Актуально · “Весь світ захоплюється мужністю і незламністю українців. І ми не маємо права програти в цій боротьбі”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Андрій КОВАЛЬОВ: “Перемога – це не зганьбити пам’ять наших воїнів” Інтерв’ю з речником Генерального штабу Збройних Сил України
Слово Просвіти, №35 за 2023 рік
Євген БУКЕТ Фото Дмитра Юрченка
Вже є ознаки поразки рф у цій війні За ці півтора роки російський агресор, конкретно очільник цієї агресії володимир путін, визнав поразку у війні з Україною. Поперше, це сталося тоді, коли він оголосив так звану “часткову мобілізацію”. А сталося це за підсумками, насамперед, Київської оборонної операції, пізніше за підсумками Харківської наступальної операції. Це вже невербальний знак того, що щось в російській агресії пішло не так. Наступна ознака поразки росії – це зміна командувача російських окупаційних військ. Нагадаю, що Герасімов був замінений Суровікіним. Довго військові і політичні експерти гадали, що означає поява Суровікіна. Тут, очевидно, треба розказати, що генерал Суровікін – це симптом для російських окупантів, часів новітнього витка російської чи путінської імперії. Сєргєй Суровікін, будучи ще капітаном, під час ҐКЧП у серпні 1991 року, командував підрозділом російських військ, який застосував силу до мирних протестувальників. Були вбиті Дмитрій Комар, якого розчавили БМП, Ілля Кричевський і Володимир Усов. Після поразки ҐКЧП Комара, Кричевського і Усова нагородили посмертно званням героїв російської федерації. А Суровікіна арештували, і він сім місяців сидів у СІЗО. Через сім місяців Єльцин наказав звільнити Суровікіна з в’язниці, вибачився і підвищив його до звання майора за вбивство трьох протестувальників. І це симптом, свідчення того, що росія в принципі не здатна бути демократичною державою. Адже з самого початку там процвітала вседозволеність і безкарність. Ще за Єльцина російські збройні сили перетворилися на бандитську організацію, що діє як злочинниця і терористка. Вбивця і терорист суровікін згодом став одним із улюблених генералів путіна. Це жорстокий психопат, який майже стер з лиця землі сирійські міста, за що отримав прізвисько генерал-Армагедон. Очевидно, путін мав надію, що Суровікін, навколо якого десятки років велася піар-кампанія про те, що він непереможний, залізний генерал, – якось змінить ситуацію на фронті.
Українці помножили “другу армію світу” на нуль Але усі ці російські пропагандистські прийоми – мильні бульки, які швидко лопаються, як от мильна булька про “другу армію в світі”, що за ці півтора роки перетворилася на другу армію в Україні. Український народ, показавши волю чинити опір російським окупантам, зміг фактично помножити ідеологему про другу армію світу на нуль. Те саме стосується і “легендарного” генерала Суровікіна, який застосовував у Сирії, як свідчила пропаганда, “самиє дєрзкіє рєшенія”. І, очевидно, путін поставив йому такі ж завдання в Україні – зрівняти українські міста із землею, але ми бачимо, що Суровікін не впорався з цим. І в цій історії саме Суровікін відіграв роль того, хто віддав наказ російським військам тікати з Херсона, рятуючись від наступу українських Сил оборони. І всі побачили, що його грізний образ – чергова мильна булька. Тож, ця війна ще триває, але вона вже стала історією. І після її завершення, після нашої перемоги ми відкриємо для себе ще дуже багато цікавих сторінок. Зокрема, скільки російських окупантів втопилися в Дніпрі під час втечі з Херсону. І третє, очевидно, що дуже важлива подія за ці півтора року – довгоочікувані наступальні дії Збройних Сил України на півдні іна сході. Російські окупанти, звісно, очікували наступ ЗСУ виключно на півдні і надзвичайно потужно до нього підготувалися, розбудувавши там з листопада минулого року свою оборону. Але явним сюрпризом для російських окупантів став наступ і на сході. Тож зараз три основні напрямки українського наступу – це Мелітопольський, Бердянський і Бахмутський. І просто неймовірні емоції, коли ми бачимо відео і повідомлення про звільнення Старомайорського, Урожайного, Роботиного. Це зміцнює віру українців у перемогу.
Знищення окупантів – це головний аргумент нашої перемоги Але з наступом Збройних Сил України також пов’язані певні перегріті очікування українців, які можуть бути тільки у людей, дуже далеких від війни і від ситуації на фронті. Тому що люди, які щоденно живуть війною і живуть у війні, розуміють інакше. Тут напрошуються слова генерала Валерія Залужного, Головнокомандувача Збройних Сил України, який сказав: “Це не шоу, яке весь світ дивиться і на яке робить ставки чи щось таке. Кожен день, кожен метр дається кров’ю”. Навіть українські журналісти часто запитують мене, чи не здається, що український наступ просувається повільно. Український наступ просувається як наступ. Це ключове. Він не може просуватися швидше чи повільніше. Насправді наступ – це не серіал, не комп’ютерна гра, в якій воїни можуть зберегтися на якомусь етапі і у випадку смерті продовжити з місця, де вони збереглися, свій наступ. Я говорив зі своїми хлопцями і дівчатами, які далі служать у 112-й бригаді ТРО. Вони кажуть, що для когось це чудові новини, красиві відео, фотографії, а для нас – це щоденна марудна робота. І, мабуть, найскладніша в світі робота, оскільки від неї залежить твоє життя і життя побратимів. І коли ми чуємо по телевізору такі стандартні формулювання, як “мали успіх біля населеного пункту”, “закріплюються на досягнутих рубежах”, “проводять заходи контрбатарейної боротьби”, то треба розуміти, що хлопці та дівчата зараз воюють у дуже складних боях з російськими окупантами. І якісь українські родини отримали трагічні новини про загибель їхніх рідних… Це і героїчно, і трагічно водночас. І тому, мені здається, що як мінімум не по-людськи давати оцінки темпам наступу. Жодна країна в світі не розпочала б контрнаступ у таких умовах, у яких зараз перебуває Україна. Але час для нас також важливий, тому що там, в окупації, продовжують перебувати тисячі українських громадян. І наше завдання звільнити їх з цього російського полону, наше завдання повернути українські території, тому наступати потрібно сьогодні і зараз. Не даючи російському окупанту перепочити, не даючи російському окупанту підстави думати, що їм можна закріпитися на тих територіях, які вдалося захопити і намагатися нам нав’язати якісь умови, тим паче змусити Україну до капітуляції. Потрібно повертати українські села і міста, знищувати російських окупантів, тому що з терористами не може бути жодних перемовин і домовленостей. Знищення окупантів – це головний аргумент нашої перемоги.
Ця земля, ця країна і цей народ воювали завжди Збройні Сили України не повинні здаватися, вони повинні рухатися вперед. Господь дав нам унікальний шанс нарешті вирішити для себе цей історичний виклик. Зараз питання стоїть так: або ми, або вони. Іншого тут бути не може. Тобто, якщо ми дійдемо до якоїсь межі і скажемо, що втомилися, то або вони нас доб’ють, або візьмуть тайм-аут і доб’ють нас через 5 років. Усім нашим громадянам потрібно пояснити, що ця земля, ця країна і цей народ воювали завжди. Якщо якесь покоління думає: “Слава Богу, на наш час не припала війна”, то помиляється, бо практично на кожне українське покоління припадала війна проти російських окупантів. Я хочу нагадати всім приклад чудового командира, Героя України “Да Вінчі”, який загинув у війні проти російських окупантів. Так-от, і його прадід, який був в УПА, теж воював проти російських окупантів. І таких історій українських родин тисячі, де, умовно кажучи, дід воював в УПА, батько сидів у таборі як дисидент протисовєтський, а син тепер у лавах Сил оборони України. Не потрібно думати, що був час, коли нам вдавалося замирятися з російським окупантом. Просто був час, коли, на превеликий жаль, українці програвали. І якщо у когось склалося враження, що період існування урср був часом миру, то насправді це був час програшу нашої УНР, окупації її території. І не потрібно соромитись сторінок програшу, тому що насправді в цих історичних сторінках ми маємо шукати рецепт нашої перемоги. Про українські поразки потрібно говорити, щоб пояснювати, що нам не треба робити, чи навпаки, як нам діяти, щоб перемогти.
Українці, які вимагали незалежності в 1919 році, здавалися сепаратистами Ми програвали, зокрема, і тому, що в нас тоді не було міжнародної підтримки. Зараз вона є. І це означає, що тепер ми приречені на перемогу, тому що з нами весь вільний світ. Уявіть, тоді, в 1917–1920 роках країни теперішнього вільного світу взагалі були проти України. Проти Української Народної Республіки запроваджували санкції. Симон Петлюра провів неймовірну роботу для того, щоб забезпечити військо зброєю, уніформою та аптечками. А сотні вагонів з цією американською уніформою, з американськими аптечками, зі зброєю залишилися стояти у Румунії. І не тому, що в той момент Румунія була проти УНР, а тому, що конкретно проти тієї допомоги, яка опинилась у Румунії, були запроваджені санкції тими країнами, які зараз є нашими стратегічними партнерами! Ця допомога просто не доїхала до нашої армії. Про це розповідається в дуже відомому вірші Олександра Олеся “Державні місії…” (1919): “Державні місії, / Контроль, комісії, / Пілати, дипломати, / Вся Україна тут. / Вся сіль кооперації, / Торгівлі, спекуляції, / Шакали, зубоскали, / Європа аж тріщить. / Клопочуться, збираються, / Прощаються, вітаються, / Стрівають, виряджають, / А ввечері – вино... / Нічого не закуплено: / Козу півбока луплену, / Для сміху, на потіху, / Додому привезуть. / А там десь на позиції, / Без зброї, без муніції, / У полі босі й голі / Вмирають козаки”. Це реалії 1919 року. Армія УНР на позиціях була без зброї, бо все вистріляли, без амуніції,
не фігурально, а реально вмирали босі й голі… Тому що в той момент провідні держави світу вирішили поставити на перемогу білих російських шовіністів. Українці, які вимагали незалежності, в їхньому розумінні тоді, у 1919- му, здавалися сепаратистами. А законною владою, на їхню думку, були колишні збройні сили російської імперії. Тут треба розуміти, що Українська Народна Республіка так само, як і російські більшовики, легітимізувалася через Четверний Союз, який програв Першу Світову війну. І ми опинилися в команді тих, хто глобально програв.
Кожен українець повинен знати, як стріляти в напрямку російського окупанта І тому потрібно радіти, дякувати нашим стратегічним партнерам, які в лютому 2022 року повірили в Україну, за надання зброї. І це дозволило нашим хлопцям і дівчатам палити російські танки на Броварському напрямку, в Гостомелі, в Мощуні. Зараз завдяки підтримці наших міжнародних партнерів Збройні Сили України мають на озброєні, зокрема, найновітніші комплекси “Петріот”, якими збивають російські балістичні ракети, про які говорили, що їх неможливо нічим збити. На цих західних зразках озброєння воюють українські воїни, які не здаються, йдуть вперед і розуміють, що ми ворогів обов’язково маємо дотиснути, щоб перемогти. Потрібно розуміти, що ця війна не буде легкою і не буде швидкою. Очевидно, що дуже багато наших співвітчизників і чоловіків, і жінок пройдуть через лави ЗСУ. Тому кожен українець повинен знати, як стріляти в напрямку російського окупанта, бути готовим до цього.
Українці готові жити в Україні, вбивати за Україну і перемагати за Україну Бути українцем – це наш свідомий вибір. Я народився і усвідомив себе українцем. І я хочу жити в Україні, служити в Збройних Силах України, боротися за майбутнє України. І маю плани щодо цієї моєї батьківщини. Я хотів би, щоб тут жили мої діти, я борюся за їхнє майбутнє. І через те, що я добре знаю історію, не хотів би, щоби знов повернулися російські окупанти і повторилася та трагедія, те все страшне, що з собою приносить “русскій мір”. Іна цьому ми тримаємось, в цьому наша сила. Весь світ захоплюється мужністю і незламністю українців. І ми не маємо права програти в цій боротьбі, але потрібно, щоби кожен українець усвідомлював важливість співучасті уній, щоб для нього не було новиною, що в Україні триває війна. Військовослужбовці ЗСУ роблять все можливе, щоб війна якомога
Відзначення Дня Незалежності України стає символом незламності та непереможності нашого народу. Євген Букет поспілкувався з політологом, істориком, релігієзнавцем, а нині – речником Генштабу ЗСУ старшим лейтенантом Андрієм Ковальовим про українську незалежність у контексті широкомасштабної війни.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
