Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні · “А ми при недавньому перейменуванні вулиць у Березному не змогли на честь самобутнього письменника навіть вулицю назвати”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Пам’яті скарбничого просвітянського духу

Слово Просвіти, №35 за 2023 рік

Борис БОРОВЕЦЬ, член НСЖУ та НСПУ, м. Березне на Рівненщині Благословив і підтримав видання архієпископ Сумський і Охтирський Мефодій, кошти надійшли від Товариства української мови імені Тараса Шевченка м. Чикаго (США; керівники: професор Віра Боднарук, доктор Богдан Боднарук). Підтримали видання голови обласної та Рівненської міської просвітянських організацій Іван Вєтров і Катерина Сичик. Над упорядкуванням книги працювали Лілія Овдійчук, Євгенія Гладунова- Борейко та Оксана Приходько. Книга приурочена до 90-річчя Михайла Борейка, яке він відзначав би цьогоріч у травні, якби в 2020 році в День архистратига Михайла не відійшов у засвіти. Даниною пам’яті про нього і стала ця книга. В анотації зазначено: “Ця книга про відомого просвітянина, громадського діяча Михайла Борейка, життя якого тісно пов’язане з патріотичним рухом на Рівненщині за незалежної України. У книзі вміщено біографію Михайла Семеновича, інформацію про його книговидавничу та громадську діяльність, листування з просвітянськими організаціями в Україні і світі, державними установами, відомими особистостями, з якими співпрацював упродовж багатьох років, та спогади Євгенії Борейко- Гладунової, просвітян, які разом із ним служили справі відродження України. Додано й бібліографічні покажчики перевиданих ним книг, публікацій про нього в місцевій, усеукраїнській та закордонній пресі”. Вдячний упорядникам, що поряд зі спогадами дружини незабутнього Михайла Борейка пані Євгенії, його соратників по просвітянській роботі, науковців, у книзі знайшлося місце і для мого есею, згаданого вище. Є тут і спомин про пана Михайла нашої землячки – просвітянки з Березного Алли Куц. До речі, одна з упорядниць книги, відома науковиця і просвітянка, завідувачка кафедри української мови та літератури Міжнародного економіко-гуманітарного університету Лілія Миколаївна Овдійчук – теж наша землячка, родом із Кам’янки. З цікавістю прочитав її розповіді, вміщені в книзі, про творчу співпрацю видатного перекладачалатиніста Андрія Содомори і Михайла Борейка, про співпрацю Для Миколи Бучка центр Всесвіту в ньому самому, це його душа і серце, яке щемно любило Україну… писав українські вірші, поет-філософ, поет-лірик. Кожне слово його зважене, справжнє, сильне, не лукаве. Кожен порух І кожен подих, Кожне слово, що кличе до бою, Найвеличніше, навіть – Подвиг – Ми вимірюємо Добротою. Бо життя – це Не випадковість. І довіра твоя – Не хвилинна. З доброти виростає совість, З доброти виростає Людина. Рівненської “Просвіти” і Фундації імені Івана Багряного, про життя після перевидання книги Юрія Горліса-Горського “Ave dic- tator”, про владику Мефодія та канадійку Ірину Ващук – “людей, які надихають на служіння Україні”, про “шляхетну справу, яка поєднала представників трьох країн”, – перевидання книги Єжи Єнджеєвича “Українські ночі, або Родовід генія”. Саму книгу Єжи Єнджеєвича, презентовану мені паном Борейком, я читав з особливою цікавістю. І не лише тому, що про українського генія там розповідається не сухими архівними довідками, а легко, романно. Шевченко постає не як божество, на котре лише молимося, а як цілком земна людина зі своїми прагненнями і розчаруваннями, але з високим летом думки. Читав роман залюбки ще й тому, що мене давно цікавить постать і самого Єжи Єнджеєвича, про що писав свого часу в сильветці “Постать на карті краю”, уривок з якої, гадаю, доречно процитувати: “Ще десь в перші роки нового століття мій давній знайомець вчитель-ветеран, краєзнавець Філарет Кучер приніс на прочитання рукопис нарису про Голубне, написаний ним у співавторстві з колишньою сільчанкою, а на той час мешканкою Кам’янки- Бузької, що на Львівщині, Павлою Ковальчук-Корнецькою. А в тому нарисі у розділі “Видатні люди, що побували в селі за певних обставин” значилося: “Є. Є. Єнджеєвич відбував студентську педпрактику у нашій школі. Син польського міністра освіти, тепер видатний поет Польщі, перекладач “Кобзаря” Т. Г. Шевченка та інших творів українських письменників (1935 р.)”. І далі стверджувалося: “У 1935/36 рр. приїхав із Варшави студент університету – син міністра освіти Єнджеєвича Є., який працював над дипломною роботою “Етнографія кресув сходніх” і одночасно відбував педпрактику у нашій школі. Він частим гостем був у селянських оселях, цікавився і записував українські стародавні пісні від стареньких жінок. З дітьми проводив веселі ігри, а ті йому співали українські та польські пісні”. Філарет Аврамович Кучер не зміг мені пояснити, звідки взято це твердження, бо воно належало його співавторці. А поки я збирався з нею сконтактувати, сталося те, що завжди за таких довгих зборів трапляється, – Павла Ковальчук-Корнецька відійшла у кращі світи. Отож документального підтвердження слідів Єжи Єнджеєвича на нашій березнівській землі відшукати мені досі не вдалося”. Так побіжно завдяки