – Хто це вам, Сидоровичу, скроїв такого неймовірного під) жака? – Митрич, – гордовито відка) зав дядько. — Авжеж, – погодився ста) роста. – Хто ж іще, як не Дмитро) вич, може скроїти такого неймо) вірного піджака! Удома задоволений Прокіп Моць розповідав своїй старень) кій матері: – Якби ви бачили, мамо, як на мене витріщалися люди. Доб) рого пошив Митрич піджака. Мати довго жувала сухими гу) бами, а потім сумно мовила: – Ти хоч роздивлявся свого піджака? – А що таке? – Зніми його та роздивися. Зі спини піджака звисав
…третій рукав! Пришитий з того самого шевйоту кольору мор) ської хвилі.
Як Гарасим Дмитрович мало не став Богом Літнім надвечір’ям, коли за) тишний яблуневий сад, наморе) ний денною спекою, щасливо розкривав свої обійми назустріч свіжому луговому леготу, до Гара) сима Дмитровича приходили ді) ди)пасічники. Навчені життям хутірські філософи: Платон, Ополон, Малюк… наймолодший і безбородий на прізвисько Заде) рикобиліхвіст шанобливо просив господаря: – А заграйте)но нам, Дмитро) вичу, тієї пісні про козаків. Що самі склали. Гарасим Дмитрович брав до рук свою вірну супутницю банду) ру, торкав струни: Гой з-за гори крем’яної орли вилітали Сорок тисяч козаченьків в похід виступали. Ой жаль мені батька, неньки, аж серденько мліє, А ще більше дівчиноньки, що марно посивіє… Рано)вранці з повним коши) ком звично вирушив він до міста, на базар. Купував у старого яблу) ка молодик у береті. Довго роз) глядав він колоритного бороданя та й каже: – Ось з кого я намалюю Бога! Ви згодні, шановний, мені позу) вати? – А хто ви такий? – Маляр. Малюю ікони для храмів. Ікони потім стають свя) тими. Дід Гарасим довго віднікував) ся і все ж піддався: – Приїжджайте до мене на ху) тір, там домовимося. І невже я схожий на самого Бога? Наступного дня він надумав перевірити свою пасіку – всього шість вуликів: чи все там благо) получно, чи не з’явилася зайва маточниця? Розпалив димар, щоб обкури) ти вулики, загнати бджіл до своїх домівок. Та так заклопотався біля димаря, що присмалив собі боро) ду. – Трясця твоїй матері! – за) бідкався старий і взяв ножиці, щоб підрівняти обсмалену боро) ду. Підрізав. Глянув у люстерко: ет! Один ріжок бороди підчикри) жив вище. Знову клацнув ножи) цями. Тьху! Тепер другий ріжок короткий. Дід на одне око недобачав, то) му дорівнявся до того, що зовсім обстриг бороду. Не забарився з приїздом ма) ляр. – А де ваша апостольська бо) рода? – здивовано спитав. – Чорти обскубли, – пробур) чав старий. – А хіба без бороди я
Гарасим Просяник, батько Івана. 1979 р.
не зможу бути Богом? – Не можете, – розчаровано відповів маляр. – Хіба що пасту) хом райських кіз. Але в рай ще треба потрапити.
