Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · “Дякую Небу за сонце і зорі, Місяць ясний, таємниць повноту”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

“…Серце рубцювате – багатогранник хвилювань” Микола Дмитренко. Квіти добра. Поезії. Житомир: Вид. ПП “Рута”, 2025. 232 с.

Слово Просвіти, №35 за 2025 рік

Мирослава ВОВК, докторка педагогічних наук, професорка, член-кореспондент НАПН України, м. Київ У новій збірці відомого українського письменника і вченого Миколи Дмитренка вміщено твори патріотичної, пейзажної, філософської, інтимної, любовної тематики. Автор “сіє квіти добра у чорнозем любові” – любові до України, до матері, жінки, дівчини, до всього світу. Глибокі й щирі патріотичні почуття, твердь козацького духу ліричного героя вживаються з теплими родинними взаєминами, гармоніюють із красою природи, чарами кохання, філософськими медитаціями та гумористично-іронічними нотками. У книжці сім своєрідних тематично сформованих розділів, зміст яких багатоманітний, адже автор володіє неабияким даром перевтілення, художнього осмислення й світовідтворення. Його творам властива образна формульність, широкий діапазон засобів зображення. Перший розділ “Задивлюсь у твої небеса, Україно” присвячено переважно воєнній тематиці, боротьбі українців проти москалів-окупантів. Наступні розділи: “До рідного припасти джерела”, “За дорогами – тривоги”, “Відлітають у вирій думки мої літні”. Чимало уваги приділено любовній ліриці (розділ “Люблю твій усміх загадковий”). Цикл “Іноді крила янгола шелестять” вміщує оригінальні зразки іронічно-філософського плану, побудовані на ядрі-концепті “іноді” (окрему збірку “Іноді” видано 2020 року). Завершальний розділ – “Мікровірші”. Ліричний герой збірки – національно свідомий, патріотичний сучасник, чиї розум і серце не знають спокою. Він – воїн світла, бореться з окупантами-московитами, виявляє зразки героїзму й стійкості духу, страждає, але зберігає оптимізм, віру в Перемогу й українську людину. Чи не кожного українця стосуються слова: “А серце… Серце рубцювате – багатогранник звилювань”, адже на долю нашу випали страшні випробування, “життя під обстрілом ракет”, “ракети роздирають небеса, шахедів зграя знов летить на Київ”, “Гримить, фурчить, гуде і вибуха, земля бунтується, і на дорогах вирви…”. У мілітарній ліриці поет зображує осінь по-своєму, не відповідно до пори року, стану природи, а як стан війни: Ця осінь аж ніяк не золота: Руда, іржава, слізни і кривава… Далі образ-уточнення: А осінь плаче, скавулить, рида: Мов листя, полягло вже побратимів… На завершення утверджується стійкість духу, непохитність віри: Ця осінь аж ніяк не золота, Але у мене лиш одна дорога: Туди, де бій, де справедлива мста, Де славна Українська Перемога! (“До Перемоги!”) Цикл Дмитренкових віршів про війну – помітний здобуток сучасної української воєнної лірики. Автор коротко, художньо сильно зображує стан війни: Згорнули в траншею… Могилиться степ. Там смерть тріумфує – косить. Пузаті ворони Викракують реп… А мати Вкраїна Голосить… (“Згорнули в траншею…”) За цією констатацією – трагічна доля України, яка бореться. Патріотам-воїнам додає сил віра в Перемогу, надія на мирне й щасливе життя в колі сім’ї, зустрічі з коханими. Упродовж декількох років у соціальній мережі Фейсбук активно поширюються – сотні тисяч переглядів! – рядки Миколи Дмитренка (часом приписувані Ліні Костенко), що їх на бронежилеті написав один із воїнів: Кохай, кохай, бо час тебе не жде, Він забирає дні твої і ночі. Допоки тіло спрагле, молоде, Кохай! У старості кохають очі… (“На пляжі”) Великої ролі поет надає мові, рідному українському слову, яке творить і оберігає націю, є однією з фундаментальних ознак держави. У словах “вогонь, а не труха”, “слова – не попіл, не полова”, то ж про мову треба дбати, “як про небо, /Бо в небо йдуть усі слова…”. Ліричний герой-творець щиро зізнається, що “скільки слів у нього стане” переллє їх у щастя, притулиться до “ясного слова чистої простоти” як до найдорожчого в житті скарбу, в якому “любов і дім, і подзвін жита, /Криниця пам’яті і віри джерело…, совісті молитва…”. Його слова мають крила, “в душі їх розмах, наче в небесах”, “крилатим вистачить небес…”. Це поетичне слово, що “зріє в душі-глибині”, набуває ознак високої цінності, адже його “час на алмаз огранив”. Отож: “Іноді рану гоїть час, іноді – лікар, а слово – завжди!”. Логічний висновок-імператив автора про роль кожної людини у мовному державотворенні та власному самоздійсненні: Ти українською не гребуй, Вона – держави страж і знак, Твоє духовне вільне небо, Безсмертний долі зодіак! (“Держави страж і знак”) У віршах перших двох розділів із пафосом, але не публіцистично, а художньо переконливо зображено різні пласти сьогоденних реалій: порушено проблеми національної пам’яті (“Українська дорога”), інтернаціональних подій (“Упав літак”), Помаранчевої революції та Революції гідності (“За нашу Україну”, “На Майдані – барикади”), значення малої батьківщини для формування людини-патріота великої Батьківщини, сакральне ставлення до землі, родоводу, нації, що втілено в мотиви-концепти: земля, мати, хата, рідне село, рідний край, Україна (“Я – українець”, “Синівська молитва”, “Пісня про маму”, “Рушники”, “Валили хлів старий із братом”, “Рідне”, “Пісня про рідне село”, “Пісня про Зятківці”, “І знов село – душа моя, розрада”, “Поділля”, “Народна пісня”). Відвідавши зо два десятки країн (у професійних науково-письменницько-журналістських справах і як турист), Микола Дмитренко створив чимало знакових поетичних зразків, з-поміж яких виокремлюються вірші про Голландію (“Небо Голландії…”) та про Францію. Опублікований у Франції та Україні цикл із п’яти віршів про Париж – помітний творчий здобуток (“Поет і голубка”, “Черево Парижа”, “Мона Ліза”, “Над Сеною”, “Люксембурзький сад”). Це твори з цікавими спостереженнями, власним переживанням побаченого, несподіваними порівняннями, узагальненнями: Десь там, угорі, може, й світяться зорі, Прем’єри шикують – у них райський грот. А в череві цім… Де народ – там і горе… Мов кріт у норі – український народ! (“Черево Парижа”) Поезіям із розділу “Відлітають у вирій думки мої літні” властиві філософськопейзажні мотиви, де природні явища, трасформації тотожні або близькі до почуттів ліричного героя. У цих творах, як і в природі, нема одноманіття: роздуми про минуле й майбутнє, швидкоплинність життя (“Не тужи, не сумуй” – до тексту відомий композитор Олексій Керекеша написав мелодію, пісня неодноразово звучала по Українському радіо, є в авдіо-альбомі “Два світи”, США), щастя й сум (“Шумлять дощі тихенькі, жалісливі”), висловлення туги за літом (“Згасає зелень”, “Відлітають в ирій ластівки”, “Б’ють дощі у жовті барабани”, “Цвіте осінній сум”). Втілено образні паралелі між змінами пір року та змінами душевного стану ліричного героя: осінні перетворення природи асоціюються зі зрілістю любові, надіями (“Осінь хмуриться туманом”, “Гасить багаття осіннє…”). Образно-мотивно та мовно-інтонаційно різноманітний розділ інтимної любовної лірики “Люблю твій усміх загадковий”. Тут зображено багатоаспектні вияви кохання-любові: висловлення надії на взаємне почуття, на побачення з коханою (“Не приїду. Не побачу. Не пробачу”, “Про зустріч нашу шлях співав мені”), страждання від незрозумілості й неповноти в стосунках (“Твоєї мовчазної згоди”), необхідність єдності душевного й тілесного між закоханими (“Люблю твій усміх загадковий”, “Насниться”, “Твоїх очей глибокий смуток”). Концепційне навантаження має в поета лексема-концепт щастя – воно визначається миттєвістю зустрічі з коханою (“Задивлюсь у твої небеса”, “Не благай жагучими устами”, “На пляжі”), вираженням почуттів у листах (“Старі листи любові” – також пісня, можна “загуглити”), відродженням любові (“Здається, все минуло, відлетіло”, “Горнуться білі дзвіночки конвалій”), навіть відчуттям ревнощів (“Влітку…”), інтригою любові (“Ти мене у себе не закохуй”, “Синичка стукнула в вікно”, “Захоплюсь дівчатами, як грою”), ірреальною формою існування кохання (“Вигадав тебе”), мріями про майбутнє спільне життя (“До тебе, моя люба, поспішаю”), таємницею серця жінки (“Гойдається сріблясте павутиння”, “Згорають мої дні, немов багаття дике”). Іноді здається, що автор і ліричний герой – ідентичні, але не забуваймо про специфіку художнього образу, не приписуймо поетові того чи того, бо так можна його перехвалити, недооцінити чи й образити. На мій погляд, в іронічній формі ліричний герой (чи самоіронічній – автор?) влучно про це висловився: Мабуть, ідеальна я людина: Не курю, не п’ю і не грішу. Тільки не беріть мене на кпини, Бо я часом трішечки брешу. (“Захоплюсь дівчатами, як грою”) Глибокі, зворушливі, мелодійно-ніжні поезії змужнілого ліричного героя з настояними на життєвому досвіді образаамипочуттями (“Не благай жагучими устами”, “Пісня для коханої”, “Надія”, “Горнуться білі дзвіночки конвалій”, “Щербина місяця над нами”, “Розчісує вітер задимлені коси”, “Тихий плюскіт води”). Входиш у багатий поетичний світ Миколи Дмитренка і не бажаєш виходити: магія майстерного словообразу тримає в полоні. Свою авторську оригінальну літературно-художню сутність він означив так: “Я – поет нетрадиційно традиційний…”. “Нетрадиційність” стосується поетового способу світовідтворення. Особливо це помітно на циклі іронічно-філософських верлібрів “Іноді”, де це слово-концепт вивершує не банальну думку, якусь певну рису чи ознаку відкриття, доступного не всім: Іноді Птахи схожі на людей: То співають, то каркають. Іноді Птахи, як і люди, мостять гнізда, Іноді залишають їх. Іноді Птахи не схожі на людей: Люди на зиму Не летять до вирію. Та й літають вони Іноді. Про екзистенційно неминуче й невідоме сказано лаконічно просто: “Іноді в річці, іноді в морі, іноді в ложці води, іноді вві сні, іноді безвісти… Завжди – іноді”. Збірку завершує розділ віршів-мініатюр на два-три рядки, в яких сфокусовано певну думку-спостереження: “Десь на дні колодязя /Помирає день”, “Втомила душу чужина, / Що в Україні поселилась”, “В ріку життя усі ми ставим вершу, / А рибка золота – лише одна…”. Індивідуально-авторська мовна палітра вирізняється експресивністю, оригінальністю застосування художньо-естетичних прийомів. Фольклорно стилізовані окремі епітети, порівняння (“дорога тверда, мов коліно Яги”, “згорає літо, мов свіча”), повторення синонімічних слів (“зажили – зажирували”, “прибитий рабством-горем”, “кінець сліпим плачам-квилінням”), фразеологічні сполучення (“доволі вже топтати ряст”). Специфіка стилістичної манери поета визначається створенням оказіональних художньо-виражальних засобів, які засвідчують неповторність авторського світосприйняття. Експресивно насичені індивідуальні порівняння (“українська дорого – полатана свито”, “українська людино – сльозо кришталева”, “душа – мальва”, “жінка – таємна вічна кара із власного ребра”, “вітер – мандрівний турист”, “гавань тихенька, мов сорому сон”). Метафоричні конструкції глибоко емоційні, неповторні за відчуттями, з антропоморфними характеристиками, властивими ментальній моделі світопояснення, наприклад: “нехай згорає на устах сльоза”, “цвіте осінній сум”, “ніч закутується в шаль”, “жур ятрить відльотом ластів’ячим”, “(осінь) плаче золотом дистви”, “майбутнє половою зим замело”, “чорнозем любові”, “чорний крик пожовклої сльози”, “в мене кольнули вій їжачки”, “твоя любов льодопекуча”, “туман долин”, “очей ставки”, “зозуль годинник”, “рілля надій”, “криниць кришталь”, “пелюстки голих слів”, “в’яжуться ночі та дні у намисто”, “згортаю в листочки лялечки літ”, “відлітають у вирій думки мої літні”, “чорнобривців тихий сум”. У текстах чимало словосполучень оксюморонного плану, які підсилюють враження цілісного поетичного світосприйняття автора (“конай, мій рабе лютий-любий”, “лицемірний крутень-друг”, гола блискавиця-доля”). Майстерність автора втілена у неологізмах, що свідчить про неординарне поетичне вміння словотворення крізь призму психологізму, реалістично-романтичного ставлення до світу (“смаколизники сідниць”, “було їй (душі) і зимно та ще й клято-люто, тернисто-колючо”, “я тобі начародію”, “а серцю п’янко так, трояндоквітно”, “ліси папоротьквітні”, “усмішка тепла, окосяйна”). Окремі неологічні фразеологізми набувають статусу крилатих висловів (“кохання – то безсмертя ніжний трепет”, “у старості кохають очі”). Ліричний герой збірки – добросердечна позитивна людина, яка зреалізувала себе в земному й духовному житті, у небесах “брала активну участь”, “бувала на сьомому небі”, а тепер залишилась “під небом одним”. Його “душа за вічністю голосить, /А серце б’ється за земне…”. Саме тому автор устами ліричного героя висловлює щиру вдячність: Дякую Небу за сонце і зорі, Місяць ясний, таємниць повноту… Землю поклало під ноги в покорі, Долю в дарунок дало золоту. (“Дякую Небу…”) Книжка оригінально оформлена художніми роботами письменниці, науковиці Юлії Шутенко – доньки автора. Збірка лірики “Квіти добра” Миколи Дмитренка – помітне явище в сучасній українській поезії.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин