Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Національна еліта · “Здавалося б, живи, радій, будуй наукову кар’єру. Але це не для Олега Кандиби”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

“Державу не твориться в будучині…”

Слово Просвіти, №35 за 2023 рік

Цей бронзовий пам’ятник на повен зріст нашому землякові Олегу Ольжичу добре відомий у Житомирі. Сюди часто приходять представники молодіжних організацій на патріотичні зібрання, зокрема “Пласту”. На державні свята квіти сюди несуть представники місцевого самоврядування, патріотичних громадських організацій. Часто можна побачити тут мешканців Житомира та області, які знають і цінують українську історію та видатних діячів українського національно-визвольного руху. Святослав ВАСИЛЬЧУК, заслужений журналіст України Серед них особистість поета, філософа, вченого, громадського діяча, поліглота Олега Ольжича (Олега Олександровича Кандиби) посідає особливе місце: він – уродженець Житомира, один із чолових діячів Організації Українських Націоналістів, наймолодших її представників. Хто ж він, Олег Ольжич? Народився 21 липня 1907 року в Житомирі в сім’ї поета Олександра Олеся (Кандиби), який брав активну участь у діяльності Української Народної Республіки, був посланий як аташе з питань української культури до Будапешту, Мадярщина. Та після поразки українських визвольних змагань 1917–1921 рр. за кордоном опинилась уся сім’я. Конкретно – в Чехо-Словаччині, у Празі, бо уряд президента Томаша Масарика був дружній до представників численної української еміграції. За політичної та фінансової підтримки Чеської держави у Празі для дітей українських емігрантів засновуються Український вільний університет, Український вищий педагогічний університет ім. М. Драгоманова та Вища сільськогосподарська академія в Подєбрадах. До двох вищих закладів одночасно та ще до Карлового (Чеського) університету вступає Олег Кандиба (син). Визначитися йому у виборі професії допоміг ще один відомий житомирянин із Ружинщини, професор Вільного університету Вадим Щербаківський, археолог. Цей фах обрав і студент Олег Кандиба. І не просто обрав, а закохався в наукову глибінь. У результаті в 1930 році, в неповні 23 роки, захищає в Карловому університеті докторську дисертацію за темою “Неолітична розписна кераміка Галичини”. Доктор науку 23 роки! Про таке може лише мріяти кожен молодий науковець! Його запрошують вищі навчальні заклади Європи, де він виступає з науковими лекціями, бесідами, доповідями. У тому числі відомий Гарвардський університет у США, де молодий український вчений стає до вченої кафедри. Здавалося б, живи, радій, будуй наукову кар’єру. Але це не для Олега Кандиби. Він – переконаний український патріот, пам’ятає про уярмлену Україну, і, як більшість своїх молодих ровесників, готує себе до майбутніх змагів за Незалежну Українську державу, яку ще треба вибороти і створити. Тож чемно відхилив пропозицію молодої американки, доньки мільйонера, студентки цього університету, закоханої в нього, про одруження. Ідеали юного науковця – боротьба за волю України. Цьому він підпорядковує свій талант, зусилля і волю. Кохається в поезії. Пише, друкується і в 1935 році у Львові видає першу поетичну збірку “Рінь”. У 1940 році у Празі виходить друком друга поетична збірка “Вежі”. Її склали поеми “Городок. 1932” та “Незнаному воякові”, де в повну силу залунала тема відданості Україні, формується висока мета служіння рідному народові, готовності молодого покоління до виконання свого обов’язку задля Вітчизни. Тема боротьби в поезії поглиблюється, з’являються непересічні фрази: “доба жорстока, як вовчиця”, “цитаделя духа”, “гострозоре мужнє покоління”, “захочеш – і будеш, в людині, затям, лежить нерозгадана сила”. І вже просто пророчі вислови, вказівка до дії: Державу не твориться в будучині, Державу будується нині. Це люди, на сталь перекуті в огні, Це люди, як брили камінні! У 1946 році вийшла третя поетична збірка Ольжича “Підзамчя”. Особистим життям Олег Кандиба (псевдо Олег Ольжич з’явилося дещо пізніше) переконував ровесників, як жити і діяти задля України. У 1937 році Олега запрошують на працю до Рима. Там він зустрічається з головою Проводу ОУН полковником Євгеном Коновальцем. Зустріч стала вирішальною в його подальшому житті. Ольжич вступає до організації, стає референтом створеної ним же Культурної рефентури, працює серед людей, організовує вечори, літературно-мистецькі читання, виставки, видання книг, що спрямоване на поглиблення слухачами знань з національної історії, на національне самопізнання, набуття української самоідентичності. У 1938–1939 роках Олег Ольжич – у центрі подій у Закарпатській Україні, яка проголосила свою незалежність. Бере участь у збройному відсічі мадярським загарбникам у складі нечисленного формування “Карпатська Січ”. Після поразки – деякий час партизанить із січовиками, схоплений мадярами і запроторений до концтабору. Звідти йому вдалося вибратись клопотанням мадярських вчених. І знову у вирі підпільної боротьби, поетичної творчості, пошуків шляхів об’єднання найкращих представників свого покоління для виборення Незалежності України напередодні Другої світової війни, палений запах якої вже носиться в довколишньому повітрі. О, націє! Дужа і вічна як Бог, Не це покоління холопів – Хто злото знеславить твоїх перемог При Корсуні і Конотопі! А громи Другої світової наближалися і врешті вибухнули 1 вересня 1939 року, коли два тоталітарні людиноненависницькі режими, нацистський німецький та комуністичний російський, домовившись, напали і звоювали Польську державу. Націоналісти розуміли, що зудар цих хижих режимів неминучий, до того ж, близький і чекали його, аби на руїнах двох ослаблених війною імперій відновити Незалежну Україну. Що й сталося 22 червня 1941 року. ОУНівці одразу почали формувати похідні групи, які вслід за фронтом йшли на схід України, щоби відновлювати там українське життя, бо “держава не твориться в будучині, держава будується нині”. Одна з похідних груп ОУН під орудою Олега Ольжича прибула до Житомира влітку 1941 року, відтак попрямувала до Києва. Там починає видавати газету “Українське слово”, український літературний журнал “Літаври”. Водночас похідна група докладає чимало зусиль до скликання Української Національної Ради, установчі збори якої відбулися 4 жовтня 1941 року. Очолив її професор Микола Величківський, науковець із Житомира. Однак нацистська окупаційна влада забороняє Раду, її установи, українську пресу. Націоналісти переходять у підпілля. У лютому 1942 року їх арештовує гестапо і розстрілює в Бабиному Яру: тут гинуть поетка Олена Теліга з чоловіком Михайлом, редактор Іван Ірлявський та ще низка українських активістів. Олегу Ольжичу вдається вирватися з окупованого німцями Києва і дістатися Львова. Там він продовжував підпільну діяльність. У січні 1944 року гестапо провело масові арешти націоналістів: арештовано голову ОУН Андрія Мельника, 25 травня арештовано Олега Ольжича і доправлено до відомого концтабору Заксенгаузен, де вже були ув’язнені Степан Бандера, Ярослав Стецько, командир “Поліської Січі” Тарас Бульба-Боровець, Ярослав Горбусевич. Ольжича піддали нелюдському катуванню, намагаючись дізнатися від нього дату і місце висадки союзників антигітлерівської коаліції у Європі влітку 1944 року та про діяльність ОУН. Олег відмовився їм будь-що говорити. Тож у ніч на 10 червня 1944 року був закатований озвірілими фашистами. Так закінчилося життя ще одного славного сина України, націоналіста Олега Ольжича. За подвижницьку працю вдячні нащадки й поставили йому пам’ятник у Житомирі. Відкрили його 27 жовтня 2017 року. Ініціатором справи виступило ВО “Свобода” і особисто керівник її обласної організції, депутат Житомирської обласної ради Сидір Кізін. Максимально долучилась до цього і Житомирська “Просвіта”. Із нагоди 116-ї річниці від дня народження Олега Ольжича житомирські просвітяни організували і провели літературно-мистецькі зібрання в обласній науковій бібліотеці ім. Олега Ольжича та в обласному літературному музеї. Про Олега Ольжича науковця, поета, громадського діяча, одного із керівників ОУН розповідали учасникам (а їх було до сотні в кожному місці) просвітяни: Геннадій Махорін, краєзнавець, кандидат історичних наук, та Святослав Васильчук, письменник, професор Поліського національного університету. Ще такий цікавий поворот у темі. Святослав Карпович розповів слухачам, як сам став дещо причетний до життєвого шляху видатного земляка. Як відомо, в Олега Кандиби в 1944 році народився син, усього через місяць після смерті батька. Мама його, Наталія Білецька, донька відомого на той час професора Білецького, назвала його в честь батька також Олегом. Згадує Святослав Карпович: – Влітку 1994 року мені дзвонить з міста Торонто (Канада) добре знайома пані Юлія Войчишин, за походженням наша землячка з Житомирщини (вона кілька разів перед тим у складі делегації канадських “Друзів Руху” побувала в Україні та в Житомирі, подарувала нам копіювальний апарат “ксерокс”, я тоді очолював обласну організацію Народного Руху України) і повідомляє, що до Житомира має приїхати син відомого діяча ОУН Олега Кандиби Олег Олегович Кандиба з дружиною, просить зустріти їх і всіляко сприяти. У зазначений час я зустрів подружжя Кандиб на автовокзалі. Познайомились. Олег Кандиба – стрункий високий чоловік із русявим чубом, середнього віку, дружина Тамара – симпатична білявка, мило усміхалась і доповнювала розповідь чоловіка (Олегові тоді якраз виповнилось п’ятдесят років). Аби не утруднювати їм житлову проблему, запропонував на час відвідин Житомира поселитись у мене вдома, умови дозволяли. Прибульці вдячно погодилися. Три дні я возив і водив їх по місту, де народився і робив перші кроки в житті батько Олега Кандиби, відомий поет, науковець та громадський діяч Олег Олександрович Кандиба, більше відомий в Україні на псевдо Олег Ольжич. Я вже трохи знав про місця, пов’язані з цим видатним іменем (з матеріалів, які перед тим передала та ж пані Юлія Войчишин. Тож повів подружжя Кандиб на вулицю 8-го березня, де стояв будинок, у якому проживала сім’я поета Олександра Олеся. По вулиці Київській, буквально перед тим, за поданням Крайового РУХу перейменованої з вулиці Леніна, показав невеликий двоповерховий будиночок № 45, що дивом уцілів під час боїв за Житомир у 1941 та 1943 роках, де у приватній клініці Розенблада народився Олег Кандиба (Ольжич). Пройшли також до Подільського мосту, де в Подільській церкві хрестили новонародженого. Зрозуміло, тоді ще не було в місті нічого, що засвідчувало б про народження тут видатного борця за волю України. Але я запевнив подружжя, що згодом усе вирішиться і пообіцяв їм сприяння нашого Крайового РУХу. Вже згодом, після двотисячних років було перейменовано вулицю Олександра Пархоменка (відомого більшовицького головоріза, де стояв будинок сім’ї Олександра Олеся) на вулицю Олега Ольжича, встановлено меморіальну дошку його імени. До 100-річчя від дня народження Олега Ольжича (2007 р.) проведено міжнародну наукову конференцію на базі Житомирського державного університету ім. Івана Франка та названо його іменем обласну наукову бібліотеку. А в 2017 році, як уже згадувалося, в скверику на початку вулиці Олега Ольжича встановлено бронзовий пам’ятник відомому землякові. Не зайняте досі лишається місце, де стояв двоповерховий будинок, у якому проживала сім’я Олександра Олеся. Тож Житомирська “Просвіта” пропонує місцевій владі відбудувати будинок (фото збереглося) і розмістити в ньому музей визвольних змагань Житомирщини за здобуття української незалежної держави, де створити також окремий відділ, присвячений нашому видатному землякові, великому синові України Олегові Ольжичу. З подружжям Кандиб – українців у Канаді – спілкувалися ми ще тривалий час листами і телефоном. У них знайшлося двоє малюків-близнят, хлопчик і дівчинка, Яринка та Андрійко. Навіть надіслали фото малюків. Ще раз ми зустрілися з паном Олегом у 2007 році, коли той відвідував Житомир на запрошення викладачів філологічного факультету держуніверситету імени Івана Франка. Олег-син був високоосвіченою людиною, закінчив Квінський університет (Кінгстон) у Канаді, за спеціальністю “Прикладна фізика”. Прикметно, що студентом мав за приятеля сина Степана Бандери – Андрія. Фізик, спеціальність у галузі штучного інтелекту, працював для НАСА. Вдома з сім’єю сина проживала матір Наталія, тут лунала українська мова, всі домашні грали на фортепіано та інших музичних інструментах. Але українці всюди живуть Україною. Олег одним із перших у канадійській українській діаспорі організував допомогу нашим дітям, які постраждали від Чорнобильської катастрофи, багато разів відвідував Україну. Син Олега Кандиби (Ольжича) достойний свого батька, борця за волю України. На жаль, згодом довідався, що Олег Кандиба-син помер у 2012 році у віці 68-ми років. Ось такі роздуми і спогади навіяли події до річниці народження Олега Кандиби (Ольжича), нашого земляка, відомого науковця, поета, підпільника, одного з чолових діячів ОУН.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин