Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Письменники і час · “Культура тримається на конкретних справах і людях, які пишуть, творять, досліджують, зберігають і передають свій набуток новим поколінням”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

“Я серце напою любов’ю святою, за правду я стану до бою”

Слово Просвіти, №35 за 2026 рік

Володимир АНТОФІЙЧУК, голова Чернівецької обласної організації НСПУ Під таким промовистим гаслом 28 серпня в Міліївському опорному ліцеї відбулося літературно-мистецьке свято, присвячене вшануванню пам’яті видатного буковинського поета Дмитра Загула. Центральна подія заходу – вручення Літературної премії імені Дмитра Загула. Цьогоріч її лавреатами стали: Наталія Григорчук¢Войтко – за утвердження у творчості ду¢ ховних і патріотичних цінностей та популяризацію літератури рідного краю; Марія Кермач – за роман “Анна”, збереження духовних цінностей гуцульського народу та популяризацію творчості Дмитра Загула; Тарас Мазуряк (посмертно) – за монументальне історико-кра¢ єзнавче дослідження “Іспас над Черемошем” та вагомий внесок у збереження історичної й куль¢ турної пам’яті рідного краю; Володимир Римар – за ваго¢ мий внесок у збереження істори¢ ко-культурної пам’яті Буковини засобами монументального й меморіального мистецтва. До учасників літературномистецького свята звернувся з промовою голова комісії з присудження Літературної премії імені Дмитра Загула, голова Чернівецької обласної організації Національної спілки письменників України Володимир Антофійчук: – Вельмишановне товариство! Сьогодні ми згуртувалися тут, у Мілієвому, де 136 років тому почався життєвий шлях Дмитра Загула і де формувався духовний світ майбутнього поета. Тут, на його рідній землі, з особливою виразністю озивається один із найглибших мотивів його лірики – туга за рідним краєм і невідступне прагнення повертатися до нього бодай думкою, пам’яттю, піснею: Далеко від рідного краю, На лоні розлогих степів Злітає у далеч безкраю Журбою окрилений спів. Як пташка за літом у вирій, Летять і кигочуть пісні І хочуть в розмовоньці щирій Розвіяти смутки свої. До тебе, моя Верховино, Зелене Підгір’я моє, Я їх посилаю щоднини, Як сумно на серці стає. Цей вірш увійшов до циклу “З Підгір’я” зі збірки “З зелених гір” 1918 року, назва якої промовисто повертає нас до карпатського світу, що його Дмитро Загул вбирав із дитинства і проніс через усе життя. У творчості поета рідний край має свої барви, голоси й обриси. Перед нами відкриваються зелені гори й темні бори, Підгір’я і Верховина, Бескид і Чорногора, Черемош і Прут. Над горами стеляться тумани, шумлять старі ліси, біжать гірські потоки. Вітер шепоче “казки зелених гір”, а думки поета линуть по Бескиду, озиваючись “як слова трембіти”. Але за красою карпатського світу проступає ще дорожче – світ особистої пам’яті. Рідне подвір’я, старенька хатина, темний садочок, знайомі стежки, лампадка перед образом. І над усім цим – постать матері, її голос, перші молитви, почуті з її уст. Так природа, рідний дім, материнська любов і пам’ять дитинства зливаються в один духовний простір – той внутрішній світ, до якого поет повертатиметься знову й знову. Саме про нього Дмитро Загул скаже з дивовижною простотою: “Лиш там, тільки там моє щастя було”. Ще гостріше туга за рідним краєм прозвучить трьома роками пізніше в поезії “Отчизно дорога!”. Буковина тут – “розкішна, зелена колиска”, світ синіх гір, плаїв, ґрунів, безмежних лісів, а віддаленість від неї лише загострює відчуття втрати. Прагнення повернутися звучить уже з усією силою глибоко особистого переживання поета. З часом образ рідного краю у творчості Дмитра Загула розширюється до образу всієї України. У вірші 1927 року його голос набуває майже сповідальної сили: Моя сердечна Україно, Країно юнацьких мрій! Не раз я падав на коліна І кликав: “Я твій! Я твій!” У цих словах – одкровення людини, що глибоко усвідомлює свою належність до України й відповідальність перед нею. Особливо болісно поет згадує тих, що “ішли за тебе в бій”, і на їхньому тлі суворо судить самого себе: “А я співав про власні болі, / Я син невірний твій”. Але цей самосуд не веде до безнадії. Навпаки, вірш завершується вірою, що сьогодні відлунює в наших серцях з новою силою: Моя красуне Україно! Ти знову процвітеш. Від рідної хатини й Підгір’я, від зелених буковинських гір і Черемошу поет приходить до всієї України. І цей шлях не віддаляє його від малої батьківщини, бо з неї виростає його відчуття великої Батьківщини. Доля Дмитра Загула була трагічною. Із невеликого й маловідомого тоді буковинського села він увійшов у широкий простір української літератури як поет, перекладач, літературознавець, культурний діяч. Його життєвий шлях обірвала тоталітарна система, яка прагнула разом із людиною знищити й пам’ять про неї. Та час засвідчив істину, над якою насильство немічне: можна обірвати людське життя, але неможливо знищити справжнє Слово, коли воно стало частиною пам’яті народу. На цьому тлі майже символічно звучить тепер запитання, поставлене поетом понад сто років тому: Отчизно моя дорога, Мріє великої туги! Коли ж моя трудна нога До тебе повернеться вдруге? Сьогодні, у день його народження, тут, у рідному йому Мілієвому, ми можемо засвідчити: Дмитро Загул повернувся. Повернувся своїм Словом. Повернувся у пам’яті земляків. Повернувся пам’ятником, ім’ям Міліївського опорного ліцею, де навчаються нові покоління міліївчан. Повернувся в Літературній премії свого імені, яка щороку збирає тут людей, відданих українській культурі. І, мабуть, таке повернення виявилося тривкішим за те, про яке мріяв поет. Бо Літературна премія імені Дмитра Загула виходить далеко за межі щорічного вручення відзнак. Вона підтримує живий зв’язок між культурною пам’яттю і сучасністю. Щороку поруч з ім’ям поета звучать імена нових лавреатів, з’являються книги, мистецькі твори, дослідження. Так справа, якій служив Дмитро Загул, знаходить своє продовження у творчості й праці наших сучасників. Настав урочистий момент нашого дійства – представлення лавреатів Літературної премії імені Дмитра Загула 2026 року. Серед них – письменниця, членкиня НСПУ, авторка чотирнадцяти поетичних і прозових збірок, учителька української мови та літератури Снячівського ЗЗСО І–ІІІ ступенів Великокучурівської ТГ Наталія Григорчук¢ Войтко. У її творчості любов до рідної Буковини природно поєдналася з гострим відчуттям долі України. Її поетичний світ виріс із близьких людині цінностей – рідної землі, родини, природи, любові, пам’яті, а в роки війни набув виразного громадянського звучання. Творчість письменниці зберігає емоційний досвід нашого часу: біль утрат, тривогу за долю країни, вдячність її захисникам, віру у вистраждану перемогу. Разом з тим письменниця залишається вірною Буковині – її природі, людям, культурній пам’яті й рідному Слову. Ця єдність особистого й загальнонаціонального зближує її творчість із традицією Дмитра Загула, для якого любов до рідного краю була невіддільною від почуття належності до України. Служіння Слову письменниця органічно поєднує з учительською працею. Любов до української мови й літератури Наталія Григорчук-Войтко передає молодому поколінню, залучаючи своїх вихованців до творчості. Для них вона організувала літературну студію, де учні роблять перші кроки у поезії та прозі. Результатом цієї праці стали чотири збірки юних авторів: “З Україною в дитячому серці”, “Коли квітнуть слова”, “Літо у споминах”, “Зимові оповідки”. На їхніх сторінках опубліковано твори понад сорока літстудійців. Так любов до рідного слова, передана вчителькою своїм вихованцям, проростає їхньою власною творчістю. У колі цьогорічних лавреатів Літературної премії імені Дмитра Загула – письменниця, авторка поетичної збірки “Обставини і час” і роману “Анна”, дослідниця та популяризаторка культури Гуцульщини, учителька географії Розтоківського ліцею Вижницького району Марія Кермач. Її роман, побудований на спогадах матері, простежує долю заголовної героїні від тяжкого дитинства до завершення життєвого шляху. Уже з шестирічного віку Анна змушена працювати в наймах, а згодом проходить крізь війни, зміни державних кордонів і політичних систем, зберігаючи працелюбність, людську гідність, вірність родині, народним традиціям і християнській моралі. Ці цінності вона передає своїм трьом дітям, і доля однієї жінки набуває у творі ширшого значення – стає історією духовної стійкості й тяглості моральних засад упродовж поколінь. Крім того, роман “Анна” охоплює майже століття буковинської історії й життя чотирьох поколінь. Особиста доля героїні розгортається на тлі суспільних і побутових змін, а гуцульська говірка зберігає живу інтонацію краю, його мовний колорит і культурну пам’ять. Для Марії Кермач, багаторічної вчительки географії, зв’язок із рідним краєм має виразний педагогічний вимір. На уроках ів позакласній роботі вона знайомить учнів із творчістю Дмитра Загула, звертає їхню увагу на образи буковинської природи, тугу поета за Буковиною, його любов до рідного слова. У своєму романі письменниця зберігає те, що було дорогим і поетові: мову рідного краю, пам’ять про його людей і духовний зв’язок поколінь. Літературної премії імені Дмитра Загула удостоєний педагог, заслужений працівник освіти України, краєзнавець, громадський діяч, автор монументальної книги “Іспас над Черемошем. Історико-краєзнавче дослідження” Тарас Мазуряк (посмертно). У праці, що охоплює майже тисячу сторінок, дослідник відтворив багатовікову історію рідного села від найдавніших часів до початку ХХІ століття, охопивши його господарське, освітнє, культурне й духовне життя. У книзі використано численні архівні матеріали, багаторічні публікації районної преси, дослідження попередників, спогади старожилів, сотні світлин і документів. За масштабом зібраного матеріалу дослідження Тараса Мазуряка виходить далеко за межі традиційного краєзнавчого видання, адже воно зберігає пам’ять про покоління іспасчан, повертає з минулого людські імена й долі, фіксує той духовний і культурний досвід, з якого складається історія краю. Тарас Мазуряк завершував цю працю вже важко хворим, івона стала своєрідним заповітом землякам – свідченням глибокої відданості своїй малій батьківщині та відповідальності перед пам’яттю рідної землі. Літературною премією імені Дмитра Загула нагороджений скульптор Володимир Римар. Значна частина його творчого доробку стала невід’ємним складником культурного простору Вижниці й Буковини. У пам’ятниках і меморіальних дошках скульптор увічнив постаті, пов’язані з історією та духовним життям Буковини й України: Тараса Шевченка, Лук’яна Кобилиці, Івана Бажанського, Миколи Марфієвича, Сидонії Никорович, Івана Гришина-Грищука, Миколи Юрійчука, Назарія Яремчука, Манолія Попадюка та інших діячів. Скульптурній манері Володимира Римара властиві реалістична портретність, виразна індивідуалізація, стриманий психологізм і монументальна лаконічність. У кожній роботі майстер прагне передати зовнішню схожість, характер і духовну поставу людини. Завдяки цьому образи минулого набувають живої присутності в сучасному громадському просторі. Мистецтво Володимира Римара стало своєрідним пластичним літописом краю. У бронзі й камені, у монументі й меморіальному рельєфі воно зберігає обличчя людей, які творили історію, культуру й духовне життя Буковини. Творчість Володимира Римара суголосна самій ідеї премії імені Дмитра Загула: через мистецький образ митець повертає минуле в сучасність і передає культурну пам’ять наступним поколінням. Сьогоднішня церемонія має ще один, вагомий для нашого часу сенс. Україна виборює своє право на життя, на власну історію, мову й культуру. Тому кожна збережена книга й мистецький твір, кожна повернена з минулого людська доля зміцнюють нашу історичну пам’ять і усвідомлення власної духовної тяглості. Культура тримається на конкретних справах і людях, які пишуть, творять, досліджують, зберігають і передають свій набуток новим поколінням. Таких людей сьогодні відзначає Загулівська премія. Щиро вітаю цьогорічних лавреатів Літературної премії імені Дмитра Загула. Хай ця відзнака стане гідним визнанням уже зробленого і водночас засвідчить, що слово, мистецтво й пам’ять тривають у часі. А отже, триває й те велике повернення, про яке понад сто років тому мріяв Дмитро Загул, – повернення людини до рідної землі, а культури – до пам’яті народу.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин