Національна еліта · “Він вибудовував власне поетичне “Я”, опираючись на високі зразки загальнолюдськості, народності”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
Закінчення статті «Шукач Українського Неба», с. 1
Шукач Українського Неба
Слово Просвіти, №35 за 2025 рік
Закінчення. Поч. на стор. 1
Такими звуками, тонами, лініями, чуттями і цінностями передавав свої душевні поривання Дмитро Загул. Адже навіть серед надзвичай буденних й особистісних почувань усталеними речами для нього в поезії, літературних розвідках завжди були непересічні й високі ідеали волі, свободи, єдності українства. Справді, коли той же побратим по перу і цеху українських символістів П. Тичина в 1919 році (рік видання Загулової збірки “Мара”) вигукує: “Росіє, росіє, росіє моя!”, то Д. Загул зовсім в іншому світоглядному й політичному вимірі дає нищівну (альтернативну) оцінку тим трагічним подіям та її винуватцям, зазначаючи, що “…запроданець Київ.., / Заквітчаний червоними квітками.., / Вітає гучно ворогів”. Уже тоді він добре усвідомлював сутність московщини, що була для України “давнішнім ворогом, північним вороном”. Науково, доступно й професійно цю сторінку в життєписі Поета висвітлює у вступній статті до прекрасного видання (Д. Загул. Тонкострунна арфа: Поезії. – Вижниця: Черемош, 2025), а також презентуючи лавреатів премії ім. Д. Загула вже згадуваний мною професор Чернівецького університету імені Юрія Федьковича Володимир Антофійчук. У той розкуйовджений періоду Києві протягом трьох років влада мінялася аж дванадцять разів. Але найбільшою катастрофою став прихід армії вбивць і мародерів-злочинців під командуванням шовініста муравйова, який влаштував криваві оргії, нищачи пам’ятники української культури, вбиваючи і принижуючи національні почуття народу. Хизуючись, цей великодержавний московський вандал руйнував артилерією будинки, собори, церкви, визначні історичні пам’ятки, які не мали жодного військового значення, нещадно розстрілюючи всіх, хто розмовляв українською мовою чи проявляв симпатії до Центральної Ради. Вандалізм до всього того, що для Д. Загула як активного творця культури було національною святинею. Усе це нагадує людиновбивчу “каліграфію” нинішніх путлєро-рашистів. Бо коли в Мілієво на Буковині вшановували славного Поета, то Київ укотре зазнав жахливого бомбардування, з масовим вбивством дітей і мирних людей. Нічого нового під сонцем. Конаюча московська гідра продовжує ненаситне кровожерство дикунів. Однак не тільки зажура супроводжувала його поетичні злети, а радше непогамовна віра в молоді українські серця, а тому й закликав суспільство: “Не давайте пропадати молодим серцям!” Ці юні, наповнені ще не втраченими надіями серця, він зрощував лірикою, епосом і героїкою. “Вихований” традиціями та ідеалами Шевченкового слова, формуючи себе в ніші уваги і творчості духовного оновлення таких відомих діячів української культури як С. Смаль-Стоцький, О. Кобилянська, Б. Лепкий, О. Попович, О. Маковей, С. Яричевський, отримавши добротну освіту в українсько-німецькій гімназії та на філософському факультеті Чернівецького університету, опанувавши таїни античної (грецької, латинської), європейської культур та мов, штудіюючи праці Ніцше і Шопенгауера, Драгоманова і Канта, він вибудовував, передаючи “іншим”, власне поетичне “Я”, опираючись на високі зразки загальнолюдськості, народності. Про такий світоглядний обрій Загула свідчать його талановиті переклади: “Слово о полку Ігоревім”, “Мазепа” Байрона, твори Вергілія, Горація, Шиллера. Переклавши 13 німецьких поетів, варто виокремити, що перший переклад Шиллера (“Пісня про дзвін”) відбувся на 12-му році поетового життя. “Фавст” Гете, що вийшов у Відні 1918 року, як і “Книга пісень” Гейне (1919) стали кращими перекладами українською мовою. А есеї та наукові статті (“Фавст в історії всесвітньої літератури” (1918), “Поезія як мистецтво”(1919), “Сучасна українська лірика” (1919), “Поетика” (1923), “Рима в Кобзарі” (1924), “Зріст і сила творчости П. Тичини” (1925) та інші вже тоді були корисними для вищої української школи, що так і не зуміла вивільнитися з московсько-більшовицьких лабет. Зі слів згадуваного критика Якубського “кожна його стаття була актуальна, збуджувала думку, і цього не забуде Загулу українська література”. Його Поезія слугувала своєрідним етичним і естетичним реперним знаком, який ніби промовляв: “Не наближатись до ідеалу краси поет не сміє”. Тому й притаманною для цієї Поезії є така “вишукана комбінація барв, тонів, слів, ліній, рухів. Її бачать ті, хто читає його мистецькі твори”. Низка Загулових поезій стали народними піснями (“Із буйнесеньким вітром в погоні”. “Ти приходиш до мене щоночі” та ін.). М. Зеров, підкреслюючи “дар легкого музичного вірша, його мелодійних рядків”, говорив про ці чари, коли одпочиває вухо після незграбної версифікації деяких інших “поетів” українських. У той буремний 1918-ий він скаже про Загула: “В автора є іскра Божа”, і в ньому міститься таке, що дає надію на розвій (“Книгарь”, 1918, ч. 7). Проте Загул, будучи “найвиразнішим проводиром нашої поезії”, “енергійним новатором перекладної поетичної діяльности”, одним із “піонерів” естетичних шукань у нашій літературі, знавцем античної, європейської поезії та філософії, науковиим дослідником, істориком літератури, найбільше поціновував Слово Тараса Шевченка, стверджуючи й переконуючи інших, що “Шевченкові ніхто дорівнюватиме не може”. “Рима Шевченкова, – писав він, – доцільна, невимушена, невишукана”, а його римі може позаздрити кожен із наших сучасних майстрів. Направду саме він у ті важкі для українства часи один із перших заговорив про високу художність Шевченкового слова. Тоді 1924 року його 10-сторінкова стаття залишалася майже єдиною в нашій бідній літературно-теоретичній царині, яка безперестану піддавалася гонінням, цензурі і репресіям, якщо не став служити “молоху”. Хоча й варто визнати, що той сумбурний і складний час, коли доконаним фактом стала деукраїнізація України “радянської”, не міг не вплинути на його власну ідейно-естетичну еволюцію, коли ним зроджувалися і такі віршорядки: Треба пірвати ті вінки З білих лілій і білих бегоній, Хай розвиваються наші квітки Втіхи, безумно червоної! Тоді в поезію Д. Загула також стрімко увірвалися “жовтневий вихор” і барви революції, а його третя збірка “Наш день” (Харків, 1925) засвідчила до певної міри навіть про “народження” поета-романтика революції. А коли 1927 року вийшла підсумкова збірка поезій Д. Загула “Мотиви” з “Автобіографією” та творами першої половини десятиліття, то в окремих доробках він навіть проявляє себе апологетом нової доби, декларуючи як критик: “Справжньої нової лірики не буде в нас до того часу, доки революція не ввійде в нашу кров і кість”. Однак, на щастя, Загул не став її глашатаєм і поводирем, а всілякими способами, очолюючи організацію “Західна Україна” (1926–1933) та редагуючи її альманах, намагався в умовах сталінської політики знекорінення, здійснюваного під проводом кагановича, впроваджувати цінності українськості в Україні, добиватися реалізації відвічної мети українського народу – “Бути разом!”. Оцю музику “власного серця” він творив, відшукуючи її благословенну тональність у життєтворчості Шевченка, Франка, Федьковича, Стефаника… Упродовж життя він шукав “своє небо”, вслухаючись у Шевченкове Слово (“Ми слухали твої глаголи…”), пам’ятаючи його пересторогу, що “народ без власної характерної (національної) риси, як кисіль, позбавлений смаку”. Здається, що ні на мить його не покидала думка і стремління досягнути єдності розділеного українства. Закоханий в лірику свого славного земляка Юрія Федьковича, він свято сповідував його сокровенну національну мрію: Єднай нашу Буковину З Червоною Русев. Най Черемош запінений, І Чорний, і Білий, Із братію із руською Нас більше не ділить. (До мого брата Олекси Чернявського…) Цьому він вчився без угаву, без спину. Тому й навчився найтяжчій науці — “бути вдячним”, передовсім своєму вчителю В. Завадюку, що допоміг спровадити йо-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