Полотняний костюм В Івасевому дворі хлоп’ята гралися в ножика. Раптом зако) лисану літню тишу розітнуло різ) ке: пі)пі)пі… Івась вискочив за ворота й гукнув: – Дивина! До діда Малюка приїхала легковичка, хлопці, гай) да за мною! Із машини вийшов солідний дядько в білому полотняному костюмі. З других дверцят ви) гулькнула чепурненька жіночка в босоніжках. Хлоп’ята з цікавістю спосте) рігали, як, широко розкривши обійми до дядька спішив дід Ма) люк, приказуючи: – Здравствуй, синок! Нарешті дочекались. Яке щастя! Дід був високий, а синок йому по плечі, тільки з круглим живо) том. Дядько відчинив багажник, став витягати якісь торби і валізу. Валіза розчахнулась, і з неї поси) палися цукерки в шелестких об) гортках. Дядько нагнувся, дещо підняв з землі, а потім сказав: – Збирайте, хлопці! Через день машина поїхала, а ще днів через п’ять до Просяни) ків прийшла малюкова баба з чи) маленьким вузлом. – Принесла вам, Дмитровичу, нежданий подарунок. – Хто не любить подарунків? – відказав той. – Показуйте. Баба Ганна витягла костюм. Полотняний. Той, в якому приїз) див її син. – Я лише пофарбувала бузи) ною. Поки Грицько спав. – Навіщо? – здивувався Дмитрович. – Подумала: приїхав син на машині, начальник, бач, а кос) тюм простенький, із полотна. Та ще й білий. Такий, як мій дід)бід) няк носив. Дай, думаю, хоч трохи підфарбую. Мій Грицько все)та) ки солідний чоловік. Дмитрович посміхнувся, ста) течно покахикав, обдивився кос) тюм. – Для мого старого замалий, а вам буде якраз впору. – А що Грицько? – На другий день поїхав у міс) то й купив собі новий костюм. Не сердься. Правда, довго сміявся. А це ось, – знову витягла з вузлика, – черевички. Невістки. Дід надумав їх підлатати, бо скрізь світилися дірки. От невістка вже розсерди) лась. Кричала, що купила їх по блату. А по мені: які то черевики, якщо каші просять. Баба Ганна зітхнула, ріжечком хустини витерла сльозу.
– Може, Самійлівні підій) дуть. Бо мені також замалі… Костюм Самійлівна разів зо два випрала, став він сіруватого кольору. Дід у ньому ходив на ко) совицю. У черевичках залюбки бігала бабця Онися. Але історія з костюмом на цьому не скінчилась. Хутірський ветеринар допив) ся ледь до чортиків. Усім потрі) бен ветеринар. Якось, уже під ранок, плівся він напідпитку до) дому. Казали, затримався на фермі. Іде собі вулицею, а навстріч йому – біла мара. З косою на пле) чі. Ветеринар ледь не перетво) рився з переляку на соляний стовп, як біблійний Лот. А потім як рвоне, не добира) ючи дороги. Перемахнув через ворота – ще молодий був, вива) лив сінешні двері і – в хату, під піч. Ледве витягли звідти. У шеп) тухи відшептали. Знову став ветеринар як вете) ринар. Зустрів якось діда Гарасима втому ж полотняному костюмі. Дід ішов косити сіно на залізницю. – Врятували ви мене, Дмит) ровичу. Місяць вже не п’ю. На) віть запаху не переношу.
Ще козак Дід Гарасим продав на базарі яблука й зайшов до великого міського універмагу. Піднявся на другий поверх і попрямував до полиць з головними уборами. Був недільний сонячний ра) нок. У тіснуватому залі, де лос) кітливо пахло парфумами, кре) мами і сукном, уже товкся приїж) джий сільський люд. Дід Гарасим неуважно пере) брав темно)сині й чорні клинцю) ваті картузи з ґудзиками на ма) ківці, щось побубонів і підступив до гірками складених фетрових капелюхів. Приміряв один, дру) гий, поклав на полицю. Знову взяв, обмацав кругом, навіть усе) редині яскраву саржеву підклад) ку, приміряв. Так приміряв кілька разів, нарешті вибрав, вийняв з кишені гаманець і м’яко погупав чобітьми до каси. Немолода продавчиня, яка встигла перемовлятися з кілько) ма покупцями, відрахувала здачу, діда хтось необережно зачепив плечем, і він, стиха лайнувшись, залишив універмаг. Надворі дід Гарасим на повні груди вдихнув свіжого повітря, краєм ока побачив своє відобра) ження у широкому вікні універ) магу, яке затінювала прив’ялим листям гілляста липа і раптом застиг, ледь не випустили з рук капелюха. – Запасливий дід, – зауважи) ла бабця, яка проходила мимо. – Мабуть, осінь буде холодна й до) щова. “Старий склерозматик”, – лайнувся про себе дід і, розмаху) ючи капелюхом, вернувся на дру) гий поверх. – Що вам? – спитала продав) чиня. – Ось, – подав дід капелюха, – візьміть назад. – Передумали? – Це зайвий. Один у мене вже на голові. Продавчиня якусь мить мір) кувала, доки не збагнула, в чому справа, а потім розсміялась. До нього обернулись якісь жі) ночки й також усміхалися. “А я, видать, ще той козак, якщо мені усміхаються такі зваб) ливі молодиці”, – подумав дід Га) расим і, задоволений собою, по) гупав чобітьми до виходу.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
