Доля · “Це була людина – колодязь мудрості, розважливості, душевної теплоти”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Одухотворені любов’ю до людей, землі, України
Слово Просвіти, №35 за 2026 рік
Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка
Кожна людина з дня свого народження пише книгу свого життя, творить свою долю, щодня перегортаючи її сторінки. “Яскравим, проте коротким, було життя Петра Васильовича Книшука – відомого господарника, компетентного, досвідченого і вимогливого керівника, мудрого і розсудливого очільника громади, просвітянина, щирого українця, знаного далеко за межами Прикарпаття, який завжди думав про людей і наполегливо працював на майбутнє України”. Ця емоційно-оціночна характеристика, яку зі світлою щедрістю серця написала Орися Володимирівна Книшук – Петрова дружина – є квінтесенцією 105 спогадів, роздумів людей*, яким пощастило жити, працювати, розбудовувати Коломийщину, Прикарпаття, Україну разом з великою людиною – Петром Васильовичем Книшуком. У книжці крім великої кількості змістовних, літописних світлин, пов’язаних з навчанням, сім’єю, виробничою, громадсько-політичною, просвітницькою діяльністю Петра Васильовича, надруковано 40 різноманітних відзнак за наполегливу і самовіддану працю, високий професіоналізм і компетентність, відповідальність та активну національно-громадянську позицію Петра Книшука: медалі, дипломи, почесні грамоти, грамоти, подяки, серед яких “Заслужений працівник сільського господарства України” та кавалер ордена “Знак Пошани”. Особливість видання полягає в тому, що тут разом зі світлинами розміщено інтелектуально-змістовні, живильні, аналітично-програмні цитати із творів Степана Бандери, які мають стосунок і до нинішніх суспільно-ідеологічних та геополітичних обставин. Актуальними є судження націоналістичного провідника: “Росія, із своїм глибоко вкоріненим, а в сучасну добу найбільш розпаленим загарбницьким імперіялізмом у кожній ситуації, у кожному стані, всіма силами, з усією запеклістю буде кидатися на Україну, щоб утримати її у складі своєї імперії чи наново поневолити. Як визволення, так і оборона самостійності України може в основі спиратися тільки на власні українські сили, на власну боротьбу і постійну готовність до самооборони”. Життєва позиція, громадянська діяльність П. В. Книшука відповідала нинішнім глибинним потребам, “як визволення, так і оборони самостійності України”. Під час Євромайдану, Революції Гідности Петро Книшук споряджав до Києва автобуси, виділяв продукти, кошти, дбав про захисників України, як міг: і спорядженням, і продуктами, і коштами. “Відвідував поранених краян у Львівському військовому госпіталі, спілкувався з живими героями, дбав про хлопців та їхні родини повсякчас” (В. Близнюк). “Повністю профінансував роботу мобільної бригади, яка будувала оборонні споруди від російського агресора у районі міста Торецьк, поруч з Бахмутом” (В. Гейтота). “Петро Васильович разом з тисячами земляків брав активну участь у всіх Майданах – у Коломиї, Івано-Франківську, Києві. Ризикуючи життям, у єдиному з народом пориві за європейський розвиток України. До кінця своїх днів надавав всіляку допомогу українським воїнам на східному фронті, дбав про їхні родини” (В. Бежук). Степан Бандера наголошував, що “в кожному ідеологічному чи політичному русі найважливішу ролю відіграють два основні його складники: ідея і людина. Провідні ідеї і світоглядні засади в ідеологічному русі та керівні програмові постанови в політичному – творять “душу”, істоту, внутрішній зміст руху. Люди, які визначають, поширюють і здійснюють ідеї та програму і з тією метою беруть активну участь у русі, – творять його живий, діючий організм”. Питання державної ваги для Петра Книшука завжди були “внутрішнім змістом”, “душею” його визначального життєствердження, бо Україна для нього – понад усе. Морально-духовні мотиви депутатської діяльності в Івано-Франківській обласній раді (три скликання), Коломийській районній раді (два скликання) Петро Васильович підпорядковував національним інтересам України, Прикарпаття, фермерського господарства “Прометей”, Матеївецької об’єднаної територіальної громади, Коломийської районної федерації футболу, яку очолював. Не було такої справи, яку Петро Книшук не зробив би “живим, діючим організмом”. “Життєва дорога Петра Васильовича – це шлях справжнього українського патріота, господаря з великої літери, який може слугувати прикладом для кожного з нас. Дух лідера, який досягав поставлених цілей, спрацювався з людьми різних характерів і при цьому залишався вірним собі, своїм поглядам і життєвим цінностям, вірним Богові і Україні” (М. Герман). Степан Бандера – теоретик та ідеолог, організатор і практик слушно наголошував, що “українська національна революція, як одностайний процес, складається з трьох фаз. Перша і друга – це фази боротьби, третя – державного будівництва […], закріплення Самостійної Соборної Української Держави”. Вони охоплюють “процес внутрішнього визволення нації й розбудження та самоусвідомлення її традиційних оригінальних історично притаманних українських вартостей і якостей, які мають вирішальне значення у всеохопленні широких народних кіл в ідейному аспекті” (Ярослав Стецько). Теперішню повномасштабну війну з новітніми російськими імперіялістами характеризуємо як національно-визвольну боротьбу, “українською національною революцією” з одночасним розвитком усіх галузей народного господарства, за найактивнішою участю таких особистостей як Петро Васильович Книшук. “Це була людина – колодязь мудрості, розважливості, душевної теплоти. Дуже складно сьогодні знайти людей, про яких можна було б сказати щось подібне. Саме такі люди мали б керувати країною, приймати закони для її розвитку” (Д. Шлемко). “Україні сьогодні потрібна еліта, яка, крім високого професіоналізму, буде вірною принципам політичної і особистої доброчесності. Мірилом має бути система цінностей, де на першому місці – людська гідність. Саме такі цінності були притаманні світлої пам’яті Петрові Книшуку” (О. Сич). Петро Васильович у роботі і в житті завжди керувався внутрішнім правилом: “Не те твоє, що ти взяв, а те твоє, що ти дав: людям, селу, Україні, суспільству, світові”. “Снятинщина наповнена добрими справами Книшука: Любківці – дитсадок і ФАП, Олешків – клуб і церква, Тулуків – дитсадок, Іллінці – клуб, дитсадок, школа, Ганьківці – дитсадок, дорога… Так можна розповідати про кожне село. Причому роботи часто виконувалися власним коштом Петра Васильовича” (В. Гладій). “Ми проводили на базі фермерського господарства “Прометей” всеукраїнський семінар голів обласних асоціацій фермерів і директорів Фондів підтримки фермерських господарств. Побували у Турці Борщівській, у головній садибі господарства, побачили сучасну землеробну техніку, поля, поспілкувалися з працівниками. Усі були задоволені! Між собою ділилися враженнями і визнавали: Петро Книшук справді жив сільським господарством. Віддавав усього себе землі, людям, селу. А ще мріяв, щоби кожен, хто бачить його приклад, вірив у власні сили, у те, що наполеглива праця завжди приносить гідний результат. Петро Васильович без перебільшення був справжнім явищем в аграрній галузі не тільки Прикарпаття, а й всієї України. Він був аграрником від Бога” (З. Дашавець).
Газдівське покликання “Господар від Бога” (І. Тонюк) Петро Книшук народився 12 липня 1960 р. у відомому українським націоналістичним духом селі Космач, де у свій час був осідок військово-політичного, просвітницького вишколу українських повстанців. Ощасливлені батьки – Марія і Василь тішилися, що їхній Петруньо в 11 місяців зробив перші впевнені кроки по рідній гуцульській землі, почав швидко говорити, наче поспішав, хотів встигнути все. Двоюрідний брат Микола
Книшук з особливою любов’ю згадує: “Наше дитинство минуло у Космачі, на присілку Рушір. Я був на п’ять років старший, батьки часто залишали Петра у нас. Він ходив зі мною пастушити. Це була одна з його улюблених справ. Поки він заганяв худобу, я збирав гриби. Потім він носив ті гриби додому, часом по кілька разів обертався туди й назад. Ще до школи не ходив, а вже собі розвів кроликів. Сам доглядав їх, годував… Згодом почав мріяти про ягнятко. Збирав копійки, ішов до сусідів, просив продати тваринку. Ті усміхались, казали, що ще мало грошей зібрано, але бачили, що дитина росте ґаздівська...”. “Ніколи не забуду своє перше враження про нього, ще малого хлопця. У колгоспі, де я 13 років працювала головним економістом, було багато полонин. Тож їдемо якось із головою колгоспу Cтепаном Панченком повз полонину на Рушорі, дивимося: ходить під дощем маленький пастушок у великому дощовикові. То був малий Петро, який дуже любив худобу. Одразу було видно: ця дитина добре знає, чим буде займатися в житті” (К. Грабовецька). “Петро був спокійною, розважливою дитиною, ріс веселим і допитливим хлопчиком. Коли в Яблунівській школі треба було проходити літню практику, п’ятикласник Петро Книшук сам попросився у колгосп, пасти вівці. Таким чином у нього з’явилась трудова книжка – в одинадцять років! Батьки Петра Васильовича не мали за плечима високих університетів, проте людяність, чуйність, турбота про ближнього у їхній сім’ї завжди були на першому місці. Усі найкращі якості батьків – сільських інтелігенті – увібрав син, примножуючи добро на землі” (В. Близнюк). Закінчивши восьмий клас, Петро сказав батькам, що хоче вчитися на ветлікаря, батьки перечити не стали. У Рогатинському радгоспі-технікумі Петро Книшук навчався у 1973–1976 роках. “Цей хлопець впав у вічі – високий, дужий, з чорним чубом, – згадує Марія Дмитрук. – Я співала сольно у студентському ансамблі, а Петро Книшук грав на баяні. Ми в ті часи часто збиралися на репетиції, разом складали програму виступів, такі подружилися. Наша компанія завжди трималася разом. Навіть додому їхали разом – збиралися гуртом, кому до Городенки, Коломиї, Косова – хтось один збирав гроші, купував для всіх квитки. Ті роки незабутні: ми були молоді, веселі, безтурботні. Петро Книшук вирізнявся серйозністю, врівноваженістю. Ніхто не бачив, аби він палив, пив спиртне, хуліганив. Навпаки, приструнював тих, хто втрачав контроль над собою”. Сестра Оксана з теплом згадує брата Петрунька. Саме так його називали батьки. “Він часто привозив до нас друзів-студентів, знайомив із Яблуновим, карпатською природою — дуже гостинним був. Якось цілу групу з Рогатина привіз, показував наш колгосп, господарку, навчав тонкощам місцевого господарювання. У батьківській хаті був програвач. Петро купував різні платівки, проте жодної російськомовної. Невідомо, як вдавалося дістати в ті часи платівки з гуцульськими мелодіями, але я зними виростала, – наголосила Оксана Василівна. — Сестричко, я є гуцульська людина, – наголошував Петро. Коли приїжджав до нас в Канаду (Оксана Василівна живе в Канаді. — В. Л.), то казав: “Я є простий полонинський чоловік, люблю просту страву”. Таким і залишився у пам’яті простим, спокійним, мудрим”. Після закінчення навчання у Рогатині Петро Книшук повернувся дипломованим спеціалістом у колгосп ім. Галана, затим став студентом Кам’янець-Подільського сільськогосподарського інституту (тепер Подільський державний аграрно-технічний університет). 1984 року закінчив з червоним дипломом ветеринарний факультет. “Петро мав неймовірний голос. Як він любив співати українських народних пісень! У нас був факультетський хор, і не дивно, що всі сольні партії виконував Петро Книшук. Серце завмирало від потужності й щирості його голосу. Це була просто якась магія... А його “Гуцулка Ксеня” стала з часом його візитівкою... Про наш курс, перший випуск ветеринарних лікарів, досі згадують в університеті. Вважають нас особливими, “живою легендою”, як сказав викладач світлої пам’яті Олександр Іванович Луценко. Можливо цією особливістю ми завдячуємо саме йому, нашому любому старості Петрові Книшуку, щирій і чесній людині, відміннику у навчанні і в усьому, до чого він прагнув, чим займався, чим жив” (Т. Карчевська). “Петро Книшук був старанним студентом, завжди прагнув бути кращим. Ми були молоді й окрилені. У вільний час збиралися, жартували, розважалися. Петро мав гарний голос, тож ми часто в кімнаті співали з ним, що було духу. Улюблена наша пісня “Місяць на небі, зіроньки сяють…”. Одного разу Петро запримітив дівчину із зоологічного факультету, родом з Городенківщини. Ми спочатку жартували, думали, що це звичайне захоплення. Але коли побачили, що наміри у Петра серйозні – “віддали” його вродливій дівчині Орисі” (В. Тузяк). Сердечна осяйність почуттів Орисі із села Вікно та Петра із села Космач відчинили для них вікно у світ незгасного кохання, сімейного щастя, здобуття нових знань, професійного зростання, ґаздівської кмітливості, господарських успіхів, примноження і утвердження українських національно-громадянських цінностей. Огорнута світлими роздумами Орися Володимирівна Книшук щиро розповідає: “Ніколи не забуду, як вишукано Петро Васильович умів привернути мою увагу, як робив різні сюрпризи, дарував презенти. Гоноровий був студент, дуже дбайливий хлопець, тож моє серце не могло не відповісти йому взаємністю. В інституті ми поєднали свої долі, створили нашу сім’ю, там народився на світ наш старший син Богдан”.
Далі буде. _____________ *Я жив людьми, селом і Україною / Упорядник Валентина Близнюк. – Івано-Франківськ : “Місто НВ”, 2023. – 296 с. – іл.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
