Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
На перехрестях історії · “Кожен крок організації мав яскраво виражений національний характер, був підпорядкований великій ідеї української державної незалежності”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Що таке СВУ і скільки їх існувало насправді

Слово Просвіти, №35 за 2023 рік

Василь ГУБАРЕЦЬ, заслужений журналіст України Тим часом СВУ – не що інше, як Спілка визволення України – неіснуюча організація, вигадана наприкінці 1920-х років у партійно-чекістських кабінетах майстрами фальсифікацій та фабрикування звинувачень за більшовицькими лекалами. Прагнучи розправитися з непокірним віцепрезидентом Всеукраїнської Академії наук, колишнім заступником голови Центральної Ради Сергієм Єфремовим, влада кілька років збирала компрометуючі матеріали, нацьковувала на академіка осіб з партійного керівництва, доручала слухняній пресі дискредитувати його в очах широких мас населення. Зумівши усунути відомого вченого від “усякої організаційної та адміністративної роботи в органах ВУ- АН”, політбюро ЦК КП(б)У записало в своєму рішенні: “доручити ДПУ відновити справу Єфремова”, що означало підготувати і провести над ним, а заодно і над його однодумцями, судовий процес. А щоб надати цій затії хоча б якусь легальну підставу, було придумано міф про існування контрреволюційної, підпільної організації під назвою “Спілка визволення України”, про яку ніхто нічого не знав ні в Україні, ні за її межами і яка, природно, ніякою діяльністю не займалася. Вигадати назву виявилося просто: адже не так давно (з 1914 по 1918 рр.) СВУ існувала реально. Тим більше, що в партійних і чекістських документах вона іменується “реакційною українською буржуазно-націоналістичною організацією”, а Ленін викривав її членів як помічників німецького імперіалізму, котрі стояли “на точці зору національнобуржуазній”. Насправді ж йшлося про патріотичне політичне об’єднання, засноване у Львові українцями з наддніпрянських земель, які, опинившись на заході через репресії столипінської реакції, прагнули використати війну Австро-Угорщини й Німеччини проти Росії для здобуття державної незалежності України. Маючи своїх представників у багатьох європейських країнах, СВУ (Союз визволення України – такою була повна назва об’єднання) вів широку інформаційно-пропагандистську діяльність, гуртував навколо себе прихильників української самостійності. Помітним дипломатичним успіхом членів СВУ став резонансний виступ Туреччини із заявою про потребу визволення України й запевнення щодо допомоги їй у здобутті незалежності. Ще перед цим один із керівників Союзу Мар’ян Меленевський разом із повноважними представниками, прибувши до Туреччини, провели кілька зустрічей з місцевими урядовцями, встановили контакти з військовими, поширили в турецькій пресі свої статті, інтерв’ю, матеріали про історію України, демонструючи її етнічні межі, розповіли про долю української нації та її прагнення до самостійності і створення власної держави. Ось як відгукнулася на візит делегації “Союзу визволення України” одна з впливових турецьких газет: “Делегати будуть без сумніву прийняті тут із симпатіями, бо інтереси українців тісно пов’язані з інтересами Туреччини. Українська держава, якої жадають для себе українці, відділила б Росію від побережжя Чорного моря. Утворення неросійської слов’янської держави звільнило б Туреччину від політики інтриг і забаганок російського царства, яке прагне до того, щоб запанувати над Константинополем і морськими протоками…” Писалося це в листопаді 1914 року, і тоді ж Меленевський зустрівся з міністром внутрішніх справ Туреччини Талаат-беєм, який уже ознайомився з відозвою СВУ до турецького народу і повністю її підтримав, визнаючи від імені уряду самостійно-державницькі інтереси українців. Офіційна заява, зроблена міністром, одразу стала важливим міжнародним документом, про який повідомили майже всі австрійські та європейські газети. Передало її повністю і Петербурзьке телеграфне агентство для багатьох російських видань. Перебазувавшись згодом до Відня, СВУ вдалося розгорнути активну видавничу діяльність: випускати досить об’ємний журнал “Вісник Союзу визволення України” і кілька іншомовних тижневиків, а також надрукувати одинадцятьма європейськими мовами 50 книг та 30 брошур про Україну, її народ та прагнення. Тісна співпраця з німецькою й австро-угорською військовою владою допомогла здійсненню заходів СВУ щодо зосередження полонених українців з російської армії в окремих таборах. Таке відокремлення від інших було дозволено, і майже 50 тисяч наших земляків розташували в Німеччині, а 30 тисяч – в Австрії, що сприяло налагодженню культурно-освітньої та національно-виховної роботи серед вчорашніх солдатів, кинутих царським самодержавством у горнило світової війни. За фінансової підтримки австро-німецької військової влади та допомоги галицької і буковинської інтелігенції в таборах запрацювали українські школи, бібліотеки, курси української історії й літератури, читальні, хори, оркестри. Керівники СВУ Олександр Скоропис-Йолтуховський, Володимир Дорошенко, Андрій Жук, Мар’ян Меленевський потурбувалися про те, щоб у таборах учорашні солдати могли об’єднуватися в національно свідомі громади, які ставлять за мету згуртувати людей, вселити в них віру в завтрашній день, навчити боротися за свої права. Однією з таких була громада “Самостійна Україна” в містечку Раштат. Тут “Союз визволення України” розгорнув похідну друкарню і двічі на тиждень випускав чотиристорінковий часопис “Розсвіт”. Як писалося згодом у передовій статті цього видання: “те, чого неможливо було осягнути словом друкованим” і “тих людей, на котрих не могли вплинути ні курси, ні виклади”, зуміли переконати прості і доступні публікації газети. Особливу увагу привертали матеріали, що стосувалися діяльності виборних таборових інститутів: так званого власного парламенту – Генеральної Ради, генеральної старшини, а також клубу полонених українців у Раштаті “Відродження”. “Розсвіт” з радістю повідомляв про революційні події в Україні, діяльність Центральної Радив Києві, давав тлумачення заходам українського уряду, стежив за мирними переговорами у Бресті. Важливою публікацією стала відозва генеральної старшини табору “До українських офіцерів і вояків” із закликом стати полоненим українцям під прапор рідної України, записуватись у спеціальні підрозділи січовиків, які мають виїхати на допомогу Батьківщині. Тематично спорідненим з “Розсвітом” був часопис полонених українців у Вецлярі – “Громадська думка”, друкування якого також організував “Союз визволення України”. Окрім подій та фактів, що стосувались життя табору, робітничих команд, культурно-просвітньої роботи, газета розповідала про діяльність членів СВУ, знайомила читачів з його програмними документами, сприяла поширенню друкованих матеріалів цієї організації. Досить показовими щодо роботи “Союзу визволення України” були опубліковані “Громадською думкою” витяги з київської газети “Нова Рада”, в якій її редактор Андрій Ніковський писав: “Для нас тепер особливо важні ті практичні справи Союза, бо він повів їх дуже широко. З тих часописів, що до нас надходять з полону, видно, що Союз дбає про матеріальне становище наших полонених, що ведеться навчання грамоти на українській мові, – отже, з полону до нас вернеться велика армія свідомих українців. І за це треба Союзові висловити повне признання…” У таборах для полонених “Союз визволення України” зумів налагодити випуск ще й кількох інших українських газет, зокрема, “Вільне слово” в Зальцведелі, “Наш голос” у Йозефштаді, а також бойову “Розвагу” у Фрайштадті, яка з номера в номер писала про долю полонених, — з належною гідністю, спокійно й розважливо, називаючи багато речей своїми іменами. В одній з таких публікацій наводяться красномовні факти ставлення Росії до своїх полонених (очевидно, це у крові й свідомості поколінь російських імперіалістів різних мастей). “Всі ми бачимо, – пише газета в січні 1917 року, – що полонені італійські, французькі, а також і англійські, одержують зі своїх держав великі підмоги, майже щотижня посилки з поживою. А в Росії уряд накладає кари на ті газети, які закликають людність складати жертви на полонених”. Далі газета дослівно цитує заяви російських урядовців з цього Печатка СВУ приводу: “Про поліпшення життя полонених не можна дбати, бо це було би заохотою для солдатів здаватися в полон”. Водночас вона виступає з жорстким осудом тих російських видань, які слідом за своїм урядом галасують проти будь-якої допомоги полоненим і наводять цитату з російського урядового часопису “Русский инвалид”, який безпардонно закликає: “Не можна над організацією помочі полоненим вивішувати офіційну вивіску, істерично кликати до помочі полоненим…” Щойно стало відомо про створення в Києві Центральної Ради і проголошення нею Універсалів, стараннями представників СВУ у 1917 році з полонених українців було сформовано дві українські дивізії: в Німеччині – “Синьожупанників” під командуванням генерала Віктора Зелінського, в Австрії – “Сірожупанників” (назви походять від кольору уніформи), які згодом влилися в лави Армії УНР. З ініціативи Союзу здійснено низку важливих освітніх заходів за межами таборів: створено українське приватне шкільництво на Волині; його представники організували на Підляшші близько 100 народних шкіл, які відвідували 5500 дітей. Згадано лише основне з того, на що спрямовувались зусилля СВУ впродовж важких, виснажливих чотирьох років Першої світової війни. Кожен крок цієї політичної організації мав яскраво виражений національний характер, був підпорядкований великій ідеї української державної незалежності. Ось чому з такою ненавистю й ворожнечею її сприймали споконвічні вороги – російські шовіністи, не давала вона спокою ні Леніну, ні його послідовникам-імперіалістам більшовицької закваски, називаючи організацію свідомих українських патріотів “реакційною”, “буржуазно-націоналістичною”. Такого ж ярлика вони причепили великій групі українських інтелігентів з назвою “СВУ”, організувавши показовий судовий процес над 45 особами навесні 1930 року в приміщенні оперного театру в Харкові. Документи про вигадану “Спілку визволення України” із обвинувачувальними висновками попередньо у спеціальному листі було доставлено в Москву Сталіну й отримано від нього схвальні директиви. Цим давався хід інспірованому процесу, що тривав з 9 березня до 19 квітня. Безліч вигадок прозвучало під час судилища: ніби СВУ готувала широкі повстання, заколоти на замовлення сусідніх держав, була “створена за вказівками закордонного центру петлюрівщини”, керувала організацією Нерідко люди, події, явища з далекого минулого стають співзвучними з нашим часом, промовляють так, наче вони тут, майже поруч. Навіть мало знані чи почуті з десятих уст з’являються в сучасному житті, змушуючи самотужки докопуватись до істини, шукати пояснень та відповідей на приховуване, замовчуване. Таким явищем впродовж десятиліть підрадянщини була СВУ, про яку подекуди лише таємниче перешіптувались, а Українська радянська енциклопедія в 10-му томі (1983) безапеляційно твердила: це “контрреволюційна, українська буржуазно-націоналістична підпільна організація”, що “ставила своєю метою повалення радянської влади і реставрацію на Україні капіталістичного ладу”. Президія Союзу визволення України. Сидять зліва направо: А. Жук, В. Дорошенко, О. Скоропис?Йолтуховський, М. Меленевський Під час процесу у справі “Спілки визволення України”. Харків, квітень 1930 р. У першому ряду зліва направо сидять С. Єфремов, В. Чехівський

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин