Суспільство · “Поле битви не тільки в мілітарному вимірі, але й у борні за Дух Людини, за її Свободу”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
Незнищенність Свободи
Слово Просвіти, №35 за 2022 рік
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
222-й день війни. Увага прикута до визволеного ЗСУ Лиману; звірячих бомбардувань орками мирного населення Запоріжжя, Дніпра, Миколаєва; страшних злочинів рашистів на Харківщині; цинічно) брехливих та безглуздих “псевдореферендумів”; заявки щодо вступу України в НА- ТО; істеричної мобілізації “патріотичних” вояко)мобіків; реакції країн світу на путіна, що несамовито витанцьовує з ядерною дубиною. А ще – до кремлівської промови безго) лового пахана двоголової недоімперії про “приєднання” неприєднуваного. Згадуєть) ся сказане Платоном у “Державі”: “А хто несповна розуму і втратив владу над собою, той намагається правити не лише над людьми, а й над богами… Його (тирана) “щастя” в тому, що всім він мусить бути ворогом”. Навіть для тих, чиї журливі фей) си, привабливі хіба що для психіатрів та криміналістів, запопадливо гляділи в рот тирану на кремлівському збіговиську. Зда) валося, що для повного занурення в реаль) ність нового процесу “Нюрнберг-2” браку) вало лише навушників для присутніх зло) чинців та автентичних лавок для підсуд) них. Бо вираз “облич” цієї орко)біомаси, що натягнула на себе тогу “еліти” моско) вії, радше нагадував пацієнтів, яких засу) дили до трьох пожиттєвих строків. Над) мерзенно та жалюгідно виглядали запро) данці)гауляйтери, що ніби прислухалися до цокання лічильника народної розплати за зраду та вчинені злочини. А головний терорист, неначе наївшись дурман)зілля, ще й погрожував війною англосаксам та всім, хто посмів виступити проти кремлів) ських “гумано)нацистів”. Увійшовши не) самовито в раж “месника” й “собіратєля”, він, скиглячи, проголошував крадіжку чу) жих земель та людей. Хоча, насправді, на) віть не тямив, що і скільки поцупив. Відчу) валося, що до свого “активу” він долучав і “Лиман” разом із поспіхом “асвабадітє) лєй”, що тікають. Усе це кубло путіно-пушиліних та саль) до-баликів, розпочавши на цій оргії покла) дання рук, які по лікті в крові, всіляко на) магалось якось “тримати стрій”, не пода) ючи страху, наслідуючи такого ж переляка) ного вожака цієї знахабнілої зграї. А пут) лер, як справжній “лідер” кровопивць, на) гадував потвору, ніби зіткану з трьох тва) рино)підвидів – “гітлера-геббельса-герін) га”, рикаючу про “справедливість” русь) комірства, погрожуючи атомом усьому сві) ту. Однак дивним є не це, бо, як кажуть у народі, “на це нема ні ради, ні ліку”. Трохи про інше. Яким же робом можна цьому інквізитору-живоїду зберегти “мармизу”? Тому завжди “неперетравленою” залиша) ється фантазія “єврошрьодерів” на кшталт гурту “меркель)берлусконі)саркозі”, які впродовж десятиліть продовжували(ють) виліплювати з цієї кремлівсько)бункерної химери “обличчя” якоїсь людиноподібної істоти. Про “орбаністів” чи “болгаро-пре) зидентів” не мовлю, бо то прояв особливої симпатії до путіновбивці. Жаль. Дарма часу і зусиль, оскільки з квакаючої московської жаби не сотворити спів солов’я чи політ орла. Однак ці намагання й донині збері) гають свою інерційну сталість, хоча, здава) лося б, такі вселенські трагедії людей мали б додати якщо не совісті, то бодай трохи розуму сильним світу цього. Який діалог з нелюдом, коли очолювані путіном варвари з ерефії за 7 місяців війни стерли з лиця землі 1200 міст і сіл, знищили 470 культур) них установ та історичних пам’яток, 2,5 тисяч шкіл (300 зруйновані повністю). Ана кінець вересня лише за офіційними да) ними вбито 395 українських дітей, 773 – поранено. Злочинів проти людяності не перелічити. Ці страшні факти вимагають не роз) мислів та “діалогів”, а відповідей та пока) рань. Чому так сталося? Чому знову мос) ква ввірвалася “через вікна” в наше обій)
стя, на нашу землю? Як чинити (усім!), щоби перемогти? Нібито все на поверхні. Урешті)решт кожен наділений правом діяти по)своєму, якби це було тільки при) ватною справою. Адже подібна поведінка загравання, залицяння, купівля)продаж, торгівля цінностями на рівні “високої” по) літики вже привели до фатальної трагедії народів у Другій світовій війні. А тому, не отримавши вчасно і на цей раз вакцину) вання від “чемберленівської віспи”, маємо бути свідомими того, що заграви війни ду) же швидко вийдуть за межі України. Лише відповідальні колективні зусилля світової спільноти, лідерів та політиків провідних держав спроможні зупинити найнебезпеч) ніший “сovid-22” – московський фашизм. Бо непоправною помилкою є ілюзія (кво) лодумання), що при такому рівні колабора) ції, продажності, угодовства низки полі) тичних еліт світу можна втихомирити заю) шеного кров’ю путлєра та його інфікова) ного бацилою імперськості глубінного на) роду, “зберігши” фронт тільки в україн) ському просторі. Чи є солідарними народив усвідомленні необхідності спротиву цьо) му глобальному злу? Очевидно, адже по) над 50 країн надають Україні різноманітну допомогу для боротьби з російською агре) сією. Хоча позаблоковість України уне) можливлює колективний воєнний опір небезпечному агресору. Тому заявка Украї) ни для вступу в НАТО за пришвидшеною процедурою є винятково значимим рішен) ням, неспівмірним із будь)якими іншими політичними кроками на шляху до євро) атлантичної інтеграції. Сьогодні маємо найвищий показник народної підтримки входження України в Альянс – 83%! Шкода, що лише катаклізми масштаб) ної російської агресії (війни) спонукають нас до нагальних дій безпекового характе) ру. Оскільки впродовж багатьох років (де) сятиліть) мислячі українські політики (яких не так вже й багато), громадські дія) чі, частина інтелігенції вимагали від вищої влади активізувати вступ України до НАТО, як єдино надійної безпекової гаран) тії для Українського народу та Держави. Спроба на Бухарестському саміті 2008 ро) ку завершилася для України невдало. Не останню роль в цьому зіграла й німецько) французька позиція, що відображала тоді путінський інтерес кремля. Відтак шлях до НАТО став значно складнішим, а на пев) ному “януковичевому” відрізку повернув у зворотному напрямку. Основою для антинатівців стала ідео) логія протестуючого елєкторату штибу одеських та севастопольських бабусь, гун) дяївських попів, олігархів та “українських” політиків московського заквасу, що волали: “нейтральность – мір; навєкі с рассєєй”. Війна жорстоко виправила вектор держа) вотворчості, давши зрозуміти всім, що НАТО залишається силою, здатною бути найбільшим гарантом національної без) пеки України. І вкрай згубною ставала по) літика тих українських президентів, ви) щих органів влади, які замість україно) центричних державницьких сил (політич) них, громадських) орієнтувалися на інте) реси олігархату та обмосковленого елек) торату, налаштованих на кремлівські ре) гістри. Адже, для прикладу, як давнішні (“Просвіта” імені Тараса Шевченка, Кон) грес української інтелігенції, Україна і Світ), так і новостворені (після окупації Криму, частини Донецької та Луганської областей) українські організації (“Рух” за НАТО; “Українська альтернатива”) зав) жди обстоювали євроатлантизм безпеко) вої політики. У Маніфесті “Української альтернативи” ще 2016 року було викладе) но чітку позицію щодо перемоги у війні з росією: “Ми визнаємо, що національна і військова безпека України неможлива без повноправної участі в НАТО і тому нашим головним зовнішньополітичним пріорите) том є політика прискореної інтеграції до Північно+Атлантичного альянсу”. Пізніше цей стратегічний вектор був закріплений конституційно.
Хоча дорога до храму виявилася для Ук) раїни надто важкою. Вона безперервно втрачала себе безпеково. Відновлена дер) жава, ставши короткостроково “ядерним” гравцем, зазнавала неймовірного тиску щодо роззброєння. На жаль, не вистояли. Цьому сприяла ще й ментальність тодіш) нього українського керівництва. 30 грудня 1991 р. Україна в Мінську погодилася на розкомплектування до 1 липня 1992)го тактичної ядерної зброї, 18 квітня Кравчук і Єльцин підписали угоду про вивіз ядер) ного запасу з України в росію, а вже через 20 днів Кравчук гарантував про самозни) щення атомної зброї впродовж семи років. Дуже квапливо (23 травня 1992) був підписаний Лісабонський протокол, стат) тя 5 якого зобов’язувала (без гарантій без) пеки) Україну не володіти ядерною збро) єю. Хоча тодішні політики дещо противи) лися таким підходам, оскільки ВР України в “Основних напрямах зовнішньої політи) ки України” затвердила утримування на своїй території ядерної зброї. Однак це бу) ли заходи косметичного характеру, зважа) ючи, що той же єльцин, якого інколи да) ремно “ідеалізують”, ніколи не був “де) мократом”, “лібералом”, тим паче проук) раїнськи налаштованим. Імперець, украї) нофоб, як і путін. Бо варто пригадати, з яким остервенінням єльцин ізольовував українців від спілкування з міжнародною спільнотою в питаннях озброєння, безпе) ки. Він отримував тут свої дивіденди та “винагороди”, адже “передній ряд” україн) ського керівництва в значній мірі форму) вався “товаріщамі” московії. Тому не тіль) ки ядерна зброя, але й інші стратегічні напрями нами втрачалися, ніби не знаю) чи, що єдиним правилом у взаєминах із москалем має бути – “не вірмо!”. Однак тоді, вже 18 травня 1993 року, завдячуючи слабкій (недержавницькій) позиції укра) їнських верховників, на 203 кораблях Чорноморського флоту (понад 80%) було піднято військовий прапор московії, і во) ни надовго закріпилися на морських базах Криму. Навіщо про це згадувати? До скру) ти треба. Бо це ті уроки, які обов’язково мусимо добре засвоїти. Адже тоді нами (керівництвом) робилося все нашвидку) руч для роззброєння України, натомість кволо, безпорадно, почасти зрадливо опі) кувалися власною безпекою. Уже тоді проти України включався “газовий ва) жіль” та механізм гібридної війни. Однак вона чомусь надіялася (?!) не на реальні безпекові гарантії, а на заяви заступника держсекретаря США Телбота, який “пере) конав” (травень 1993 р.) Кравчука, що єдиною гарантією для України може стати лише росія (?). Отакої. А трохи пізніше (5 грудня 1994)го) ми “отримали” ще одну пусто)формальну гарантію – Будапешт) ський Меморандум. І це глупство продов) жувалося то на рівні багатовекторності, то нейтральності та “дружності” ще ба) гато років. Сьогодні Україна пожинає плоди цих реальних провалів. І не тільки в цьому. Нас скородили в додачу до мілітар) них ще й духовними, освітніми, наукови) ми, інформаційними, економічними мос) ковськими експансіями. Нині московщина вийшла на фінішну пряму своєї аморальщини й дикунства. Це аксіома. Нічого не треба доводити. Жод) них змін у поведінці, хіба в гірший бік не) сусвітного мракобісся. Побіжно аналізую) чи цей диявольський фарс “приєднання” до рашкостану українських земель (рівно) великих сучасній Португалії), усвідомлю) єш до якого стану обезлюдненості дійшла путінська московія. Згадується написане ще в ХІХ столітті французьким ученим і просвітником Ж. Мішлев “Модерній історії”: “москов) щина – це сила дикунська, це світ беззакон) ня, ворожий всякому законові і насамперед моральному. Москвин немає найціннішого – здатності відчувати добро і зло… Якщо єв) ропейці допустять московщину до участі в наших європейських справах, то впустимо до Європи моральний розклад, колотнечу,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