Михайлові Борейку та Лілії Овдійчук спливла в моїй пам’яті й ця історія, яка залишається нерозгаданою. Багато що додає до розуміння витоків українськості пана Михайла і біографічний нарис про нього Мирослави Жовтан, озаглавлений так, як і книга. Написаний по-домашньому тепло, барвистою мовою, він стверджує, що “Михайло Борейко був гармонійною людиною у всьому – у роботі, у спілкуванні, у родині. Генератор ідей, натхненник патріотичних подій, він дивував усіх своєю невтомністю. Завжди і всюди ми бачили чоловіка в парі з дружиною Євгенією Гладуновою, яка стала його порадницею, ніжним крилом, білою голубкою…” У справедливості цих слів переконуєшся, прочитавши сповнені гордістю, сумом і пієтетом розповіді, спогади, есеї самої пані Євгенії про спільне родинне життя і просвітянську діяльність, які становлять значну частину книги. Хотілося б завважити ще одну важливу її складову – розвідку Оксани Приходько про видавничу діяльність Михайла Борейка у Рівненській “Просвіті” та укладений бібліографічний покажчик книг, виданих з його ініціативи. Як стверджує Оксана Приходько, за роки книговидавничої діяльності (1998–2000) завдяки старанням просвітянина перевидано 57 унікальних і знакових для України книг. “Витончений смак гурмана-бібліофіла, – пише пані Оксана, – дивовижно поєднувався [в ньому] з гострою потребою культивувати національне, патріотичне, героїчне, що вистояло заборони, цензури. Це, насамперед, табуйовані в радянські часи видання, книги, видрукувані в діаспорі, а також художня література, історичні праці, різножанрові видання, що акумулюють ментальний код українців…”. Достатньо сказати, що лише Шевченкового “Кобзаря” різних років видання ним перевидано аж п’ять! До реалізації намічених проєктів, роботи над текстами і коментарями Михайло Борейко залучав відомих в Україні науковців-літературознавців. Дещо кучеряво, але по суті правдиво пише пані Приходько про його вміння шукати кошти на видання: “Порядний і людяний, пан Михайло, маючи унікальний хист дипломата, майстерно послуговуючись комунікативними стратегіями й тактиками, умів віднаходити меценатів, які спонсорували кошти на книговидавничі проєкти”. У згаданій публікації у “Слові Просвіти” я розповів, як схибив перед паном Борейком і пані Гладуновою на зорі нашого знайомства, але, гадаю, варто нагадати цю історію ще раз. Зі щирим захопленням говорив їм при одній із зустрічей про книговидавничу діяльність пана Михайла, як непросто дістати згоду на передрук раритетного видання, підготувати текст до друку з професійними коментарями, а ще складніше знайти кошти на видання. Своє захоплення цим його умінням висловив приблизно такою тирадою: “Знаю, як важко випрошувати гроші, щоб видати своє, а ви ж просите на чуже…”. На що пан Михайло делікатно промовчав, а пані Євгенія зауважила: “А воно нам не чуже, воно наше, своє!”. Моє виправдання, щО насправді мав на увазі, було запізнілим, а урок, який отримав, став для мене повчальним до сьогодні. Прочитавши книгу, я довго був у полоні своїх споминів та споминів його побратимів і посестер. І анітрохи не здивувався б, якби раптом пролунав телефонний дзвінок і я почув тихий, спокійний голос пана Михайла. За звичними в таких випадках привітальними словами обов’язково пролунало б: “А що березнівчани за час моєї відсутності зробили для вшанування пам’яті свого земляка Андрія Кондратюка?”. Соромно, але мені не було б що відповісти на його запитання. Промимрив би, що на честь його 85-річчя провели такий і такий захід, що… “А як із меморіальною садибою справи?”. З ідеєю про створення меморіальної садиби на кондратюківському хуторі Отраже Михайло Борейко в останні роки свого життя побував не в одному владному кабінеті. І якби Бог уділив йому ще декілька років, то, без сумніву, він проламав би стіну байдужості і нерозуміння важливості такого заходу. На жаль, залишив цю справу на нас. А ми при недавньому перейменуванні вулиць у Березному не змогли на честь самобутнього письменника навіть вулицю назвати, чи меморіальну дошку на школі, де він навчався, почепити. Немає на нас усіх Михайла Борейка. Але є ця книга про нього, як зазначає в “Передньому слові” голова Рівненської міської “Просвіти” Катерина Сичик, “данина пам’яті українцеві, добрі справи якого належать історії і нашій культурній пам’яті. Хай послужить нащадкам усе, що викладене на цих сторінках, орієнтиром, моральною опорою, інтелектуальною підтримкою в щоденному служінні людям і Україні”. Про подвижницьку працю на ниві відродження українства в Україні рівненського просвітянина Михайла Борейка мені вже випадало писати в есеї “Цей невгамовний Михайло Борейко”, надрукованому в тижневику “Слово Просвіти” понад пів десятка років тому. Тепер я бачу, що в ньому була лише енна частинка того, що можна й треба було розповісти про цього справді невгамовного чоловіка. І втішений, що за це взялися люди, які набагато багатогранніше і краще за мене знали його, співпрацювали з ним. Результатом їхньої праці стала ошатно видана “Волинськими оберегами”, ілюстрована кольоровими світлинами книга “Скарбничий просвітянського духу”.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин