Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Слово многоцінне · “В умовах війни мова стала зброєю проти окупанта, тому саме вона на вустах нації освічених та нескорених наближає нашу Перемогу”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Ангели мовного спротиву Про патріотичних вчителів, які гальмували русифікацію у школах

Слово Просвіти, №35 за 2023 рік

можливі аргументи. Але жінка була непохитною: мовляв, нічого не поробиш – вказівка згори! Врешті-решт, директор школи не витримав і... заплакав. Гарний, високий, сивочолий чоловік, колишній червоний партизан із партквитком у кишені, не побоявся заплакати перед чиновницею. І вона здалася – школа зберегла україномовний статус. А там і горбачовська відлига почалася. На той момент 47% українських школярів закінчили українські школи, тоді як у Білорусі національних шкіл було лише... близько 5%. А ми зберегли український освітянський материк! Отже, спротив таких людей, як науковець Іван Дзюба, педагог Володимир Плотницький та інших небайдужих, зіграв свою позитивну роль. *** Пригадавши цей випадок з автором книги про УПА, я вирішив опитати своїх друзів і знайомих. Чи вплинув на їхню нинішню мовну позицію хтось із шкільних педагогів? І почув цікаві історії. Галина Журавель, м. Одеса Пригадала випадок з нашою викладачкою української мови. Аерофлот тоді міг запропонувати цілком доступні квитки. І ось під час одного з авіарейсів наша вчителька опинилася поряд із... Олесем Гончаром! Так поталанило. Дізнавшись про її фах, письменник з обуренням почав говорити, що в Одесі вже нема нічого українського. Навіть школи позакривали! На це вчителька сказала, що школи поки є, зокрема наша. Але це було, м’яко кажучи, неправдою. Не знаю, чому вчителька не скористалася нагодою і не використала авторитет Олеся Гончара для захисту української мови в Одесі. Отже, українські філологи бувають різними... Не кожен із них – боєць. Ми на той час мали лише класи з українською мовою викладання, причому набагато менше, ніж російських. Мене батьки віддали до російського класу, щоб потім не було проблем зі вступом до вишу. Якщо говорити про тих педагогів, які формували мою позицію, то це вчителька початкових класів. Дуже мені подобалося, як вона розмовляла українською! Домішувалося й особисте сприйняття її як людини – діти вчительку просто обожнювали! Тому попри закінчену російську паралель я сприймала українську мову як красиву і варту уваги. Іван Захарченко, колишній викладач української мови на Луганщині З рідної Луганщини я мусив виїхати у 2014 році через окупацію. Хтось доніс, що у мене вдома висить портрет Тараса Шевченка. Побував на підвалі, і лише дивом – завдяки хорошим знайомим – мені вдалося звідти вийти. Тепер проживаю в Білгород-Дністровському районі Одеської області. На мою мовну позицію свого часу вплинуло проживання серед українців Луганщини. У селах тоді ще повнокровно звучала українська мова. У 1976 році я служив у Забайкальському військовому окрузі, на одному з аеродромів. Розмовляв російською з командирами, а з однополчанами лише українською! Переважно це були вихідці з Луганщини, майже всі з вищою освітою. Може, саме через цю обставину хлопці толерували мою українську; шовіністів і хамів серед моїх земляків не виявилося. Пригадую, як мені родичі прислали часопис “Україна”, а після того, як я почав його читати, мені приснився сам Тарас Шевченко! Ось так я тоді сумував за рідною Україною... Але це були 70-ті роки, Луганщина трималася! Пригадую, як у 1976 році, коли я викладав українську в Ровеньках, учні чекали мене на автобусній зупинці, а потім брали попід руки, і так ми всі разом ішли до школи. А коли через деякий час в Ровеньках почали переводити українські школи на російську мову викладання, я на знак протесту покинув цю школу і переїхав до села. Але настрої вже й там змінилися... У садочку вихователька причепилися до мого сина, щоб він казав не “кавун”, а “арбуз”. Син категорично відмовився. Намагалися на нього вплинути через мене. Я ж рішуче відрізав: “А чому він має називати кавун “гарбузом”?” Мою іронію зрозуміли і відчепилися. Син виріс патріотом, тепер він воює на сході. Додам від себе: на початку 1970-х Іван Михайлович любив, йдучи на роботу вздовж залізничної колії, писати крейдою на товарних вагонах актуальне тепер гасло “Слава Україні!” Ось таким він був у молодості. А через пів століття, прочитавши в “Чорноморських новинах” про творчість поета Олеся Степаненка, поїхав у Деркачі, що на Харківщині, і там розшукав могилу юного патріота. Олеся вбили місцеві шовіністи за його проукраїнську позицію,

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин